НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ПЕДАГОГІЧНИХ НАУК УКРАЇНИ

ДЕРЖАВНА НАУКОВО-ПЕДАГОГІЧНА БІБЛІОТЕКА УКРАЇНИ
ІМЕНІ В. О. СУХОМЛИНСЬКОГО

Бібліотека це дзеркало і джерело духовної культури

Image
04060, Київ, М.Берлинського, 9 380 (44) 467-22-14 dnpb@i.ua Мапа проїзду
A A A

Біографія І. М. Ющишина

Іван Михайлович Ющишин народився 18 листопада 1883 р. в с. Залужжя Збаразького повіту (нині Збаразької міської громади Тернопільського району Тернопільської області) в бідній селянській родині. Після навчання в початковій школі продовжив освіту в Тернопільській учительській семінарії, по закінченні якої 27 років працював народним учителем у селах Чернихівці, Гнилички Малі та Лисичинці Збаразького повіту. Там яскраво проявився талант І. М. Ющишина як непересічного педагога-практика й теоретика, подвижника української національної школи.

На педагогічні теми Іван Михайлович почав писати у 1906 р. Тоді в журналі «Учитель» з’явилася його перша праця «Про фізичне виховання молоді». Читачам українських часописів початку ХХ ст. він був відомий як автор багатьох публікацій, під якими стояв підпис «Іван Ющишин, вчитель з с. Гнилички».

Педагог брав активну участь у діяльності багатьох українських громадських організацій, зокрема й у товаристві «Взаїмна поміч українського вчительства» (ВПУВ). Очолював аматорський гурток, який у 1912 – 1914 рр. під його керівництвом поставив у Збаражі, Новім Селі та Підволочиську вистави «Мартин Боруля», «Учитель», «Невільник», провів концерти, присвячені пам’яті Т. Г. Шевченка, фестивалі в селах Збаразького повіту. Він був організатором селянських хорів у Залужжі, Чернихівцях, Лисичинцях (Тернопільщина).

Тривалий час був головою осередку «Рідна школа» та Окружного відділу Українського педагогічного товариства в Білозірці Збаразького повіту, головою філії «Просвіта» в Новім Селі та невтомним освітнім референтом у майже всіх читальнях «Просвіти» і «Рідної школи».

На початку ХХ ст. на перше місце в українському національно-культурному русі вийшло шкільне питання. Українські товариства, прогресивні громадські діячі та передові педагоги висунули лозунг національної школи. Найважливішим завданням школи визначалося формування національної свідомості у своїх вихованців, тобто, як писав І. М. Ющишин, «ясне і свідоме почуванє моєї тісної приналежності до всіх моїх потреб з вимогами загальнонародними, готовність зректися власної користи для загального добра, дальшє – зрозумінє своєї окремішности племінної від інших народів, любов до своєї землі, мови і культури (без ненависти до чужих), взагалі дбалість про поступ цілої нації, підмога для неї й оборона від ворожих напастий».[1]

Пошукам моделі національної школи присвячено його праці «О маральнім вихованню молодежи» (1907), «В справі фізичного виховання шкільної молодіжи» (1907), «Ідея кооперативи в педагогії» (1909), «Проби етично-інтелектуального експерименту в класі» (1909), «Які реформи потрібні в народнім шкільництві в Галичині?» (1910), «Рідна мова в рідній школі» (1910) та ін. І. М. Ющишин публікує також переклади статей зарубіжних авторів, у яких розглядаються питання національного виховання.

Звертаючись до історії шкільництва в Україні, І. М. Ющишин стверджував, що з часу розпаду київсько-князівської держави у нас не було національної школи, хоча прагнення до національної освіти ніколи не полишало свідомих піонерів відродження. «Ми українці, – писав він, – своєї національної педагогіки і педагогів не мали і не маємо. За виїмком Сковороди, який в правдивім розумінні слова педагогія ніколи з ним не зустрічався, ми не можемо згадати ні одного поважного імені з людей, що на своїх ременах тягли тяжке ярмо нашого інтелектуального відродження»[2]. Автор звертав увагу на те, що вчителі студіюють філософію, історію, географію тощо, але коли йдеться про педагогіку, то вони цього предмета не вчили, не вчать і не знають. Тут, на його думку, криється «принципіальне і корінне лихо нашого національного виховання. Бо у вихованні користуємося чужими звичками і шаблонами. Тому саме тут треба робити вирішальні кроки, які були б початком роботи у в національнім вихованні»[3].

Для поліпшення такого становища І. М. Ющишин вважав за необхідне створити при Науковому товаристві імені Шевченка (НТШ) педагогічну секцію, до якої б увійшли «Взаїмна поміч українського вчительства» та «Українська громада», а часописи «Учитель», «Наша школа», «Світло», «Прапор», щоб між собою тісно співпрацювали. Завданням секції має бути складання нових підручників (бо в наявних перекручується національна культура, мова, історія); вона має стати ембріоном майбутньої української шкільної ради, має готувати управлінські кадри, створювати фонди. До керівництва слід залучати грамотних, сміливих людей, фахівців, тих, хто має досвід управління школою, навчання дітей.

Розмірковуючи над тим, якою має бути школа, педагог наголошував, що головним завданням школи є моральне виховання підростаючого покоління: «Лиш добре підготовлений до боротьби за істнованє індивідуум зможе розвинути ті прикмети тіла і духа, які…дають змогу одиниці прямувати до ідеалу моралі, тобто виключного, абсолютно вартісного добра рода чоловічого»[4]. Він виокремлював такі моральні чесноти, які, на його думку, треба передусім формувати у вихованців: дружба, совісність, справедливість, лояльність, солідарність, гармонія.

Вважаючи, що тільки добре пристосований до життєвої боротьби організм є запорукою того, що людина зможе розвинутися морально, І. М. Ющишин вимагав, аби школа дбала насамперед про фізичний розвиток молоді, бо цим готується ґрунт для дальшого плекання організму. У статті «У справі фізичного виховання шкільної молодіжи» (1907) він писав, що основним засобом фізичного виховання є гімнастика, ігри й забави, різного роду прогулянки, а його метою – «в часі напруження духовних сил молодіжи давати їй відповідну хвилю для душевного спочинку, підносити здоров’я і охоту для життя, а також виробляти силу мускулів, товариськість, карність, естетичні риси тіла, самостійність, ініціативу, відвагу і т. п.».

Педагог поділяв думку тих українських діячів, які називали початок ХХ століття епохою національного ренесансу, наголошував, що національне піднесення мало суттєво вплинути на мету та зміст діяльності школи. На його переконання, школа мусить «жити і розвиватися під промінням національної ідеї: усе в ній має бути овіяне національним духом, а короною її діяльності повинні бути свідомі національно члени народа»[5].

Важливу роль у розвитку національної школи має відігравати підручник, що об’єктивно й правдиво відображав би історію і культуру народу. Тому І. М. Ющишин ретельно аналізував шкільні підручники, закликав учителів до їх написання, не оминав нагоди відзначити бодай найменший успіх українських авторів.

У 1910 р. він видає брошуру «Гагілки для школи. Десять народних забав зі співами на 2 і 3 голоси», у вступі до якої пише «…рухові забави та ігри є одним із найліпших середників виховання, бо причиняють ся безпосередньо до морального розвою фізичного і духовного; вони дають спробу всесторонньо розвиватися всім членам нашого організму, а що відбувається громадно, то стають також живою школою громадянських і суспільних чеснот». Ця праця тривалий час вважалася зразком того, як матеріал звичаєво-поетичної творчості можна використати для виховних цілей школи в навчанні руханки.

Водночас, вважаючи, що реалізація української національної ідеї вимагає націоналізації школи і національного виховання школярів, І. М. Ющишин, як і інші українські педагоги, застерігав, що формування патріотизму в жодному разі не повинно приводити до формування у вихованця шовінізму. Він писав: «Не проповідуючи найменшого шовінізму і національної нетерпимості, треба навчити молодь всьо своє рідне любити: село, хату, нарід, звичай, рідну землю і історію, народну поезію і писану літературу, науку, а над усе рідну мову, котру чоловік мусить зберігати як найбільшу святощ і найдорожчий духовний скарб народа!»[6]

На початку ХХ століття, переконавшись у тому, що в державній системі освіти створити таку школу, яка б виховувала молодь у національному дусі не вдасться, українські діячі, громадські організації розпочинають активну діяльність щодо створення приватного українського шкільництва. Не залишився осторонь цієї справи і І. М. Ющишин. Завдяки його зусиллям у 1910 р. у с. Білозірці була заснована перша на Збаражчині приватна народна школа.

Важливу роль відіграв І. М. Ющишин у розвитку теорії національної освіти й виховання, в пропаганді ідей рідної школи серед широкої громадськості, очоливши (за підсумками конкурсу) з 15 лютого 1911 р. редакцію журналу «Учитель» – орган Руського товариства педагогічного (РТП), з 1912 р. – Українського педагогічного товариства. За його редагування часопис став важливим науково-педагогічним органом українського учительства. Звертаючись до батьків учнів, редакція часопису наголошувала, що РТП хоче, щоб «Учитель» став фаховим журналом не лише для вчителів, а й для української родини: «Родина і школа мусять себе взаїмно доповнювати, спомагати й підтримувати. Бо тілько спільний і гармонійний вплив родини й школи, сих двох могутніх виховуючих інституцій запевнить правильний розвій молодежи і збереже ідеали нашого національного виховання».

За редагування І. М. Ющишина «Учитель» постійно звертався до проблем розбудови національної системи освіти та виховання, наголошував, що національна школа має виростати з «духу народу», будуватися на його традиціях, власній історії, черпати сили з питомих національних потреб.

Часопис містив статті про найновіші наукові добутки вітчизняної і зарубіжної педагогіки, про шкільне і домашнє виховання, огляди про шкільні, виховні, станово-учительські справи багатьох країн і народів світу, закликав учительство до активної боротьби за свої права. На його сторінках знайшли відображення проблеми виховання в учнів заощадливості та вміння орієнтуватися в умовах розвитку кооперативного руху (серія статей «Шкільні каси ощадності»), а також допомоги бідним дітям і сиротам в здобутті освіти (серія статей «Сиротинські фонди, а бідна шкільна молодіж»). Характерною рисою в діяльності часопису була його спрямованість на активізацію не тільки західноукраїнського, а й східноукраїнського вчительства, на координацію зусиль у боротьбі за національну освіту й виховання. Важливим документом став розроблений І. М. Ющишиним «Проєкт на зміну державного шкільного закону від 14 мая 1869 р.» (1913).

Головні принципи, яких дотримувався автор проекту нового шкільного закону такі:

  1. Призначення крайової шкільної управи в рамках національної автономії;
  2. Безоплатність шкільного навчання;
  3. Забезпечення кожному народові рідномовних учительських семінарій;
  4. Створення педагогічних університетських факультетів для освіти народного вчительства;
  5. Найширше забезпечення прав рідної мови;
  6. Націоналізація школи; зміна категорій шкіл для порівняння навчальних планів з метою ліквідації типу однокласових шкіл;
  7. Утримання шкіл за рахунок краю або держави;
  8. Більша свобода при заснуванні приватних шкіл.

Десять розділів проекту містили 127 параграфів. Це цілісна система організації освіти українського народу в Галичині, яка відповідала тогочасним національно-політичним і культурним потребам українського народу.

Важливим внеском І. М. Ющишина в розвиток теорії та практики національної освіти і виховання є ідея створення Педагогічно-наукової комісії та багаторічне керівництво її роботою.

Серед важливих справ, які здійснювало товариство «Взаїмна поміч українського вчительства» і Педагогічно-наукова комісія, заслуговує на увагу проведення у липні 1914 р. у Львові Першого Всеукраїнського з’їзду народного вчительства, присвяченого 100-річчю від дня народження Т. Г. Шевченка, в якому взяли участь 1500 учителів із Галичини, Буковини, Чехії, Великої України та інших земель, де проживали українці. Мета з’їзду полягала в тому, щоб «об’єднати українське учительство в освітніх та національних прямуваннях у ділянці шкільного виховання й навчання та нав’язати постійні ідейні взаємини всего українського народного вчительства». Серед численних ораторів з’їзду був і І. М. Ющишин, який виголосив два реферати. Зробивши історичний огляд розвитку українського народного шкільництва в Галичині, він закликав учительство до невсипущої праці серед народу. Торкаючись проблем української наукової літератури, І. М. Ющишин звернув увагу на брак педагогічної наукової преси. Тому, казав він, українське народне вчительство має власними силами заснувати український педагогічно-науковий журнал. Подану з цього питання резолюцію з’їзд прийняв одноголосно.

Перша світова війна перервала творчу діяльність педагогічних діячів і громадських організацій на шляху розробки теоретичних основ і практичної розбудови національної системи освіти й виховання. І. М. Ющишина теж не оминула лиха доля. В 1915 р. його заарештували й разом з іншими українськими патріотами заслали до Сибіру. Після звільнення й повернення в Україну (1917) він брав активну участь у процесах українського державотворення: редагував «Вісник Генерального Секретаріату України», виконував обов’язки секретаря органу Вільної учительської спілки – журналу «Вільна українська школа», що виходив у Києві в 1917 – 1919 рр.

У 1918 р. І. М. Ющишин працював у Міністерстві освіти завідувачем відділу народного шкільництва. Цінними є його статті цього періоду – «Перші роковини державності Західної області ЗУНР», «Злука Західної та Східної України» та інші, надруковані в газеті «Україна».

20–30-ті роки ХХ століття були дуже складними для українців Галичини. Польська влада поставила за мету ліквідувати «українське питання» шляхом денаціоналізації українців, а головним засобом реалізації цієї мети обрано шкільництво. 31 липня 1924 р. було прийнято новий шкільний закон, впровадження якого в практику вело до ліквідації українських шкіл або перетворення їх на польські чи утраквістичні (двомовні).

І. М. Ющишин і в цей час не залишався байдужим до національних справ. Він іще активніше працює в організаціях «Рідна школа», «Взаїмна поміч українського вчительства», веде редакційно-видавничу діяльність. У свічні 1923 р. за його редакцією побачив світ перший номер педагогічно-наукового додатку до журналу «Життя і праця». Однак через фінансові труднощі вийшло тільки п’ять номерів журналу, й наприкінці травня 1923 р. його випуск припинився.

У 1927 р. І. М. Ющишину вдалося налагодити видання нового педагогічного журналу «Шлях навчання і виховання», який понад 10 років існування залишався добрим порадником для українського вчительства, справжньою трибуною найкращого вітчизняного і зарубіжного педагогічного досвіду. Іван Михайлович бачив у періодичній пресі могутній чинник національно-культурного відродження українців, повернення широким масам народу віри в можливість здійснення споконвічної мрії – здобуття незалежності і побудови власної держави. Ця його позиція яскраво відображена в статті, присвяченій десятиліттю часопису «Світ дитини».

Українські педагоги Галичини у міжвоєнну добу основну увагу сконцентрували на розробці теоретичних засад національного виховання, пошуку виховного ідеалу, визначенні методологічних засад, шляхів і засобів досягнення виховної мети. У серії статей, опублікованих у 1927 р., І. М. Ющишин досліджував проблеми організації учнівського самоврядування, даючи методичні поради педагогам щодо психологічної підготовки учнів до участі в самоврядуванні, проведенні установчих зборів, розподілу доручень та ін. На його думку, це мало велике виховне значення. У статті «Про таких і ревних патріотів» (1929) він писав: «Нові часи вимагають нових людей з відповідно сформованим інтелектом, з душею, що дає інтелєктові здоровий корм і міцну підставу існування… Справу виховання нової людини мусить виховник почати від себе і в собі передусім виховувати ідеал нової людини. Мусить він мати його у своїй свідомості, поки найде методи його реалізації в душах довірених йому дітей».

Педагог наполягав, щоб у складних умовах міжвоєнної доби саме на вчителя покладалася надзвичайно важлива й відповідальна місія, яку більше ніхто не міг успішно виконати, – виховання українського патріота. Тільки вчитель, наголошував він, міг захистити дитину від офіційного урядового та освітнього полонізаційного натиску, тільки він міг бути «всемогутнім регулятором» між дійсністю та ідеологією. У статті «Межі й перспективи реформістичного руху в вихованні й освіті» (1922) автор справедливо зазначав: «…при найгірших системах і програмах та при найважчих політичних умовах життя народу високо кваліфікований, ідейний і морально здисциплінований учитель і виховник відроджує націю, творить чудо».

Тему важливості місії вчителя Іван Михайлович продовжує і в статті «Новий український народний учитель» (1928). «Про духовну вартість школи, – писав він, – рішає не найкращий будинок, вибаглива обстановка, педагогічне приладдя (і вони конче потрібні!) або найрозумніше зложені теоретичні системи й програми, але все таки живий творчий учитель! Учитель з широким інтелектом, з належним соціальним рівнем, розбудженими соціальними інстинктами і широко розчиненими очима на найвищі проблеми життя й розвитку народів, а в їх колі і своєї нації». Роль учителя, на думку І. М. Ющишина, мусить бути провідною на всіх ділянках національного життя громади. Найважливішою і головною ареною його праці буде школа, яку йому доведеться «двигати» на найвищі щаблі педагогічних вимог.

Високої кваліфікації від учителя, вважав І. М. Ющишин, вимагали також нові засади організації шкільного навчання, які лягли в основу шкільної реформи і за яких «центральним предметом кожної лекції став учень, а не учитель».

Активною була участь І. М. Ющишина у підготовці до святкування ювілею товариства «Взаїмна поміч українського вчительства», яке в 1930 р. відзначало 25-ліття своєї діяльності. Він виступає в первинних організаціях, очолює конкурсну комісію для затвердження гімну товариства, готує звернення до вчителів. У доповіді педагог обґрунтував корисність діяльності товариства, проінформував про участь учителів у міжнародних з’їздах, про створення стипендіального фонду для закінчення вищих педагогічних студій, про громадську працю в культурно-освітніх установах. Ювілейними заходами передбачалося видання історії товариства. Редактором було призначено І. М. Ющишина.

Великою заслугою Івана Михайловича було відновлення у 20-х рр. ХХ століття діяльності «Педагогічно-наукової комісії», що входила до складу Всеукрїнської академії наук (ВУАН) і керівництво її діяльністю. За ініціативи комісії були створені Центральна педагогічна бібліотека у Львові, педагогічний музей, організовані виставки, учительські конференції тощо. Для підвищення професійної майстерності вчителів комісія запровадила методичні курси.

Активну участь І. М. Ющишин узяв у підготовці й проведенні Першого Педагогічного конгресу (1935). Як представник товариства «Взаїмна поміч українського учительства» він постійно входив до складу ініціативного комітету. Підсумовуючи головні ідеї Конгресу та першої педагогічної виставки, що відбулася у Львові 4 червня – 3 липня 1918 р., І. М. Ющишин у статті «Дороговкази нашого виховання» (1938) писав про необхідність приступити до їх конкретної реалізації, а саме: «створити Міжорганізаційну Центральну Культурно-Виховну Раду; заснувати: а) Український Педагогічний Інститут з б) Українським Педагогічним Музеєм, Українською Центральною Педагогічною Бібліотекою, Українським Педагогічним видавництвом; та й взагалі приступити з найбільшою енергією як до оборони, так і до розбудови українського шкільництва».

Суспільно-політичні та суспільно-економічні зміни спонукають І. М. Ющишина до пошуку шляхів удосконалення виховання підростаючого покоління, теоретичного обґрунтування нових підходів до визначення мети, завдань, змісту і засобів виховання. Особливе місце в його публікаціях передвоєнних років займають статті про патріотичне, суспільне і фізичне виховання, про роль освіти у суспільному вихованні. Він наголошував на необхідності педагогічно-виховної праці вчителя поза школою. Як і раніше, важливою ділянкою позашкільної праці вчителів педагог вважав боротьбу з неписьменністю, бо для активної участі в суспільному житті народ має бути відповідно підготовлений і вихований. Проблемі освіти дорослих він присвятив публікації «До праці! (Даймо освіту і знання народові)» (1938), «Неписьменність українського народу в цифрах (Про потребу навчання неписьменних)» (1938), «Методика бібліотечної праці» (1939).

Важливе місце в тематиці публікацій Івана Михайловича  продовжує займати діяльність товариства ВПУВ, про що свідчать його статті: «По 30 літах» (1935), «Наше 30-ліття (1905–1935)», «Засновуймо педагогічний музей», «Ще раз про педагогічний музей» (1935), «Українська педагогічна вистава у Львові в 1937 році» (1937), «Призабута, але важна справа» (1938) та ін.

Перед Другою світовою війною І. М. Ющишин працював у Львівському міському відділі освіти, а у часи окупації – у відділі освіти Української Центральної Ради, а після війни – у Львівській науковій бібліотеці. У 1947 р. був репресований, вивезений на спецпоселення до Кемеровської області. Повернувся до Львова у 1956 році. Помер 23 жовтня 1960 року.

Все своє свідоме життя І. М. Ющишин присвятив учительській діяльності, поєднував її з громадсько-політичною працею, бо вважав останню невід’ємним складником педагогічної професії і святим обов’язком учителя. На нашу думку, саме тому, що його праця була високопрофесійною, він досяг таких вагомих результатів, які дають підстави поставити його поряд із найвидатнішими діячами вітчизняної педагогіки.

Література

Ступарик Б. М. Ющишин Іван Михайлович (1883 – 1960) / Б. М. Ступарик // Українська педагогіка в персоналіях : у 2-х кн. / за ред. О. В. Сухомлинської. – Київ : Либідь, 2005. – Кн. 2: ХХ ст. – С. 308–315.

[1] Ющишин І. З чого нам національно освідомляться?. Учитель. 1905. Ч. 3. С. 25.

[2] Ющишин І. Які реформи потрібні в народнім шкільництві в Галичині? Діло. 1910. Ч. 226.

[3] Там само.

[4] Ющишин І. О моральнім вихованню молодежи. Учитель. 1907. Ч. 21–22. С. 311.

[5] Ющишин І. Рідна мова в рідній школі. Учитель. 1910. Ч. 15–16. С. 229.

[6] Там само. Ч. 20–22. С. 323.


Анонси та оголошення

03.03.2022

06.02.2021

Шановні колеги!

Звертаємо вашу увагу на можливість налаштування для вчених НАПН України віддаленого доступу до наукометричних баз Scopus  та Web of Science.

Всі матеріали

Наша анкета

Шановні користувачі!

ДНПБ України
імені В. О. Сухомлинського НАПН України прагне створити сучасний науково-освітній та культурний простір, що сприятиме якісному забезпеченню Ваших інформаційних потреб.

Просимо взяти участь в анонімному анкетуванні! 

Ваші відповіді допоможуть нам покращити бібліотечно-інформаційне обслуговування користувачів і слугуватимуть удосконаленню науково-інформаційного забезпечення сфери освіти, педагогіки, психології.

Вебінар

No meeting rooms are currently available to join.

Заходи

Всі матеріали

Виставки

Всі матеріали

Наші видання

Всі матеріали