Наталія Дмитрівна Меншова (дівоче прізвище Н. Полонської-Василенко) народилася 31 січня (12 лютого) 1884 р. в Харкові, в родині військовослужбовця. Її батько Дмитро Меншов з українського роду зі Слобожанщини. Військову службу (дослужився до звання генерал-лейтенанта) поєднував з дослідженням військової історії, мав друковані праці. Захоплення батька вплинуло на вибір майбутнього фаху юної Наталії.

1889 р. родина Меншових переїхала до Києва. Спочатку Наталія навчалася вдома. Пізніше вступила до Фундуклеївської жіночої гімназії, яку закінчила у 1900 р. зі срібною медаллю. У 1906 р. вона вийшла заміж за прапорщика С. Полонського, але шлюб виявився невдалим, перетворившись у кілька річну подружню драму. У січні 1914 р. пара розлучилася. Наталія Дмитрівна вирішила зберегти прізвище чоловіка, яке і стало відомим у українській історіографії. У цей драматичний час свого життя Н. Д. Полонська навчалася на історико-філологічному відділенні приватних Вищих жіночих курсів (ВЖК) А. Жекуліної. У 1907 – 1911 рр. вона продовжила навчання на історико-філологічному відділенні ВЖК при Київському університеті Св. Володимира.

Напередодні Першої світової війни та у воєнний період відбувається становлення Н. Д. Полонської-Василенко як педагога та вченого. Вона викладала історію у Київській жіночій прогімназії Н. Байкової (1910 – 1918 рр.), а також приватній жіночій гімназії В. Трифонової (1912 – 1913 рр.). Упродовж 1912 – 1915 рр. майбутня учена працювала асистентом кафедри російської історії та методики викладання історії на Київських ВЖК тощо. У травні 1913 р. Н. Д. Полонська успішно склала іспит у Державній комісії на історико-філологічному факультеті Київського університету та отримала диплом І ступеня. У 1915 р. там же вона успішно склала магістерські випробування з російської історії. У травні 1916 р. її обрали приват-доцентом університету Св. Володимира. Н. Д. Полонська була першою жінкою, котра отримала це високе звання на історико-філологічному факультеті університету.

Вона була активним учасником провідних наукових товариств України. Від 1911 р. Київського товариства охорони пам’яток старовини та мистецтва; від 1912 р. Історичного товариства Нестора-літописця; від 1916 р. Таврійської вченої архівної комісії.

Ще 1909 р. Н. Д. Полонська розпочала наукову діяльність під керівництвом відомого історика М. Довнар-Запольського. У 1910 р. були опубліковані її перші науково-популярні статті, присвячені історії Київської Русі. Результатом активної археологічної діяльності молодої вченої стала її найбільша наукова праця довоєнного періоду «Історико-культурний атлас з російської історії» (3 випуски, 1913-1914 рр.).

У творчому доробку науковця особливе місце належало археографічним студіям. Починаючи від 1914 р., Наталія Дмитрівна плідно працювала в архівах Києва, Катеринослава, Одеси, Сімферополя тощо, розшукуючи нові та унікальні документи з історії України. Особливо її цікавили теми: історія Півдня України, зокрема проблеми заселення краю, його адміністративний устрій, історія Запорізької Січі тощо. Більшу частину виявлених унікальних документів Н. Полонська підготувала до друку та оприлюднила. Це зокрема джерела з історії Нової Січі, історії Південної України XVIII ст. тощо.

Лютнева революція 1917 р. застала Н. Д. Полонську у черговому відрядженні. Вона терміново повертається до Києва. Саме в часи революційних подій, боротьби за відродження української державності Наталя Дмитрівна зазнала тяжких втрат: 4 січня 1918 помер її батько, а 4 березня 1918 р. – мати. Від осені 1917 р. до завершення національно-державницьких змагань українського народу вчена працювала викладачем ВЖК А. Жекуліної, в Київському університеті Св. Володимира, в Київському археологічному та географічному інститутах. Після завершення громадянської війни, утвердження більшовиків у Києві та встановлення радянської влади в Україні настали не менш важкі часи. У зв’язку з реорганізацією та закриттям наукових та педагогічних установ, упередженим ставленням більшовиків до представників старої інтелігенції, активна творча праця Н. Д. Полонської перервалася. Хоча деякий час вона ще продовжила читати лекції в Київському археологічному інституті, який функціонував на громадських засадах, у Жіночому богословському інституті тощо. Тоді у Наталії Дмитрівни була можливість переїхати та займатися улюбленою справою в одному з російських чи навіть азербайджанському університетах, але вона вирішила залишитися в Україні.

У квітні 1923 р. Н. Д. Полонська вдруге одружилася. Її чоловіком став відомий український учений, громадський діяч (міністр народної освіти в уряді гетьмана П. Скоропадського), академік М. П. Василенко. Історія їхнього кохання була надзвичайно ніжною та водночас драматичною. Вже у вересні 1923 р. Миколу Прокоповича заарештували та звинуватили в керівництві таємною «контрреволюційною» організацією «Київський обласний центр дій». Наталі Дмитрівні не вдалося домогтися звільнення чи хоча б пом’якшення покарання для чоловіка. У квітні 1924 р. за вироком суду М. Василенка засудили до 10 років ув’язнення. Саму Наталію Дмитрівну звільнили з усіх посад. Однак вона не здавалася, оббивала пороги багатьох владних структур і врешті-решт домоглася амністії для чоловіка. Проте поневіряння родини на цьому не закінчилися. Микола Прокопович тяжко захворів, подружжя змушене було жити в одній кімнаті власної квартири (в інші три зайняли люди, підселені більшовицькою владою), як дружина «ворога народу» Н. Полонська-Василенко довго не могла знайти роботу. Лише за сприяння А. Кримського їй вдалося влаштуватися спочатку тимчасовим співробітником ВУАН, а згодом реєстратором Центрального архіву давніх актів (ЦАДА). Водночас учена відновила свою наукову діяльність, зосередившись на ґрунтовному вивчені архівних документів з історії козацтва. Саме в середині 1920-х рр. у долі 40-річної Н. Д. Полонської-Василенко відбувся кардинальний поворот: переглянувши та переосмисливши усталені погляди, вона остаточно сформувалася як учений-україніст, «на обрії якої світила європейська слава»[1].

У 1927 р. дослідниця відновила викладацьку діяльність як професор Київського художнього інституту, де до 1932 р. читала курс з археології. В травні 1929 р. вона почала працювати в комісії, що вивчала соціально-економічну історію України XVIII – XIX ст. У травні 1930 р. її обрали дійсним членом Археографічної комісії ВУАН, яку очолював М. Грушевський.

30-ті рр. ХХ ст. – період чергових життєвих випробувань для Н. Д. Полонської- Василенко. Постійні моральні цькування в ході «чисток», необхідність дотримуватися антинаукової марксистсько-ленінської методології, переведення на принизливу посаду лаборанта й 1934 р. звільнення з ВУАН. Не знайшовши нової роботи, 50-річна Наталія Дмитрівна жила на з пенсії за інвалідністю. А 3 жовтня 1935 р. у її житті сталася чергова велика втрата – після важкої та тривалої хвороби помер її чоловік. Того ж року більшовицькою владою був ліквідований цвинтар на Аскольдовій могилі, а разом з ним і могили батьків Н. Полонської-Василенко.

Лише після кількох років безробіття, хвороби, самотності, у травні 1937 р., вона повернулася до наукової діяльності. Спочатку як старший бібліограф Інституту економіки АН УРСР, згодом як старший науковий співробітник відділу феодалізму Інституту історії АН УРСР. Саме тоді Наталія Дмитрівна втретє одружилася. Цього разу чоловіком ученої став відомий економіст та історик кооперативного руху О. Моргун.

У жовтні 1940 р., в Інституті історії СРСР в москві, оминувши ступінь кандидата, на підставі рукописних і друкованих праць, Н. Д. Полонська-Василенко захистила докторську дисертацію на тему «Нариси з історії заселення Південної України в середині XVIII cт. (1734 – 1775 рр.)». Водночас вона повернулася до викладацької роботи. Упродовж жовтня 1940 – січня 1941 р. вчена читала спецкурс з історії України на історичному факультеті Київського державного університету, де була обрана професором. Одночасно дослідниця працювала на посаді старшого наукового співробітника Інституту історії АН УРСР.

З огляду на репресивний характер радянського тоталітарного режиму, особливо наприкінці 1930-х рр., факт присудження наукового ступеня доктора наук та присвоєння звання професора дворянці за походженням, дочці царського генерала, дружині міністра уряду П. Скоропадського та опального академіка виглядає певною мірою парадоксальним. Однак, давна, на перший погляд, реабілітація пояснюється, по-перше, тимчасовим затишшям репресій в академічному середовищі і, по-друге намаганням залучити до науково-педагогічної діяльності вцілілі кваліфіковані кадри.

На початку німецько-радянської війни Н. Полонська-Василенко не потрапила до числа тих, хто евакуювався, й залишилася в Києві.

21 жовтня 1941 р. її призначили директором Інституту археології відновленої УАН. За складних умов Наталія Дмитрівна намагалася вирішити кадрові питання, організувати інвентаризацію пам’яток старовини, упорядкувати картотеку тощо. Однак уже 1 січня 1942 р. вчена змушена подати заяву про звільнення через звинувачення її в русофільстві групою співробітників. Восени-взимку 1941 р. Н. Полонська-Василенко читала курс археології, української історії, спецкурси на кафедрі історії України Київського університету. В грудні 1941 р. вона очолила ЦАДА, де займалася упорядкуванням архівних документів. Після приєднання (у травні 1942 р.) ЦАДА до Головного історичного архіву ім. В. Антоновича на правах відділу давніх актів, Н. Д. Полонська-Василенко очолила цей підрозділ і продовжила працювати до вересня 1943 року. За часів нацистської окупації вчена входила до складу Комісії з перейменування вулиць Києва, Комітету з охорони пам’яток культури і старовини, була науковим консультантом Музею-архіву переходової доби історії Києва, Комісії з української емблематики тощо. Незважаючи на колосальну завантаженість, Н. Д. Полонська-Василенко продовжувала науково-дослідницьку роботу.

19 вересня 1943 р. Наталія Дмитрівна разом з чоловіком та групою науковців виїхала до Львова, залишивши в Києві велику бібліотеку та підготовлені матеріали, яких, за її свідченням, «вистачило б на десятки монографій»[2]. На початку 1944 р., коли радянські війська все далі просувалися на Захід, вона отримала й зразу прийняла запрошення викладати українську історію в Українському Вільному Університеті (УВУ) в Празі. За таких обставин у 60-річному віці Наталія Дмитрівна назавжди залишила Батьківщину, й у березні 1944 р. з групою інших учених прибула до Праги. Проте перебування в Празі також не було тривалим. Незадовго до приходу Червоної армії з чоловіком та іншими вченими вона виїхала на Захід. Капітуляція Німеччини застала їх на кордоні Чехії у Вінтерберзі. Наприкінці травня 1945 р. подружжю вдалося переїхати до Баварії та оселитися в гірському селищі Трасфельден. Характерно, що після всіх поневірянь Наталія Дмитрівна мріяла не про відпочинок, а про те, щоб в її житті знову засяяло «сонце наукової роботи». В листопаді 1945 р. дослідниця з чоловіком переїхала до Мюнхена, де спільно з іншими українськими патріотами долучилася до активної роботи з відновлення УВУ. Читала курс історії України і деякий час була деканом філософського факультету УВУ. Разом з тим від 1946 р. Н. Полонська-Василенко-Моргун працювала на кафедрі історії української церкви Української Православної богословсько-педагогічної академії в Мюнхені. У 1964 р. вона стала однією з співзасновників Українського історичного товариства, яке об’єднувало науковців еміграції та була обрана заступником його голови. Заслуги Наталії Дмитрівни пошановувалися науковою спільнотою: у 1947 р. її обрали дійсним членом Наукового товариства імені Т. Шевченка, у 1948 р. – членом Української вільної академії наук; 1953 р. – Міжнародної академії наук у Парижі.

Щодо наукової діяльності Наталії Дмитрівни Полонської-Василенко-Моргун в еміграції слід виділити характерні особливості: по-перше належність до державної школи в українській історіографії і, по-друге, перехід до концептуального висвітлення історії України.

На початку 1960-х рр. дослідниця завершила довголітню роботу над рукописом «Історія України», який являв собою двотомний загальний нарис національної історії, призначений для вищих шкіл. Проте цей твір вперше побачив світ лише у 1972 р. (перший том) і 1976 р. (другий том).Репринтне видання цієї праці на Батьківщині вченої було здійснене вже після здобуття Україною державної незалежності – у 1992 і 1995 рр.

Важливу роль в українській історії Наталія Полонська-Василенко-Моргун відводила жінці. Вона глибоко перейнялася переконанням у месіанській ролі української жінки, а її власним девізом стало гасло: «Ще не вмерла Україна, якщо живуть і діють українки!»[3]. У 1969 р. була надрукована книга вченої «Видатні жінки України», де дослідниця висвітлила діяльність знаменитих українських жінок, починаючи від Княжої доби.

Ще 1961 р. Наталії Дмитрівні Полонській-Василенко-Моргун довелося пережити втрату третього чоловіка. Після довгого періоду самотності, тривалої хвороби, ностальгії за рідною Україною, не доживши 8 місяців до свого 90-річчя, дослідниця померла в Дармштадті (ФРН) 8 червня 1973 р. Поховали її поряд з чоловіком на цвинтарі містечка Дорнштадт біля міста Новий Ульм у Німеччині.

Таким складним, неоднозначним і драматичним був життєвий і творчий шлях Наталії Полонської-Василенко-Моргун – щирої патріотки України та видатного історика-вченого. «Ця жінка стояла на передових позиціях української історичної науки та академічного життя; жінка, яка до останніх днів свого життя зберегла весь запал діяльности і ясність думки; жінки, яка мужньо ставила опір усім матеріяльним злидням, злобі буднів, життєвим втратам та фізичним недугам» – писала про неї І. Ґерус-Тарнавецька[4]. Мужні особисті якості ніжної чарівної жінки, її науковий талант дали можливість посісти чільне місце в пантеоні діячів національної історичної науки. У зв’язку з цим цілком можна погодитися з В. Ульяновським, який зазначав, що почавши писати, говорити і мислити в контексті загальноросійської історії, Н. Полонська-Василенко врешті-решт стала другою після О. Єфименко, але першою за значенням ученою-жінкою в українській історіографії[5].

Література

1. Пивовар С. Наталія Полонська-Василенко – видатна вчена історик / Сергій Пивовар // Українки в історії / за заг. ред. В. Борисенко. – Київ : Либідь, 2004. – С. 67–71.
2. Ульяновський В. Наталія Полонська-Василенко : штрихи до портрета. Історія України в 2-т. / Н. Полонська-Василенко. Київ: Либідь, 1992. Т. 1. С. ХХІХ.
3. Полонська-Василенко Н. Сторінки спогадів. Український Вільний Університет. Український історик. 1965. № 3 – 4. С. 41.
4. Ульяновський В. Наталія Полонська-Василенко : штрихи до портрета. Історія України в 2-т. / Н. Полонська-Василенко. Київ: Либідь, 1992. Т. 1. С. XLVIII.
5. Ґерус-Тарнавецька І. Наталія Полонська-Василенко. Вінніпег, 1974. С. 24.
6. Ульяновський В. Наталя Дмитрівна Полонська-Василенко-Моргун : сторінками життєпису / Полонська-Василенко Н. Історія України в 2-х т. Київ : Либідь, 1995. Т. 1. С. XVI-LXXXVIII.

Анонси та оголошення

Наша анкета

Вебінар

Заходи

Шостий Міжнародний науково-практичний WEB-форум «Forum SOIS, 2024: розбудова єдиного відкритого інформаційного простору освіти впродовж життя»

Виставки

До 300-річчя від дня народження Іммануїла Канта (1724–1804)

Наші видання

Інформаційне забезпечення сфери освіти та науки України в умовах воєнного стану