Михайло Максимович народився 3 вересня 1804 р. на хуторі Тимківшина (тепер с. Богуславець) Золотоніського повіту Полтавської губернії (тепер Черкаської обл.) в сім’ї маломаєтних дворян. Батько Олександр Іванович Максимович і мати Гликерія Федорівна Тимківська – вихідці із старшинських козацьких родів, нобілітованих у дворянство. Батько походив із військовослужбовців, переймався архітектурою. Мати мала п’ятьох братів і двох сестер. Усі брати закінчили Московський університет; двоє з них – Ілля та Роман – були професорами.

Початкову освіту Михайло здобув у церковнопарафіяльній школі Благовіщенського жіночого монастиря в Золотоноші (до 1811). Тут він вивчив грамоту, часословець і псалтир. Згодом навчався у свого дядька, доктора права, професора Харківського університету Іллі Федоровича Тимківського в маєтку Туранівцях «началам разных наук и по-латыни». Саме дядько й «заронив у душу хлопчика перші зерна любові до філософії та взагалі до науки».

Наприкінці 1812 р. Михайла віддали до Новгород-Сіверської гімназії, засновником якої був І. Ф. Тимківський, а директором – його тесть, статський радник І. І. Халанський. Тут він серйозно захопився природничими науками, зокрема ботанікою, ознайомився з творчістю М. В. Ломоносова, В. А. Жуковського, Г. Р.  Державіна.

В 1819 р. М. О. Максимович закінчив гімназійний курс, виголосивши на публічному екзамені промову про історію освіти. Цього ж року він переїхав до Москви до свого дядька Р. Ф. Тимківського, професора грецької та римської словесності Московського університету. Вищу освіту племінникові допомогли здобути Роман Федорович та інший дядько – Єгор Федорович, чиновник міністерства закордонних справ. У 1819 р. Михайла зараховують «казеннокоштним» студентом словесного (філологічного) відділення Московського університету, а через два роки він переходить на природничо-математичний факультет.

У ці роки виявилося наукове обдарування юнака. Захоплення природничими науками в гімназії та під час навчання в університеті переросло в справжнє покликання. В 1821 р. він надрукував свій перший переклад статті Мірбеля «К чему служат листья на растениях».

Після успішного закінчення Московського університету (1823) М. О. Максимовича залишили для наукової та викладацької роботи в галузі ботаніки. Спочатку він працює в бібліотеці університету, університетському гербарії. Молодий учений багато часу віддавав також педагогічній діяльності: читав курси господарської ботаніки і садівництва (1825–1829) у Землеробській школі, курс природознавчої історії (1826–1833) в університетському «шляхетному пансіоні», курс ботаніки в університеті (з 1828), двічі на рік викладав ботаніку в Московській комерційній практичній академії. Його лекції вирізнялися науковою ґрунтовністю і новаторством, «новітністю філософських ідей і висновків», стрункістю викладу. У 1826 р. попечитель Московського навчального округу Д. І. Писарев запропонував йому посаду завідувача університетським ботанічним садом і гербарієм.

Одночасно Михайло Максимович невтомно працював і над самоосвітою, ознайомлювався з творами західних філософів та істориків, захоплювався географією, математикою, фізикою, медициною, філологією. Великий вплив на нього справив професор ботаніки Е. К. Гофман, якому він присвятив статтю «Жизнь Московского профессора ботаники Гофмана» (1827). Молодий учений підтримував особисті і творчі зв’язки з О. С. Пушкіним, М. В. Гоголем, О. І. Герценом, М. П. Огарьовим, В. Ф. Одоєвським, В. А. Жуковським, А. Міцкевичем, М. І. Гнєдичем, П. П. Гулаком-Артемовським, Г.Ф. Квіткою-Основ’яненком, Є. П. Гребінкою, Т. Г. Шевченком та іншими визначними діячами культури. Він активно виступав з рецензіями на книжки, публікував статті.

У 1827 р. М. О. Максимович склав магістерський іспит, успішно захистив дисертацію на тему «О системах растительного царства» і здобув науковий ступінь магістра (кандидата) природознавства.

Упродовж майже 15 років, які вчений прожив у Москві, він навчався в університеті, працював у ботанічному саду, викладав у різних навчальних закладах, підготував книжки з природознавства, гуманітарних наук, а також не полишав громадської діяльності. Це була особистість, що органічно поєднала в собі здібності до різних галузей науки: природознавства, фізики, біології, філософії, літератури тощо. Визнанням наукових і педагогічних заслуг М. О. Максимовича стало затвердження його в 1833 р. ординарним професором і завідувачем кафедри ботаніки Московського університету.

Протягом 11 років (1823–1834) Михайло Олександрович опублікував понад 100 власних праць. Серед них: «О системе растительного царства» (1823), підручник для студентів «Главные основания зоологии или науки о животных» (1824), «Основания ботаники. Органология растений» (1828), «Систематика растений. Основания ботаники» (1831). Його «Ботаника» вважалась найкращою на той час, була настільною книжкою всіх природознавців Росії, а в Московському університеті – основним навчальним посібником. Праці вченого поширювались у Варшаві, Берліні та інших містах Європи. Слід згадати його літературно-лінгвістичні дослідження цього періоду: «Мнение о малороссийском языке и правописании оного» (1829), три книги альманахів «Денница» (1830–1834); одну з перших природничих книжок для народу «Книгу Наума о великом божьем мире» (1833), яка витримала 12 видань; «Размышление о природе» (1833). Характерною особливістю праць М. О. Максимовича було те, що в них виявився його талант і філософа й мислителя; адже розробка проблем природознавства потребувала їх осмислення, що неминуче спонукало до філософії. Його філософськими лекціями про природу захоплювались О. І. Герцен і М. Ю. Лермонтов.

Народжений і вихований в Україні, М. О. Максимович увібрав у себе основні риси ментальності рідного народу. Він нерідко зазнавав переслідувань за своє неприховане «малоросійство». Туга за Батьківщиною особливо зросла після смерті матері (1829), яка ще в 1825 році писала, що «…счастье свое найдешь не в столице, но на своей родине». Переїзд до України став реальністю після відкриття в Києві університету. З 1834 р. учений працює на посаді завідувача кафедри російської словесності й декана історико-філологічного факультету, а в жовтні – став ректором університету св. Володимира. За короткий час ректорства (півтора року) він зробив багато для організації навчання в новоствореному навчальному закладі, який не мав власного приміщення, видавничої бази, належної кількості лабораторій, підручників і наочних посібників.

Просвітитель прагнув втілити в життя свій план удосконалення освіти в країні. Суть цього задуму полягала в розширенні можливості щодо отримання освіти всіма без винятку верствами населення. Обов’язковою умовою була відміна тілесних покарань. Важливим пунктом – усіляке сприяння розвиткові української науки, в тому числі історії, мовознавства, а також етнографії, фольклористики та ін. Максимович мав намір укласти український словник, видати нове зібрання українських пісень, підготувати українську енциклопедію.

Попечитель Київського навчального округу відставний військовий фон Брадке постійно переслідував Михайла Олександровича. Нервове напруження та перевантаженість роботою вплинули на здоров’я вченого, який і так часто хворів. І в середині грудня 1835 р. йому довелося відмовитися від ректорства. Проте ще впродовж десятиріччя він викладав в університеті філологію.

У 1837 р. на урочистому зібранні університету М. О. Максимович виступив з промовою «Об участии и значении Киева в общей жизни России», що викликала інтерес не лише слухачів, а й міністра народної освіти С. С. Уварова, і «за відмінну службу і працю, засвідчені міністром», ученого нагородили орденом св. Володимира четвертого ступеня.

Стан здоров’я Максимовича так погіршився, що він «ледве пересував ноги, а лівим оком міг читати тільки через збільшувальне скло», тому ЗО вересня 1840 р. змушений був звернутися до університетської ради з проханням звільнити його від служби «з наданням пожиттєвої пенсії». У 1841 р. дістав пенсійний атестат (762 крб на рік) і виїхав на хутір Михайлова Гора (поблизу с. Прохорівки на Черкащині), де півтора року жив «затворником», не читаючи і не пишучи. (Тут він прожив до останніх днів свого життя.) Пізніше у своїх спогадах писав: «Як згадаю своє життя за ці тридцять років – то аж серце в’яне». Коли здоров’я трохи поліпшилося, повернувся до наукової роботи, їздив до Києва, Москви, працював в архівах і бібліотеках, публікував статті.

29 травня 1843 р. новий попечитель Київського навчального округу С. І. Давидов надіслав відставному професорові М. О. Максимовичу листа з проханням продовжити викладання в університеті. Вчений погодився викладати історію російської словесності (три півторагодинні лекції на тиждень). У липні 1845 р. його погодинна робота припинилася. На знак незгоди з політикою царизму він виходить у відставку з посади завідувача кафедри словесності. У 1846 р. стан здоров’я змушує його остаточно виїхати на свій хутір Михайлова Гора.

В університеті Михайло Олександрович не лише викладав теорію словесності, а й дбав про творчий розвиток своїх студентів. Він опікувався студентськими роботами – і студіями з естетики, з етики, і пройнятими духом німецької класичної філософії історичними розвідками, й поетичними спробами, белетристикою. Серед найвідоміших його учнів — М. А. Тулов (професор ліцею князя Безбородька), М. Т. Костир (викладач Київського й Харківського університетів), І. А. Лінниченко (професор Одеського університету), І. В. Вернадський (учений політеконом) та ін.

Результатом викладацької діяльності М. О. Максимовича (лекцій і промов в університеті св. Володимира з 1834 до 1845 рр.) були 27 статей і монографій, присвячених філологічним і мовознавчим проблемам, історичному розвиткові східнослов’янських мов і літератур: «Песнь о полку Игореве, сложенная в конце XII в. на древнем русском языке» (1837), «История древней русской словесности» (1839), «Русская речь в сравнении с западнославянскою» (1845). У праці «Критико-историческое исследование о русском языке» (1838) він характеризує три східнослов’янські мови (малоруську, білоруську і великоруську) і встановлює їхню самостійність.

У цей період, обстоюючи право української мови на самостійність, учений присвячував їй багато часу, а також літературній проблематиці: галицькій поезії («О стихотворении червонорусских», 1841 р.), українському правопису («О правописании малорусского языка», 1841 р.), українській етимології («О малороссийском произношении местных имен (об именах южнорусских городов)», 1843 р.), українській поезії («О народной исторической поэзии в древней Руси», 1845 р.). Він — один із творців української «мовної програми», його варіант українського правопису, який був поширений у Галичині, на Буковині та Закарпатті протягом століття, дістав назву «максимовичівки». На думку самого Михайла Олександровича, уся ця робота стала підготовкою до написання книжки «Начала русской филологии» (1847).

Слід звернути увагу на особливе ставлення просвітителя до українських пісень. Він віддавав їм перевагу перед усіма іншими джерелами усної народної творчості. Максимович підготував і видав збірки «Малороссийские песни» (1827), «Украинские народные песни» (1834), «Сборник украинских песен» (1849), «Дни и месяцы украинского селянина» (1856).

Збірка «Малороссийские песни», що є значним внеском до скарбниці духовності України, містить 127 творів (думи, історичні гайдамацькі й чумацькі пісні). У передмові автор наголошує, що в українських піснях звучить душа народу. А назву «Малороссийский язык» узято з титульного листа «Енеїди» І. П. Котляревського. Понад 20 років збиралися пісні, які ввійшли до збірки. Це була перша спроба їх систематизації, вивчення, що стало важливою подією в історії фольклористики, дало змогу глибоко осмислити історію народу, його багатовікову мудрість, традиції, звичаї, обряди.

М. О. Максимович – один із перших дослідників історії України. Він опублікував і видав низку монографій з історії Київської Русі: «Откуда пошла Русская земля» (1837), «История древней русской словесности» (1839), Начала русской филологии» (1847) та ін. Видав по три книжки альманахів Денница» (1830—1834) та «Киевлянин» (1840–1841, 1850), дві – альманаху «Украинец» (1859, 1864). Цими альманахами започатковано розвиток української журналістики. Як вважають деякі українські вчені, «власне не Костомаров послужив зв’язуючою ланкою між харківським і київським етапами „винайдення” України, а саме Максимович, який, хоча й не належав до харківського гуртка, але натомість підготував київський осередок для сприйняття ідей українського відродження». Михайло Олександрович не входив до українських гуртків, зокрема й Кирило-Мефодіївського братства, був лише їхнім ідейним натхненником. У 1843 р. його обрали редактором «Памятников словесности и народного просвещения», членом київського «Комитета для изыскания древностей». Між 1829 і 1847 рр. його кооптували у члени багатьох науково-дослідних товариств: «Императорского Московского общества испытателей природы» (1829), «Московского общества любителей российской словесности» (1833), «Императорского Московского общества истории и древностей российских» (1834), «Одесского общества любителей истории и древностей» (1839), «Временной комиссии для разбора древних актов» (1843) та ін.

Учений-енциклопедист свято шанував старовину, розумів її значення для освіти народу, був знаним бібліографом «стародавніх книг». Книгодрукування й поширення книжок, на його думку, – це невід’ємна частина розвитку культури. В «Киевлянине» було опубліковано велику статтю на цю тему – «Книжная старина южнорусская» (1849–1850). Багато часу віддав Михайло Олександрович вивченню історії міст і сіл України. В альманасі «Украинец» (1864) він вмістив нариси про Київ, Волинь та ін. Як писав В. О. Замлинський, «Максимович перший здійснив спробу визначити, коли вперше стало вживатися слово „Україна”, вказавши в статті «Откуда идет русская земля», що воно з’явилося 1187 р. і спочатку означало „Київську область”, а потім поширилося на всю територію, де оселився український народ».

З 1845–1857 р. М. О. Максимович підготував понад сорок праць. Він переклав українською мовою «Слово о полку Ігоревім» (1857), вважаючи, шо воно має неоціненне значення для дослідження історії Київської Русі. Зацікавлення «Словом» тривало в ученого протягом 36 років (1833–1869). Започатковану ним традицію перекладу й наукового дослідження цього визначного твору пізніше розвивали інші відомі вчені.

У 1853 р. М. О. Максимович одружився з Марією Василівною Товбич, 30-річною дочкою небагатих дворян. Наприкінці 1857 р. разом із дружиною він переїхав до Москви, де йому запропонували посаду завідувача журналу «Русская беседа». Тут М. О. Максимович підготував до видання альманах «Украинец», який, по суті, став спадкоємцем «Киевлянина». Перебування в Москві (до 1859) особливо запам’яталося зустрічами з Т. Г. Шевченком, П. О. Кулішем, М. І. Костомаровим та ін.

Після повернення в Україну вчений знову багато працював. Взагалі наукову діяльність його можна поділити на три періоди: московський, київський та михайлогірський. Максимович залишив роботи з ботаніки, зоології, фізики, філології, географії, етнографії, філософії, археології, історії; є одним із попередників еволюційної теорії Дарвіна; плідно працював у царині джерелознавства, хронології, дипломатії. За своє життя написав і опублікував понад 260 праць. Крім того, він – один з перших дослідників історії України, основоположник історіографії, української етнографії, фольклористики; проаналізував книжки І. Фундуклея «Обозрение могил, валов и городищ в Киевской губернии» (1847) та С. П. Крижанівського «Обозрение Киева в отношении к древностям» (1847), праці, що стосуються історії Київської Русі, Запорозької Січі, Визвольної війни (1648–1654).

Особливе місце відводив Михайло Олександрович дослідженню теми козацтва. Великою його заслугою є встановлення правди про Богдана Хмельницького – представника «слави козацтва Південної Русі». Одним з перших – серед вітчизняних істориків він показав справжнє значення Визвольної війни українського народу. В журналі «Основа» Максимович надрукував «Листи про Богдана Хмельницького» (1861). Він вивчив багато архівних документів. Зібрав рідкісні відомості з історії міст і сіл України, які й до нашого часу не втратили наукової цінності.

У вересні 1871 р. на святкуванні 50-річчя науково-літературної діяльності М. О. Максимовича за пропозицією Київського університету йому було вручено диплом почесного доктора слов’янської філології, а в жовтні обрано членом-кореспондентом Російської академії наук (відділення російської мови і словесності). Він був почесним членом 21 організації, товариства й навчального закладу, а також Московського, Петербурзького, Київського та Одеського університетів.

Михайло Максимович помер 10 листопада 1873 р. Похований на хуторі Михайлова Гора, поблизу с. Прохорівки (тепер Канівського району Черкаської області). До останніх днів він жив у неймовірній матеріальній скруті, на межі бідності, його не полишали житгєві негаразди, хвороби. «…».

Спадщина М. О. Максимовича і в наш час цікавить дослідників різних напрямів та профілів: філософів і педагогів, істориків і журналістів, філологів і психологів та багатьох інших представників інтелігенції.

Бондар Л. С. Максимович Михайло Олександрович / Л. С. Бондар // Українська педагогіка в персоналіях : у 2 кн. : навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / за ред. О. В. Сухомлинської. – Київ : Либідь, 2005. – Кн. 1 : Х–ХІХ століття. – С. 276–283. – Бібліогр.: с.282–283.

Анонси та оголошення

Наша анкета

Вебінар

Заходи

Електронні освітньо-наукові ресурси Державної науково-педагогічної бібліотеки України імені В. О. Сухомлинського в умовах воєнного стану

Виставки

БІБЛІОТЕКА: ПОГЛЯДИ, ПОДІЇ, АКЦЕНТИ

Наші видання

Олег Михайлович Топузов – віцепрезидент НАПН України