Іван Петрович Крип’якевич народився 25 червня 1886 р. у Львові. Батько його, вчений-теолог родом із Холмщини, змушений був переїхати до Львова після ліквідації в рідному краї унії. В 1904 р. майбутній учений закінчив польську гімназію й до 1909 р. навчався на філософському факультеті Львівського університету.

Потяг до історичної науки проявився в Івана Крип’якевича ще в 1902 р., коли молодий гімназист потрапив до бібліотеки Наукового товариства імені Шевченка (НТШ) й познайомився з ветераном соціалістичного руху в Галичині М. С. Грушевським, який надовго став для нього символом української історичної науки. Вже з 1905 р. І. П. Крип’якевич почав публікуватись на сторінках альманаху, що його видавало НТШ (розвідки, архівні матеріали, огляди та рецензії), виступати на засіданнях історико-філософської секції товариства з доповідями й повідомленнями. Протягом десяти років (до 1914 р., коли М. С. Грушевський назавжди покинув Львів), дослідження І. П. Крип’якевича проходили в руслі завдань, які стояли перед автором «Історії України-Руси». Молодий учений збирав і аналізував архівні матеріали, добирав літературу. Його перша книжка «Матеріали до історії української козаччини» (1908) ввійшла до восьмого тому «Жерел до історії України-Руси» М. С. Грушевського.

Багато часу приділяв культурно-освітній роботі, зокрема, у лютому 1908 р. при товаристві «Академічна громада» організував студентський «Просвітній кружок», тісно співпрацював із львівською «Просвітою», допомагав читальням Львова та Львівського повіту у проведенні освітніх курсів та лекцій. Наголошував на необхідності пропагування українських видань серед галицьких селян і розширенні мережі народних бібліотек, убачаючи в цьому ефективний спосіб протидії ополячуванню селянства. Аналізуючи стан тогочасних галицьких книгозбірень, узагальнюючи досвід бібліотек Росії, Німеччини, Польщі, США, Норвегії, І. П. Крип’якевич дійшов висновку, що основою діяльності «Просвіти» має бути робота бібліотек, а читальні, які, по суті, є клубами, не можуть дати належних знань. В «Академічній громаді» деякий час виконував обов’язки бібліотекаря.

Педагогічну діяльність розпочав у 1909 р. вчителем у приватній гімназії з українською мовою викладання Українського педагогічного товариства в Рогатині. В 1911 р. І. П. Крип’якевич захистив докторську дисертацію на тему «Козаччина і Баторієві вольності», написану під керівництвом професора М. С. Грушевського. Цього ж року був обраний дійсним членом НТШ. У 1910–1912 рр. працював молодшим бібліотекарем у Бібліотеці НТШ. Практичний досвід бібліотечної роботи та бібліографування наукових праць сприяли зростанню фахового рівня молодого науковця.

У 1912–1914 рр. І. П. Крип’якевич викладав історію в Академічній гімназії у Львові, згодом – у гімназіях Рогатина і Жовкви. Крім педагогічної діяльності, він багато друкується в популярних періодичних виданнях. З 1911 р. редагує ілюстрований часопис для дітей і молоді «Дзвінок», з 1913 р. стає редактором розкішного (як на галицькі умови) літературного журналу «Ілюстрована Україна».

З початком Першої світової війни (від мобілізації І. П. Крип’якевич був звільнений через поганий зір) українські школи були зачинені, й доводилося перебиватись випадковими журналістськими заробітками. У жовтні 1918 р. І. П. Крип’якевича призначили професором одного з перших українських університетів – Кам’янець-Подільського, але захворів тифом і не зміг обійняти цю посаду.

Освітня політика українських урядів 1917–1920-х рр., розбудова школи на національних засадах підштовхнула І. П. Крип’якевича до написання україномовних шкільних підручників. Менш ніж за чотири роки Іван Петрович видав чотири навчальні книги: «Коротку історію України для початкових шкіл та першої класи гімназії» (1918), «Шляхами слави українських князів» (1918), «Оповідання з історії України для нижчих кляс середніх шкіл» (1918), «Огляд історії України. Для вищих кляс середніх шкіл та вчительських курсів» (1919).

Для щойно відкритих урядом УНР українських шкіл призначалась «Коротка історія України для початкових шкіл та першої кляси гімназії», що вийшла 50-тисячним накладом. У цьому підручнику І. П. Крип’якевич застосував хронологічну схему поділу історії України на п’ять періодів, якої дотримувався до кінця 20-х років, коли його погляди на періодизацію минулого України дещо змінилися:

• Україна за слов’янських часів (до 880 р.);
• Українська держава за княжих часів (880–1340 рр.);
• Україна під Литвою та Польщею (1340–1648 рр.);
• Україна за козацьких часів (1648–1784 рр.);
• Відродження України (1784–1917 рр.).

Невеликий за обсягом (84 сторінки) підручник містить 58 ілюстрацій (малюнки, портрети історичних осіб, репродукції картин відомих художників) та дві карти. Текст поділяється на 34 параграфи, своєю чергою поділених на частини винесеними на поля заголовками, які можуть слугувати планом уроку. Підручник написано гарною українською мовою, просто й дохідливо, відчувається неабиякий популяризаторський талант автора. Полегшує сприйняття матеріалу широке використання діалогів та прямої мови. У виданні згадуються майже всі відомі літописні легенди (про смерть Олега, хрещення Ольги, походи Святослава та ін.). Текст не переобтяжений великою кількістю дат та імен. Всі необхідні для запам’ятовування дати винесені в кінець книги.

І. П. Крип’якевич був прихильником норманської теорії. На його думку, варяги племені «Русь» визволили Київ від хозар і утворили в ІХ ст. державу – Київську Русь. Спочатку Руссю називалася Київщина, а потім ця назва перейшла на завойовану «нашими князями Московщину, наш же народ назвався українським».

Історія для І. П. Крип’якевича – це історія державності в Україні. Доля країни залежить від того, скільки державної мудрості має той чи інший правитель: «Під владою українських князів жилося на Україні людям гарно й добре. Не тільки бояре й великі купці, але й дрібні міщане та селяни були в добробуті та щастю». Щасливі часи зберігалися й за Литви, яка «старини не рухала і нового не вводила».

Багато місця в книзі відводиться питанням освіти, культури, релігії. Закінчується книга конкретною датою – 29 квітня 1918 р., коли до влади прийшов гетьман Павло Скоропадський. І ось тепер, пише автор, «як усі українці з’єднались до спільної праці, наша земля стане така ж могутня, як за давніх часів». Та не слід забувати, застерігає він, до чого доводить незгода: «…чужі запанували в українській землі!».

У 1919 р. вийшов оригінально, з дидактичного погляду, опрацьований підручник І. П. Крип’якевича «Огляд історії України. Repetitorium для вищих кляс та вчительських курсів», який призначався для повторення раніше вивченого матеріалу з історії України. Підручник поділявся на п’ять розділів і 237 невеличких параграфів, побудованих у стилі коротеньких енциклопедичних довідок про історичних діячів, найважливіші історичні події, культурні досягнення народу. І. П. Крип’якевич не переобтяжував текст зайвими подробицями, другорядними відомостями.

В додатку до підручника вміщена хронологія основних подій з історії України, генеалогічні дослідження князівських родів, правління гетьманів. На думку автора, це мало б допомогти читачеві систематизувати свої знання, побачити історичну перспективу, зрозуміти місце історичних діячів у загальноісторичному процесі.

В «Огляді історії України…», як і в «Короткій історії…», знайшли втілення нові підходи на періодизацію вітчизняної історії, що символізували початок відходу автора від народництва, формування державницької концепції. Це відобразилось у принципах періодизації історії України, в основу якої І. П. Крип’якевич поклав етапи становлення української державності.

І. П. Крип’якевич як досвідчений педагог розумів, що для того, аби навчити дітей історії, недостатньо стислого викладу матеріалу в підручниках та репетиторіях. У напівбелетризованому плані він склав дві збірки нарисів для школярів: «Шляхами слави українських князів» та «Оповідання з історії України для нижчих кляс середніх шкіл. Перша частина: княжа доба». Історик планував написати і другу частина «Оповідань…», але перешкодила війна з Польщею у 1918–1919 рр. Перша збірка містила шість нарисів про Х–ХІІІ ст. (два матеріали про військо княжих часів, два – про княжі столиці Галич і Львів та один нарис про герб). Книга призначалася для додаткового читання, вона ілюстрована великою кількістю малюнків. У додатках міститься план стародавнього Галича, бібліографія до розповіді про герб.

Друга збірка складається з п’яти розділів, поділених на невеликі параграфи. В кінці кожного розділу міститься резюме, що являє собою короткий конспект із зазначенням характеристики періоду, основних подій і дат. Найважливіші, на думку автора, дати винесені ще й окремо, що полегшує їх запам’ятовування.

Погляди вченого на український історичний процес не раз змінювалися протягом життя. З палкого послідовника ідей М. С. Грушевського в середині 10-х років він став прихильником державницької школи в українській історіографії. Підтримуючи ідею автохтонності українського народу, історик (на час написання навчальних книг з історії України) вважав Київську Русь державою лише українського народу, а ворожнечу між українським та російськими народами – споконвічною.

З початку 20-х років Іван Петрович працює в польських гімназіях Львова, бере участь у створенні Українського таємного університету. В 1922 р. І. П. Крип’якевич став секретарем сенату університету, читав на філософському факультеті цього навчального закладу курси історії України та української історіографії VIII–ХІХ ст. За радянських часів він завідував кафедрою історії України Львівського університету ім. І. Франка, обіймав посади завідувача відділу Інституту історії України АН УРСР, директора Інституту суспільних наук АН УРСР у Львові. В 1941 р. Івану Петровичу без захисту дисертації на підставі наукових звань було присуджено ступінь доктора історичних наук, у 50-х роках він став академіком, Заслуженим діячем науки УРСР.

І. П. Крип’якевича ніколи не репресували, не звільняли з роботи. Проте й безхмарним його життя в Радянській Україні не можна назвати. Відразу по закінченні війни в науковій періодиці та на зборах наукових установ історика почали звинувачувати у фальсифікації етногенезу російського народу. Пригадали й тісну співпрацю з М. С. Грушевським у минулому. Іван Петрович змушений був покинути рідне місто і два роки жити в Києві.

З вересня 1946 р. деякий час обіймав посаду старшого наукового співробітника Інституту історії України АН УРСР, майже рік (з 24 березня 1947-го по 4 березня 1948 р.) працював на 0,5 ставки завідувачем відділу стародруків Бібліотеки АН УРСР (нині – Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського).

У травні 1948 р. І. П. Крип’якевич отримав дозвіл на повернення до Львова, де по 1950 р. обіймав посаду старшого наукового співробітника Українського державного музею етнографії та художнього промислу АН УРСР (нині – Музей етнографії та художнього промислу Інституту народознавства НАН України). У 1951 р. став керівником відділу новоствореного Інституту суспільних наук АН УРСР у Львові, а в 1953 р. його призначили директором цього закладу (нині – Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України). На цій посаді він перебував до 1962 р., плідно досліджуючи історію України. Проте до викладацької та популяризаторської праці педагог уже не повернувся.

Помер Іван Петрович Крип’якевич 21 квітня 1967 р. у Львові.

Джерела:

Геращенко М. В. Крип’якевич Іван Петрович. Українська бібліотечна енциклопедія / Нац. б-ка України ім. Ярослава Мудрого. Київ, 2014–2020. URL: http://ube.nlu.org.ua/article/Крип’якевич%20Іван%20Петрович (дата звернення: 20.02.2021).

Пироженко Л. В. Крип’якевич Іван Петрович (1886–1967) – історик, педагог, науковець. Українська педагогіка в персоналіях : у 2 кн. : навч. посіб. для студентів вищ. навч. закл. / за ред. О. В. Сухомлинської. Київ, 2005. Кн. 2 : ХХ століття. С. 361–364.

Світлина: http://na-skryzhalyah.blogspot.com/2017/04/blog-post_20.html

Анонси та оголошення

Наша анкета

Вебінар

Заходи

Інформаційне забезпечення національно-патріотичного виховання в контексті цифровізації і цифрової трансформації освіти

Виставки

Наші видання

Науково-педагогічні студії. 2024, вип. 8