Йоганн Фрідріх Гербарт народився 4 травня 1776 р. в місті Ольденбурзі на півночі Німеччини в родині радника юстиції. Його батько був людиною посередніх здібностей, а мати, навпаки, відрізнялась жвавим розумом і великою силою волі. Через це між батьками траплялися непорозуміння, що стало причиною того, що Гербарт згодом не виявляв особливої прихильності ані до  своєї домівки, ані до рідного міста. В ньому розвинулося прагнення до відлюдності та самозаглиблення. До 12 років він за станом здоров’я виховувався вдома. Завдяки викладачеві – пастору Юльтцену, який пояснював різні питання метафізики, моралі та психології, у Гербарта рано з’явився нахил до філософських роздумів. Водночас пастор привчав свого вихованця до чіткості та виразності мислення. Саме ці якості стали найбільш характерними особливостями психічного складу Гербарта впродовж усього життя. Крім цього, він старанно займався музикою: скрипка, віолончель, арфа, фортепіано. Він демонстрував високу музичністьі згодом у Йєні став відомим серед студентів як видатний піаніст; писав пісні та сонати, деякі з них були надруковані.

Під час навчання у латинський школі (1788–1794) юний Гербарт також захоплювався вивченням стародавніх та сучасних філософських текстів, особливо старанно вивчав філософію Х. Вольфа, яка тоді мала широке визнання. І за власним свідченням, найбільше його вразила праця І. Канта «Метафізика вдач» («Metaphysik der Gemütsarten»). У 17 років як кращий учень Гербарт виголосив перед випускниками своєї школи промову з теми «Etwas über die allgemeinsten Ursachen, welche in Staaten das Wachstum und den Verfall der Moralität bewirken» («Загальні причини, які спричиняють у державі розвиток і занепад моральності»).

Після успішного закінчення школи Гербарт вступив до Йєнського університету, де збирався вивчати правознавство. Однак умови, в які він потрапив, спрямували його інтереси зовсім в інший бік. Під впливом знайомства з Й. Г. Фіхте, він почав вивчати філософію і літературу. У 1797 році Гербарт припиняє навчання та стає домашнім учителем у сім’ї знатного швейцарця фон Штейгера. Ця подія дуже вплинула на усю подальшу діяльність ученого. Саме тут, на практиці, почала утворюватися його педагогічна система. В Швейцарії він познайомився з досвідом Й. Г. Песталоцці, з його «психологізацією навчання», почав посилено вивчати його праці, а згодом широко пропагувати ідеї Песталоцці в Німеччині.

Робота вчителя та одночасно вихователя, яка тривала 2 роки, допомогла йому перевірити і зміцнити упевненість щодо правомірності власної філософської та педагогічної системи. Вихованцями Гербарта були три сини губернатора Штейгера. Він викладав географію, історію, фізику, математику, німецьку стилістику і мови, а також музику. Ретельно вивчивши здібності та індивідуальні особливості своїх вихованців, Гербарт упорядкував план навчання таким чином, щоб воно повністю сприяло моральному вихованню. До усіх навчальних предметів учений підходив з точки зору їх виховного значення:  математика була «особливо важливою школою доброчесності», хімія та фізика готували до логічних міркувань, а факти та події історії органічно пов’язані з моральним вихованням. Щоденно він займався з дітьми по шість годин. Умови в домі Штейгера були сприятливими для проведення виховної роботи. Губернатор фон Штейгер погодився з планом Гербарта та надав йому повну свободу дій. Проте вчений мав кожні два місяці надавати йому звіт про виконану працю. Отже, початок формування педагогічних поглядів Гербарта відобразився у «Звітах фон Штейгеру».

Вже через два роки Гербарт залишає дім Штейгера і на прохання своєї матері повертається до Німеччини. Він був пригнічений цим, оскільки планував надовго залишатися у Швейцарії. Окрім цього, атмосфера у рідному домі, стосунки між батьками були для нього нестерпними. Саме в цей час він отримує запрошення від свого університетського товариша Йоганна Шмідта та переїжджає на 2 роки до Бремену. Тут він старанно готується до академічної, професорської діяльності, підготувавши низку наукових праць з педагогіки.

Після дворічної підготовки Гербарт з 1802 року починає академічну кар’єру в Геттінгенському університеті читанням курсу педагогіки. Потім він читав етику і вступ до психології. Його лекції з педагогіки та філософських дисциплін мали величезний успіх, який був закріплений випуском низки солідних наукових праць. Основна педагогічна праця Й. Ф. Гербарта -«Allgemeine Pädagogik aus dem Zweck der Erziehung abgeleitet» («Загальна педагогіка, виведена з цілей виховання» 1806), яка в історії педагогіки виступає першою спробою наукової побудови педагогічної теорії.

У 1809 р. Гербарт очолив кафедру філософії і педагогіки в Кенігсберзькому університеті, яку раніше займав І. Кант. Адміністрація Кенігсбергу шукала філософа високого рівня, компетентного в освітній галузі. Це враховує у своєму відзиві стосовно призначення Гербарта на цю посаду король Пруссії Фрідріх Вільгельм ІІІ: «Я схвалюю призначення професора Гербарта із Геттінгену викладачем філософії тут, в нашому університеті, і роблю це з великим сподіванням, що Гербарт зможе відіграти особливу практичну роль у поліпшенні нашої освітньої системи, наслідуючи принципи Песталоцці».

На думку відомого сучасного дослідника Норберта Хільгенхєгера, погляди Гербарта на виховання отримали такий жвавий інтерес завдяки тому, що він невтомно намагався поширювати свій досвід. Щоб курс педагогіки отримав також практичне застосування, Гербарт запропонував ідею організації «педагогічної семінарії», яка стала знаковою подією в педагогічній науці початку ХІХ ст. Учений запропонував проєкт створення семінарії, у якій би приділялась значна увага як практиці виховання, так і його теорії, до того ж загальна теорія мала доповнюватися педагогічними спостереженнями, які проводилися прямо тут. Інакше кажучи, проєкт педагогічної семінарії поєднував у собі навчальний заклад з підготовки шкільних педагогів, а також дослідницьку лабораторію розвитку наукового педагогічного знання, тобто по суті розробив та запропонував структуру університетської кафедри.

Пропозиція Гербарта була сприйнята з інтересом у Пруссії 1809 р.: реформа виховання вважалась тоді складовою частиною реформи усієї системи державної освіти. Цю реформу енергійно просував Вільгельм фон Гумбольдт (1767–1835) – великий вчений та громадський діяч, який тоді керував справою народної освіти Пруссії. Очікувалось, що Гербарт зробить значний вклад у справу підготовки учительських кадрів. Сам же вчений сподівався отримати найширшу аудиторію: він розумів свій експеримент як можливий фундамент для «майбутніх закладів більш великого масштабу»; він сподівався на те, що ідея «виховуючого навчання» стане головним принципом «справжньої реформи народної освіти».

Отже, спочатку був створений педагогічний інститут, метою якого була підготовка вчителів середньої школи на основі спеціального навчання відповідно до педагогіки самого Гербарта. У 1818 році завдяки державній

підтримці вчений отримав нове велике приміщення, де можна було відкрити невеличкий пансіон та поселити групу дітей. Й. Ф. Гербарт прагнув довести, що цих учнів , які живуть у пансіоні, можна не тільки вчити, а й виховувати за його методом. Цю ідею схвалив В. Гумбольдтом, а учні і послідовники Гербарта підхопили ідею свого вчителя, Німеччина стає в цей період одним із кращих центрів педагогічної освіти у Західній Європі.

Викладання в експериментальній школі Й. Ф. Гербарта здійснювалось, по суті, на основі програми, яку він використовував під час своєї домашньої вчительської діяльності: виховуюче навчання охоплювало дві головні галузі знань – поетичну і математичну. Релігія, історичні перекази, вивчення мов, географія та природознавчі науки вибудовувались навколо цього центрального ядра. Вчений продовжував розвивати свій метод, сподіваючись, що прийде час, коли він буде використовуватись у всіх «класичних гімназіях». Отже, запропонована Гербартом методика призначалась головним чином для класичних гімназій. Водночас він приділяв увагу проблемі побудови усієї системи освіти. Як зазначає Н. Хільгенхєгер, Гербарт був «послідовним прихильником вертикальної структури системи освіти, яка спирається на три стовпи: середня школа (або молодші класи середньої школи) і елементарна (або навчальна) повинні були існувати поряд з класичною школою; три стовпи утворювали єдину систему, оскільки виховуюче навчання здійснювалось у кожній із цих трьох шкіл. Єдність шкільної системи гарантувалась головною метою виховання – доброчесністю. Хоча, звісно, ці школи відрізнялися вимогами, які ставились учням». Проте вчений приділяв значну увагу необхідності гнучкого переходу між школами різного типу, тому було б неправильно вважати його теоретиком шкільної системи, яка заснована на соціально-кастовому принципі.

Реформаторський запал у Пруссії періоду між 1809–1813 роками швидко згас у зв’язку з реставрацією після наполеонівських війн. Влада охоче приймала на службу підготовлених Гербартом викладачів класичної школи. Проте ці викладачі повинні були працювати за програмами, які ставили перед собою зовсім інші цілі. У результаті методика навчання, яка була розроблена Гербартом, так ніколи й не була прийнята у загальнонаціональному масштабі.

За час перебування у Кенігсберзі Гербарт підготував підручник «Lehrbuch zur Psychologie» («Психологія» 1816), а також фундаментальну працю «Psychologie als Wissenschaft, neu gegründet auf Metaphysik und Mathematik» («Психологія як наука, що грунтується на досвіді метафізики і математики» 1824).

У 1833 р. вчений знову переїхав до Геттінгена та очолив кафедру філософії. Тут вийшла друга його головна педагогічна праця «Umriss pädagogischer Vorlesungen» («Нарис педагогічних читань» 1835); він доповнює свою «Загальну педагогіку» детальним розглядом окремих педагогічних проблем. Незабаром у гімназіях Геттінгена робилися спроби організувати процес навчання на основі принципів педагогічної системи Й. Ф. Гербарта.

Спокійний хід університетського життя та педагогічної діяльності Гербарта зупинила подія, яка вплинула на подальшу оцінку його педагогічної системи. У 1837 році ганноверський король скасував конституцію та вимагав від усіх присяги на вірність йому. Гербарт висловив відданість королю і засудив дії вільнодумців професорів «Геттінгенської сімки», які відмовилися присягати королю і за це були вислані із Ганноверу. Передова громадськість Німеччини засудила вчинок Гербарта, власне, це й спричинило зниження інтересу до педагогічної теорії вченого. Через рік Гербарт сам назвав цей факт «геттінгенською катастрофою».

11 серпня 1841 р. Й. Ф. Гербарт помер від апоплексичного удару.

За життя Й. Ф. Гербарт як діяч освіти не зміг привернути широкої уваги до власної педагогічної теорії. Звісно, у нього було багато вдячних учнів. Проте, йому не вдалося вирішально вплинути на реформу освітньої системи Німеччини.

Однак після смерті Гербарта його педагогіка спричинила появу цілого освітнього руху – педагогічної течії, яка мала значний вплив не тільки у Німеччині, а й далеко за її межами (Англія, Австрія, Італія, Росія, Швейцарія, Франція, США), та була відома як гербартіанство, яке сформувалося і розвивалося протягом 1851–1920 рр. У 1895 р. в Парижі з’явився французький переклад «Загальної педагогіки», а у 1898 р. в Лондоні та Бостоні – англійський.

Реформа педагогіки на початку ХХ ст. поступово відсунула гербартіанство на задній план, а виховна теорія Гербарта була майже повністю забута. Оригінальні праці вченого більше ніхто не читав, а його самого сприймали як прихильника школи, в якій учні безмежно вірили словам свого вчителя та не могли спиратися на власний досвід. На думку сучасного німецького дослідника Й. Ебмейєра, не усі послідовники Гербарта зрозуміли справжній зміст його педагогічної теорії, через що представники реформаторської педагогіки на початку ХХ ст. зробили Й. Ф. Гербарта «цапом відбувайлом» («Buhmann») за усі недоліки гербартіанства.

На жаль, багато послідовників Гербарта у ХІХ-ХХ ст. перекрутили кожен на свій лад справжній зміст його педагогічної теорії. Гербарт вбачав головне завдання педагогіки у «естетичному зображенні світу» («die ästhetische Darstellung der Welt»), тоді як для гербартіанців головним поняттям було – «зубрити» («büffeln»).

Проте вже з 1950 р. в Німеччині та деяких сусідніх країнах починається відродження інтересу до педагогіки Гербарта. Дослідники спадщини великого педагога почали відмежовуватися від гербартіанського образу вченого, який перекрутив його справжнє вчення. Вони намагались пробитися до «живого Гербарта».

Останні сучасні дослідження спадщини Й. Ф. Гербарта (здебільшого зарубіжні) розглядають його педагогіку як невід’ємну частину його філософії з позицій історії моральних наук, що робить актуальною педагогіку Гербарта й нині.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Гоштанар І. Життя та педагогічна діяльність Й. Ф. Гербарта. Шлях освіти. № 1. С. 43-46
2. Федчишин Н. О. Дидактична система Йоганна Фрідріха Гербарта та її вплив на розвиток вітчизняної освіти: дис. … канд. пед. наук : 13.00.01; Терноп. нац. екон. ун-т. Тернопіль, 2009. 252 с.

Анонси та оголошення

Наша анкета

Вебінар

Заходи

Інформаційне забезпечення національно-патріотичного виховання в контексті цифровізації і цифрової трансформації освіти

Виставки

Наші видання

Науково-педагогічні студії. 2024, вип. 8