Володимир Павлович Науменко народився 7 липня 1852 р. у Новгороді-Сіверському, що на Чернігівщині, в сім’ї вчителя. Закінчив у 1869 р. 2-гу Київську гімназію. З 1869 по 1873 р. навчався в Київському університеті на історико-філологічному факультеті. Уже в студентські роки Володимир не стояв осторонь громадського життя, яке набувало національного розвою. Із середини XIХ ст. в різних містах України почали виникати нелегальні гуртки, товариства, члени яких були сповнені прагнення поширювати освіту серед народу. До складу цих об’єднань, що стали називатися Громадами, входили представники національно налаштованої інтелігенції, студенти, учні гімназій. Зміст діяльності Громад охоплював розвиток просвітницьких і педагогічних ідей, наукових підходів до вивчення дитини,шкільної справи, створення підручників та навчальних посібників, науково-публіцисті дослідження просвітницького характеру з них галузей знань, видавничу справу, укладання словника української мови тощо.

Як зазначала С. Ф. Русова, усі громадівці, і старші, й молодші, єдналися в одному безмежно палкому почутті до свого рідного народу й докладали всіх сил для виявлення його духовності, його власної вдачі з-поміж усіх інших слов’янських народів, що давало йому право користуватися своєю мовою, жити за своїми звичаями. З науковою метою громадівці збирали по селах ті скарби народної творчості, які потрібні були для дослідницької праці старших; це об’єднувало Київ з далекими українськими місцевостями, утверджувало атмосферу демократично-національного настрою, що сприяло зміцненню національної свідомості.

Володимир Науменко як активний діяч (з 1872 р.) був у гущі громадівського життя. У 1873 р. він увійшов до складу щойно відкритого в Києві Південно-Західного відділу Російського географічного товариства. Це було фактично самостійне наукове товариство, провідну роль у якому відігравала Київська громада. Мета його – вивчення історії, етнографії. географії, економіки і статистики України. За роки свого існування (1873–1876) Товариство, зокрема, видало два томи наукових записок (1875–1876), збірку чумацьких пісень І. Я. Рудченка (1874), історичні пісні, підготовлені В. Б. Антоновичем і М. П. Драгомановим (1874–1875), українські народні перекази та оповідання, впорядковані М. П. Драгомановим (1876), три томи творів М. О. Максимовича (1876), провело III Археологічний з’їзд у Києві.

З 1873 р., одразу по закінченні університету, В. П. Науменко розпочав педагогічну діяльність. Наказом попечителя учбового округу від 31 липня 1873 р. його призначили вчителем 2-ї Київської гімназії, де він і пропрацював 30 років – до 31 липня 1903 р.; одночасно давав уроки російської словесності у Фундуклеївській жіночій гімназії, в кадетському корпусі та Колегії Павла Ґалаґана.

Учительська професія дісталася Володимирові Науменку в спадок. Учителював його дід по матері. Батько, Павло Осипович, очолював гімназію в Новгороді-Сіверському, був людиною непересічною, високоосвіченою. Саме йому завдячував Володимир Павлович своїм захопленням педагогікою та «відчуттям в душі української стихії». Авторитет і славу талановитого педагога він завоював рано завдяки блискучому різнобічному обдаруванню та надзвичайній працездатності. Його колишній учень Гнат Житецький писав: «Можна сміливо сказати, що в Києві не було більш відомого в найширших колах, популярнішого в найбільш благородному розумінні педагога і громадського діяча, ніж Науменко».

Коли відбулося певне послаблення політичного тиску у зв’язку з підготовкою до прийняття конституції (кінець 1880 – початок 1881 рр.), у Києві було створено комісію для складання записки про необхідність запровадження української мови в початковій школі. До складу комісії увійшов і В. П. Науменко. Ця записка мала бути подана урядові. Комісія розробила план документа, а текст написав Володимир Павлович. Проте вбивство царя Олександра II в березні 1881 р. перекреслило всі сподівання на розвиток освіти й навчання дітей рідною мовою.

У 80-ті роки педагог на прохання членів студентського гуртка «в обстановці повної таємності» читав курс української граматики, а також працював над створенням підручника з української мови. Наприкінці 1886 р. він подав до Петербурзького цензурного комітету першу частину підручника – «Руководство для изучения украинского языка в русских школах». У результаті тривалого листування з Головним управлінням у справах друку цей підручник побачив світ у 1888 р. під назвою «Обзор фонетических особенностей малорусской речи».

Незважаючи на те, що Володимир Павлович зажив слави «неблагонадійного» через свою «українофільську діяльність», що ним цікавилась охранка, не спускала з нього очей цензура, його педагогічний хист дістав належне визнання. Його високо поціновували не лише учні, колеги й товариші. За 30 років педагогічної праці В. П. Науменко був відзначений чи не всіма можливими для вчителя нагородами: орденами Святого Володимира, Святої Анни, Святого Станіслава; медалями Олександра III та Олександра Невського. Мав також звання Заслуженого вчителя й титули – спочатку колезького, а потім і дійсного статського радника.

Проте офіційні ознаки службового благополуччя не були визначальними для захопленого своєю справою фахівця, який умів досягати унікального ефекту, «формуючи з кожної довіреної дитини неповторну особистість», «зробити школу великою сім’єю», в якій учителі та вихователі – лише «старші друзі своїх вихованців». 4 жовтня 1888 р. йому як найкращому викладачеві доручили виголосити промову «О задачах преподавания отечественной словесности» на урочистому акті в 2-ій Київській гімназії. Цей виступ за багатством ідей, оригінальністю пропонованих напрямів у викладанні вітчизняної літератури навіть з погляду дня сьогоднішнього можна назвати програмним.

«Какими знаниями вообще должно дорожить? – Запитував доповідач. –Какие знания составляют тот умственный капитал, который может бать назван поддерживающим наше разумное существование на жизненном пути?..». І сам же відповідав: «Наука, доставляющая нам тоже целый рядновых знаний, должна, руководясь опытом природы, сразу избавить наш умот лишнего балласта и следовательно –давать нам только те знания, которые будут служить к осмысленному уразумению сложных явлений… Вот почему мы не можем согласиться с тем приемом изложения науки, который часто встречается в учебных руководствах вообще и в руководствах по отечественной литературе в частности».

У цій же промові Володимир Павлович сформулював власну оригінальну концепцію викладання предмета, що пробуджує в юній душі найкращі почуття, – рідної літератури. Насамперед він ставить конкретну вимогу перед учителем про необхідність узгодження між фактами, що їх повідомляє література, та історичними подіями: «Насколько факты истории проверяются, дополняются и освещаются фактами литературными, настолько последние опираются на первых, как следствие опирается на причины». Таким чином, викладання історії доцільно проводити на крок попереду викладання літератури.

Твердження, що виховання високої моральності – то обов’язок викладачів дисциплін, як ми тепер кажемо, гуманітарного циклу, прозвучало майже викликом: висловлював свою думку педагог у стінах старої класичної гімназії, де його колеги звикли бути лекторами й аж ніяк не вихователями. «Известно, – зазначав промовець, – что самый сухой, безжизненный предмет при талантливом изложении его, при колоритном освещении фактов, при внесении в него оживляющего огня, может сделаться и интересным, и воспитывающим нашу душу. И наоборот – самые живые в существе факты, при душевном холоде, сопровождающим изложение их, когут пройти без следа, едва скользнув по поверхности души слушателей».

Ведучи мову про естетичну функцію літератури, В. П. Науменко залишався далеким від сентиментального замилування – в цьому чітка позиція педагога, що вдавався до будь-якого засобу будити почуття прекрасного в душах, «развивать эстетически творческие наклонности». Він рішуче й недвозначно виступав проти схоластики старої школи, проти канонічної риторики, що змушувала учнів зазубрювати готову «рецептуру речи» за єдиним зразком. Таке навчання давало результати, як кажуть «від протилежного»: засвоївши форми, навіть стилістичні фігури, діти водночас блокували розвиток власного творчого мислення, створення індивідуального стилю мовлення, що методист прямо називав гріхом на душі словесника. «При этом припомним опять, что дар слова вообще есть внешний выразитель внутреннего мира человека, и следовательно –наиболее совершенная форма в значительной мере находится в зависимости от правильного, гармоничного развития как умственных, так и душевних сил его», – ще раз підкреслював він.

Доля дала учителеві словесності могутній, незрівнянний інструмент для вдосконалення розуму й почуття своїх вихованців – рідну літературу. Вміло використовувати, не лише даючи юним душам глибокі знання, а й розвиваючи моральність – то обов’язок учителя перед Богом і людьми. Це твердження було педагогічним кредо В. П. Науменка протягом усього життя.

У 1893 р. Володимир Павлович став головним редактором «Киевской старины» (1882–1906). І відтоді розпочався новий період в історії цього громадівського  часопису – так званий період Науменка, що позначився суттєвими змінами в загальному напрямі та змісті публікацій. Якщо у 80-ті роки він мав суто науковий, аполітичний характер, то з другої половини 90-х років набув рис українофільського органу, на сторінках якого розгорнулася боротьба за українське слово та вільний розвиток національної літератури. Саме за часів редакторства Володимира Павловича на сторінках «Киевской старины» однією з провідних стала педагогічно-просвітницька тема. Регулярно друкувалися матеріали про становище вчительства, національні школи, про необхідність навчання дітей рідною мовою, створення підручників також рідною мовою.

Із середини 90-х років В. П. Науменко неодноразово офіційно звертався до найвищих імперських інстанцій з вимогою дозволити друкувати українські твори мовою оригіналу. Саме в цей час з’явився документ, що ввійшов в історію під назвою «Пам’ятна записка», – як підсумок його багаторічної діяльності. В цьому документі йшлося про необхідність піднесення загальнокультурного рівня українського народу. Автор сміливо переконував офіційну владу в тому, що схильність до самовираження через культурний розвиток не має нічого спільного з політичними тенденціями, вказував на упереджене ставлення до українських книжок, поезії, пісень і сценічних вистав.

«Пам’ятну записку» можна розглядати як програмний документ Київської громади про відродження української нації через розвиток рідної мови. Першим кроком на цьому шляху мало стати скасування так званого Емського указу, підписаного Олександром II 18 травня 1876 р., про заборону українського письменства. Адже жодні послаблення, яких добивалися обхідними шляхами громадівці, суттєвих змін не приносили. Тож треба було боротися. Для початку, в 1897 р. В. П. Науменко дістав дозвіл на вміщення в журналі «Киевская старина» публікацій українською мовою. Щоправда, стосувалося це тільки художніх творів «з життя народу». І головний редактор уміло використовував це послаблення.

Володимир Павлович був педагогом, так би мовити, найвищого рангу. Він добре знав про становище народної освіти в усій Україні, а також про злиденне життя сільських учителів. І за кожної нагоди намагався допомогти народній школі. Щоліта на запрошення земських управ у різних куточках України проводив заняття на вчительських курсах. Підходив до цієї справи дуже серйозно, намагаючись передусім збагатити академічними знаннями вчительство, для якого не було інших джерел професійної інформації, крім цих літніх занять зі столичним професором; пробудити в інтелігенції з глибинки національну свідомість. «…Уперше почули ми, – писали слухачі курсів з Чернігівщини в 1896 р., – прилюдне визнання потреби праці для народу на рідному ґрунті. Ви показали нам, що працівнику для освіти народної не можна робити добро народові інакше, як тільки знаючи душу народну, його мову, як тільки самому прийнявши в себе ту душу ставши часткою того ж народу».

Однією з провідних ознак Науменка-педагога було те, що він ніколи сліпо не підпадав під чужий авторитет, завжди мав обґрунтовану власну думку. Таку рису виробляв і у своїх учнів, завдяки чому з них виростали справжні особистості. «Нужен ли при преподавании всякого предмета какой бы то ни был метод, или можно обойтись без него? Решение этого вопроса важно потому, что многие ученые, очень видные на педагогическом поприще, отрицают необходимость метода, – таким сміливим закликом до дискусії починав він лекцію з методики викладання російської мови для вчителів народних шкіл, у ході якої обстоював необхідність методу лише як головного положення. – … Все же мелочи в разработке этой основы зависят от субъективных (личных) особенностей как учителя, так и отдельных учеников».

В Інституті рукописів НБУ ім. В. І. Вернадського зберігаються тексти лекцій за різні роки, які Володимир Павлович читав учителям народних шкіл. Ці тексти є передусім великою цінністю як історичні документи, водночас вони надзвичайно цікаві для вчителів-методистів, адже й сьогодні відіграють роль практичних посібників.

Як справжній методист-новатор, Володимир Павлович проводив зі своїми слухачами практичні заняття. Навчав їх давати уроки з мови та інших предметів, робити аналіз уроку. А головне – кожного дня особисто проводив уроки з різних дисциплін, після чого разом зі слухачами аналізував їх.

Провідною на заняттях була тема рідної мови. У цьому плані думки педагога були особливо сміливими, навіть революційними. Своєрідним рефреном звучав заповіт учительству: «Родная же речь детей не должна быть в загоне, в презрении: дети не имеют права относиться с пренебрежением к языку отца и матери».

Проблемі рідної мови в розвитку української нації В. П. Науменко присвятив цілу низку публікацій: «Книжная речь у малороссов и русинов»,«Ревнители руського языка в Галиции», «Подведем итоги! (Ответ на статьи в«Киевлянине»)», «Вопрос о литературном языке в Галиции» (1899), «Решен ли профессором Т. Д. Флоринским вопрос о книжной малорусской речи?» (1900), «Вопрос о преподавании на украинском языке» (1917) та ін.

З 1897 р. педагог – голова Київського товариства грамотності, просвітницька діяльність якого під його керівництвом розподіляється між бібліотечною, шкільною й редакційною комісіями. Сам він працює у шкільній комісії, на яку покладено теоретичне і практичне вирішення всіх питань, пов’язаних зі шкільною справою: відкриття нових народних училищ і заснування при них класів для занять з дорослими, розгляд прохань від різних осіб та установ про матеріальну допомогу, відповідні поради, ознайомлення з життям і діяльністю провінційних шкіл згідно з наданими звітами тощо. Володимир Павлович завжди знаходив час для методичних занять з викладачами недільних шкіл. Його запрошували перевіряти знання вихованців дитячих притулків. Усі такі зустрічі щоразу перетворювалися на відкриті уроки, які збагачували вихователів новими знаннями та вміннями.

В. П. Науменко був глибоко переконаний, що педагог має право працювати за власною програмою: «Считаю, что необходимо все программное дело предоставить творче ской инициативе педагогического персонала данной школы в зависимости от местных условий». Свої мрії про власні програми, «авторську школу» він реалізує значно пізніше, заснувавши в 1905 р. приватну гімназію. Цей навчальний заклад очолюватиме протягом 9 років. Саме тоді чи не найповніше розкрилися педагогічний хист та організаторські здібності Володимира Павловича. Гімназія працювала за інноваційним принципом. Тут додатково вивчали англійську мову, було збільшено кількість годин на фізичне виховання учнів тощо.

Окрема сторінка в історії «Киевской старины» і Громад, у житті В. П. Науменка, більше того, в історії України – видання «Словника української живої мови». Матеріали збирали фактично всі старогромадівці в різних регіонах України, безпосередньо з вуст місцевих жителів, з максимальним наближенням до першоджерела, протягом багатьох років. Усе зібране потребувало редагування. На початку 90-х років педагог особисто взявся за справу. Коли перша частина була готова до друку, спіткнулись об традиційний камінь – перепони цензури. Проте, як уже згадувалося, Володимир Науменко був дипломатом. Він зумів отримати дозвіл на видання словника з однією умовою: назвати його «русько-малоросійським». Це вже була перемога. Перші букви словника надруковані як додаток до «Киевской старины»в 1905 р.

Пізніше підготовку словника до друку доручили Борисові Дмитровичу Грінченку. І в історію ця праця ввійшла як Грінченкова. «Тепер на вічні часи Громадський Словник в публіці буде носити назву «Словник Грінченка, так воно і сталося, – писав Є. X. Чикаленко. – Хоча першу борозну в його підготовці та редагуванні проклав В. П. Науменко».

Постійного поборника впровадження української мови в національну школу В. П. Науменка в 1905 р. було введено до складу делегації (крім нього, до неї входили відомі українські діячі І. Л. Шраг, М. А. Дмитрієв, Олена Пчілка), яка спеціально вирушила до Санкт-Петербурга, щоб звернутися до прем’єр-міністра С. Ю. Вітте з петицією про скасування обмежень українського слова. Як згадувала потім Олена Пчілка, розмову почав саме Володимир Павлович «про стан українського життя та українського слова з погляду академічного». Як експерта його ввели також до комісії Академії наук, очолюваної академіком О. О. Шахматовим. Її мета – довести повновартість української мови. Результати своєї роботи в цій комісії Володимир Павлович виклав у статті «До історії указу 1876 року про заборону українського письменства».

Окремою сторінкою в житті і творчості Володимира Науменка як патріота й громадського діяча можна назвати Шевченкіану. Очолюючи журнал «Киевская старина», він першим порушив питання про необхідність наукового видання творів поета й висунув особливі вимоги: критична вивіреність текстів за виданнями різного часу; забезпечення кожного твору повним бібліографічним матеріалом, історико-літературним коментарем. Мине немало десятиліть, і український науковець-шевченкознавець напише: «Ці вимоги стали основоположними для шевченкознавців».

Крім того, існує ще один незвичайний зв’язок між іменами Тараса Шевченка та Володимира Науменка – Володимир Павлович був останнім власником земельного наділу з могилою поета. У світовій історії це явище є унікальним: створення національного заповідника, літературно-меморіального комплексу на місці поховання національного генія. Ідею подала Київська громада. І не обмежилася лише ідеєю, а й здійснила практичне втілення її в життя. Опікувалися громадівці святинею від моменту перезахоронення поета в Каневі й до останніх днів існування свого Товариства. Земельна ділянка Канівської міської управи передавалася з рук у руки протягом кількох їхніх поколінь. З 1902 до 1918 рр. її власником був В. П. Науменко. Щоліта він із сім’єю проводив канікули на Михайловій горі в селі Прохорівка поблизу Канева. Там зустрічався з В. С. Гнилосировим, – канівським учителем, громадівцем, який безпосередньо на місці опікувався впорядкуванням могили. Збереглося безліч документів, за якими простежується шлях заснування музею, спорудження пам’ятника і сходів, проведення свят на честь батька Тараса. «Могила генія потребувала постійного відкритого суспільного догляду за нею, тому невипадково напередодні Шевченківських ювілеїв – 50-ліття з дня смерті поета та 100-ліття з дня народження – в Києві виникає думка про створення офіційно затвердженого Товариства для догляду та охорони могили Шевченка… На чолі товариства стоїть Науменко».

Патріота-просвітника мало цікавили політичні справи, тим більше революційні. Він був проти насильства. «З сучасною політикою українців, – писав старий учений у період революційних подій, – які почали будувати Україну методом захватним од усіх… мені не по дорозі, через що я не приймаю участі ні в яких ділах, крім просвітніх… Я кохаюсь у своєму рідному краю, хотів би ставити діло так, щоб кожну українську справу можна було показувати людям, не позичаючи очей у сірка, а люди ведуть діло так, що сором глянути на постановку його, втішаються тільки тим, що на швидку руку щось зробили».

Після жовтневого перевороту розпочинався новий етап в діяльності В. П. Науменка: він цілком присвятив себе справам освіти, зокрема відродженню української школи та розвиткові української мови. У 1917 р. побачила світ його наукова праця «Загальні принципи українського правопису». У статті «Націоналізація школи в Україні» (1917) він порушив питання українізації початкової, середньої та вищої школи, пропонуючи чітку програму її впровадження в життя. Наступного року видав посібник для середніх шкіл під назвою «Руководство для изучения украинского языка в русских школах». Разом зі своїми колегами підготував до друку «Простий російсько-український словник». Володимир Павлович входив до складу Правописної комісії Міністерства освіти УНР, яка розробляла «Найголовніші правила українського правопису».

Настав час, коли поєдналися великі знання й досвід з організаторським талантом. У 1917 р. В. П. Науменка обрали головою товариства «Просвіта», а також призначили помічником першого українського попечителя Київського учбового округу при уряді Центральної Ради, а влітку того ж року – попечителем. У липні 1918 р. ввели до складу Міністерства народної освіти і мистецтва Української Народної Республіки, а восени запропонували пост міністра в гетьманському уряді. Після повторної пропозиції, порадившись з друзями-громадівцями, він погодився взятися за цю важку справу, але судилося йому працювати на цьому посту лише місяць. Хоча, як свідчать документи, устиг зробити чимало: на призначенні В. І. Вернадського президентом щойно заснованої Української академії наук стоїть підпис саме В. П. Науменка.

Після падіння гетьманського уряду Володимир Павлович продовжував працювати на науковій ниві. У 1919 р. був зарахований науковим співробітником першого історико-філологічного відділу Української академії наук.

7 липня 1919 р. його заарештували більшовики за звинуваченням у тому, що він «займав посаду міністра народної освіти при гетьмані». Професійна вчительська спілка негайно звернулася із заявою, в якій зазначалося, що вчительська громадськість «не може ставитися байдуже до арешту того із своїх членів, котрий у тяжкі часи царського режиму був одним з небагатьох носіїв світлого ідеалу вчителя-громадянина і протягом усього свого життя неухильно турбувався про просвіту народних мас». Свій протест надіслали перший президент УАН академік В. І. Вернадський, і секретар-академік А. Ю. Кримський. Однак усе це виявилось марним: 8 липня Володимира Павловича Науменка розстріляли за постановою Всеукраїнської надзвичайної комісії. Цим пострілом було, як писав П. Г. Житецький, «загублено життя людини великої духовної сили, таланту, громадського значення і персональної чаруючої привабності».

Побірченко Н. С. Науменко Володимир Павлович / Н. С. Побірченко // Українська педагогіка в персоналіях : у 2-х кн. Кн. 2 : навч. посіб. для студентів вищ. навч. закл. / за ред. О. В. Сухомлинської. – Київ : Либідь, 2005. – С. 516–524.

Анонси та оголошення

Наша анкета

Вебінар

Заходи

Інформаційне забезпечення національно-патріотичного виховання в контексті цифровізації і цифрової трансформації освіти

Виставки

Наші видання

Науково-педагогічні студії. 2024, вип. 8