НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ПЕДАГОГІЧНИХ НАУК УКРАЇНИ

ДЕРЖАВНА НАУКОВО-ПЕДАГОГІЧНА БІБЛІОТЕКА УКРАЇНИ
ІМЕНІ В. О. СУХОМЛИНСЬКОГО

Бібліотека це дзеркало і джерело духовної культури

Image
04060, Київ, М.Берлинського, 9 380 (44) 467-22-14 dnpb@i.ua Мапа проїзду
A A A

Біографія О. В. Духновича

Dukhnovych_O

В історії культурно-освітнього руху русинів-українців Закарпаття і Східної Словаччини ХІХ ст. помітне місце посідає Олександр Васильович Духнович – педагог, літератор, організатор народного шкільництва, активний світський і церковний діяч. Особистість складна, суперечлива, неординарна, яку то високо підносили, то надзвичайно принижували.
Народився Олександр Васильович Духнович 24 квітня 1803 р. у верховинському селі Тополя (тепер Гуменського округу в Словаччині) в родині незаможного священика. Його предок по батьківській лінії, за походженням українець-волиняк, на початку XVIII ст. оселився на Пряшівщині, в селі Вишній Мрошів. Батько, Василь Духнович, виховував дітей своїх у національному дусі, формував у них повагу до всього рідного, українського.
Початкову освіту Олександр здобув удома, спершу за «Букварем», а потім за «Апостолом» і «Псалтирем». На його виховання справили великий вплив брат матері Дмитро Герберій – священик у Старині та дід Іван Герберій – священик у Клокочові. Там же хлопчик відвідував сільську школу, про яку в нього залишилися неприємні спогади. У 1813 р. батько відвіз сина до Ужгорода, де Олександр закінчив народну школу, а згодом гімназію, в якій навчання велося тільки угорською і латинською мовами.
У 1816 р. помер батько, і на материні плечі лягли турботи про виховання шести дітей. Саме вона наполягла, щоб Олександр вивчав богослов’я, бо це було родинною традицією Духновичів. Хоча юнак мав зовсім інші наміри — набути спеціальність із землеробства, але послухав матір і за сприяння єпископа Григорія Марковича, який виділив стипендію в розмірі 150 флоринів, поїхав до міста Кошице на «філософський курс», тобто на навчання в останніх, вищих класах гімназії (1821–1823).
Упродовж 1823–1827 рр. Олександр Духнович навчався в Ужгородській богословській семінарії. Після завершення навчання був посвячений за целібатом (неодруженим) у священики і, як одного з найкращих учнів, його призначили на роботу архіваріусом єпархіальної канцелярії у Пряшеві (тепер Словаччина). До роботи ставився дуже сумлінно, проте, не отримував належної відплати й жив у злиднях. Життєрадісний юнак викликав невдоволення в черствої вдачі єпископа Г.Тарковича, котрий відмовляв йому в їжі і житлі. Тому наприкінці жовтня 1830 р., обірваний і напівбосий, Олександр подався до Ужгорода, де його приязно зустрів єпископ О.Почі, знайомий з ним ще з духовної семінарії. Він навіть зарахував Олександра Духновича священиком Мукачівської єпархії, але це не означало можливості працевлаштування, оскільки пряшівський єпископ не дозволяв йому переїжджати зі своєї єпархії. Олександр Васильович довго шукав роботу, врешті на запрошення віце-жупана Ужгородської жупи* Степана Петровая став вихователем його семирічного сина. З посади домашнього вчителя (1830 р.) і почалася педагогічна діяльність Олександра Васильовича Духновича.
До своїх практичних учительських обов’язків Олександр Васильович ставився надзвичайно серйозно, ґрунтовно студіював педагогічну теорію. У Степана Петровая була дуже багата бібліотека, якою у вільний час міг користуватися й Духнович. Тож він поринув у праці Я.А.Коменського, Й.Г.Песталоцці, А.Дістервега. Саме тоді в нього зародилася ідея самому написати підручник з педагогіки для вчителів і батьків, що він і здійснив пізніше.
Наприкінці 1832 р. Олександр Васильович Духнович змушений був повернутися до Пряшева, оскільки єпископ Г. Таркович погрожував йому позбавленням сану. Тут він знову працює в єпископській канцелярії, зазнаючи утисків і принижень. Виконував обов’язки духівника в селах Комлоші (Хмельник) та Біловежа, пізніше — завідувача нотаріального відділу єпископської канцелярії в Ужгороді ; був також священиком у Пряшеві.
Помер Олександр Васильович Духнович 30 березня 1865 р. в Пряшеві. Там його і поховано. Прожив він усього 62 роки.
Світогляд просвітника формувався під впливом неприйняття будь-якого насильства; натомість він вітав демократичні ідеї відродження і єдності слов’янських народів, а також ідеї античної педагогіки. Олександр Васильович знав твори Платона, Плутарха, Квінтіліана ; володів грецькою, латинською, німецькою, старослов’янською, угорською, російською, польською, словацькою та чеською мовами. Важливим джерелом його педагогічних ідей стала практика тогочасної школи. У власній бібліотеці (яку в 1859 р. він передав Краснобрідському монастиреві із заповітом, щоб книжками вільно користувалися всі бажаючі) є праці не лише з теології, літературознавства, естетики, а й фізики, гідротехніки, ботаніки.
Творчість Олександра Васильовича Духновича охоплює різні галузі : літературознавство, мовознавство, педагогіку, історію і філософію, взаємовплив слов’янських культур. І хоча вся творча спадщина Духновича має просвітньо-педагогічний характер, найціннішим є його педагогічний доробок.Найбільш цілісно концепція розвитку освіти в краї представлена в його підручнику «Народная педагогія вЪ пользу училищЪ и учителей сельскихъ», що вийшов друком у Львові в 1857 р. У тому ж році виходить стаття К.Д.Ушинського «Про народність у громадському вихованні». Аналіз цих двох праць дає підстави стверджувати, що їхні автори обстоювали спільні ідеї народності у вихованні та необхідності побудови виховально-навчального процесу на засадах народної педагогіки, а це свідчить про єдність у розвитку українського шкільництва. Духнович на Закарпатті, а Ушинський – у Великій Україні розробили основи родинного, морального, трудового, естетичного і фізичного виховання. Олександр Васильович Духнович першим на Закарпатті ввів термін «народна педагогіка». Народність для нього – один з основних мотивів творчості. Народність школи, на його думку, полягає в демократизації освіти, тобто у створенні школи з рідною мовою викладання та національним змістом освіти. Просвітник чітко розмежовував поняття освіченості й вихованості. Якщо знання людини не підкріплені вихованістю, то вона здатна завдати шкоди суспільству. Вихованню відводиться вирішальна роль у формуванні особистості: «Щастие или нещастие человека зависит много раз от рождения, но более от нравстенного воспитания».
Усе своє життя Олександр Васильович Духнович присвятив боротьбі за самоствердження рідного народу. Він закликав батьків і вчителів прищеплювати молодому поколінню патріотизм : «Учителю также на совісті да будет, чтобы в дітях народолюбіє возбудил і в серця їх засклепил любовь к своей народности, ибо человек без народности подобен есть скитающемуся волку, которому всякій лес отечеством есть, где брашно находит». Педагог гостро засуджував зрадництво, підлабузництво, зневагу до рідної культури. Водночас виступав проти шовінізму, пригноблення одним народом іншого. Закликав любити народ не тому, що він славний, а тому, що рідний. Основне завдання школи вбачав у формуванні нового покоління «синів народу», а кінцевою метою виховання вважав розвиток людини, яка прагне до людяності й добра, поєднує особисті й суспільні інтереси, ідеалом якої є «человечество, или людскость, человеколюбие…». Моральному вихованню Олександр Васильович Духнович відводив домінанту над іншими видами виховання роль. Ставлячись до моралі як до основи духовності особи, закликав виховувати в дитині гуманізм, почуття власної гідності, працьовитість, дисциплінованість, чесність, порядність, доброзичливість, правдивість, щирість, милосердя. Чиста совість – найбільше багатство людини, оскільки «нечиста совість вбиває… не тільки тіло, а й душу». Даючи настанови вчителеві у справі морального виховання дитини, педагог радить «усиловаться в молодые сердца засклепити страх Божий». У змісті морального виховання вирішальним має бути релігійне.
Розвиток людини великою мірою забезпечує вільна праця. Тому першочергове завдання сім’ї і школи – трудове виховання дітей, що дасть змогу виростити з них справжніх громадян суспільства. Праця – основа людського благополуччя й щастя самого життя : «Зародки віри, надії і любові… формуються у праці». Підготовку дитини до праці Олександр Васильович радив здійснювати й у процесі засвоєння навчальних дисциплін, розкриваючи її велич і красу. Змалку дітей треба навчати якогось ремесла, а також землеробства, овочівництва, садівництва, бджолярства. При школі обов’язково слід закласти сад-город, у якому мають працювати учні разом з учителями. Варто виділити місце для зберігання садово-городнього реманенту. За цих умов діти легше прилучатимуться до праці, а ставши дорослими, зуміють знайти засоби до існування, будуть дбайливішими, зможуть подолати життєві труднощі. Одним із перших педагог вказав на велику роль фізичного виховання, наголосив на винятковому значенні фізичних вправ, плавання для розвитку людського організму, обґрунтував необхідність уведення фізкультури до навчального плану. Основним засобом естетичного виховання Олександр Васильович вважав народнопісенну творчість. Він виступив з новою на той час ідеєю: запровадити у школі уроки співу, рекомендував поєднувати естетичне й фізичне виховання. Пропонуючи всіх учнів, особливо дівчаток, залучати до вирощування квітів, виходив з того, що це облагороджує почуття. Радив проводи в школах заняття з художнього читання, а також з малярства, різьбярства, вишивання.
Просвітник, зробив помітний внесок у розвиток теорії родинного виховання. Будучи добре ознайомленим з його тогочасним станом, розкривав причини недостатньої результативності виховного процесу, розробляв шляхи розв’язання цієї проблеми. Висловлював цілковито обґрунтовану думку, що ефективність родинного виховання прямо залежить від його спрямованості, зв’язку сім’ї та школи. Олександр Васильович наголошував на основних критеріях родинного виховання: дитина має народитися від законного шлюбу, оскільки в кожному роді закодовані на генетичному рівні майбутні її задатки; кожен рід має свої усталені віками поняття честі; здорові діти народжуються тільки від здорових батьків – із гнізда сови не виходить соловей, а лише сова; на час вагітності жінці в сім’ї слід створити сприятливі умови, оскільки на цьому етапі мати – біологічна колиска малюка; виховувати дитину треба природним шляхом, дотримуючись санітарно-гігієнічних умов, загартовуючи фізично; їжа має бути простою й здоровою. Детально зупиняється Олександр Васильович Духнович на вихованні дитини впродовж першого року її життя, тобто на початковому етапі розвитку. Важливо дотримуватись помірності в усьому, особливо в харчуванні. Особливу увагу в цей період необхідно звертати на фізичне загартування, адаптування дитячого організму до навколишнього середовища, кліматичних змін, що сприятиме виробленню імунітету. Не можна тримати дитину в закритих приміщеннях, дуже тепло вдягати. Немовлят не слід занадто туго пеленати чи безперервно носити на руках. Малюка потрібно двічі на день купати. На другому етапі розвитку дитини, від 2-х до 7-ми років, активізується її фізичне виховання, яке має відбуватися паралельно з духовним. На цьому етапі в неї формуються певні моральні цінності, вона готується вступити до школи. Кінцевою метою виховання є збереження нації, а єдино можливий шлях досягнення цього – науку і просвітництво. Вагоме місце у спадщині Олександра Васильовича Духновича належить дидактичним проблемам, серед яких вирізняються такі: диференціація та індивідуалізація навчання; пристосування школи до практичних потреб народу; міжпредметні зв’язки, активізація пізнавальних сил дитини; надання навчанню виховального і розвиваючого характеру; велика увага до повторення й закріплення знань; самоосвіта й самовиховання учнів; поважливе ставлення до особистості вчителя. Навчання педагог розумів як процес пізнання природи й суспільства. Важливого значення надавав активізації пізнавальної діяльності школярів, закликав працювати над тим, щоб дитина відчувала радість від своїх інтелектуальних зусиль. У «Народній педагогії…» він визначив такі принципи навчання: єдність навчання й виховання, доступність, наочність, усвідомленість, активність, міцність засвоєння матеріалу, самостійність, природовідповідність.
Школу Олександр Васильович розглядав як установу для просвіти народу, яка не просто навчає й виховує молоде покоління, а є показником культурного розвитку нації. Школа сприяє збереженню й передаванню найкращих національних традицій. Боротьбу за соціальне визволення народів Карпатського краю просвітитель ототожнював з боротьбою за рідну школу. Він розробив «Засади…» організації освіти на Закарпатті (1850 р.), на яких слід будувати національне шкільництво. Згідно з цим проектом до системи освіти мають входити: елементарні (народні школи), середні (гімназії, ліцеї, семінарії) і вища школа (університет). Вони можуть бути державними і приватними.
Олександр Васильович Духнович відстоював право кожного, незалежно від соціального стану й віросповідання, на здобуття освіти й вільний вибір школи. Учням надавалося право вільно переходити зі школи одного типу в школу іншого. Навчання треба вести рідною мовою й відповідно до потреб народу. Олександр Васильович висував велику низку вимог до шкільного приміщення: його необхідно будувати в сухій місцевості, воно має бути світлим, просторим, розрахованим на оптимальну кількість дітей. Школу також необхідно забезпечити спеціальними меблями, виділити окремі кабінети для зберігання приладдя, шкільної документації. Шкільне подвір’я слід пристосувати для організації дитячого міжурочного відпочинку.
Рішуче виступав Олександр Васильович проти тілесних покарань, вважаючи, що це принижує гідність людини, особливо коли дівчат карають у присутності хлопців, і навпаки. Він засуджував формальні знання, зубріння, радив учителям розвивати самостійне мислення дітей, навчати їх реалізовувати теоретичні знання на практиці. Одним із ефективних засобів засвоєння дітьми знань вважав емоційність мови вчителя. Навчання має бути «самоохотним», тобто добровільним, без примусу, відбуватися в сприятливій морально-психологічній атмосфері. Учням треба частіше використовувати ігрові прийоми, не можна перевантажувати дітей інтелектуальними завданнями. Доцільно чергувати уроки з фізичними вправами, іграми, танцями, ручною працею. Серед методів перевірки знань педагог вирізняв щоденні, щотижневі, щомісячні. Двічі на рік проводив публічну перевірку знань, метою якої була демонстрація не лише успіхів учня, а й результативності роботи вчителя.
Просвітник сам організовував школи, створював фонди для надання допомоги бідним дітям. Так, у Пряшівській гімназії, де він викладав російську мову, створив грошовий фонд, з якого видавалися стипендії бідним учням і студентам, а у своєму будинку відкрив для них безплатну їдальню. Завдяки його зусиллям онімечена колись Пряшівська гімназія у 50-ті роки ХІХ ст. стала слов’янською. Усвідомлюючи необхідність здобуття молоддю освіти, Олександр Васильович багато сил доклав до створення товариства Івана Хрестителя в 1862 р. Метою товариства була допомога бідним, але здібним учням, що полягала в забезпеченні їх житлом і харчуванням. Він сам інспектував школи, добирав педагогічні кадри, порушив питання про відкриття педагогічного центру для підготовки вчителів народних шкіл, оскільки усвідомив їхню виняткову роль у виховально-навчальному процесі; вони є «соль землі, …просветители народа, – народа оставленного, народа просвещения требующего». Завершальна частина «Народної педагогії…» присвячена особистості вчителя-вихователя. На думку Олександра Васильовича Духновича, педагогом може бути тільки той, хто має до цього природні здібності, батьківську любов до дітей. Учитель повинен бути взірцем людяності, моральної чистоти, справедливості, а також професіоналом, ерудитом, усебічно обдарованим, адже він – творець щастя дитини. Педагогіка – мистецтво мистецтв, а вчитель – найбільший художник, бо він «не річ, а людину і людство будує». Вихователь мусить бути вимогливим до дітей, але водночас по-батьківськи чуйним. Педагог зобов’язаний постійно самовдосконалюватись. Його культурно-освітня діяльність не може обмежуватися рамками тільки однієї школи, а має поширюватися й на тих, хто поза нею. Висока місія вчителя передбачає патріотичне виховання молодого покоління з метою підвищення національної свідомості пригноблюваного народу.
О. Духнович є автором низки підручників для шкіл: «Книжиця читальная для начинающихъ» (1847 р.) – буквар, який вийшов у світ раніше за «Читанку для малих дітей» М.Шашкевича і «Букварь южнорусский» Т. Шевченка, й кілька разів перевидавався; «Краткій землеписъ для молодыхъ русиновъ» (1851 р.) – підручник з географії для народної школи; «Сокращенная грамматика письменного руського язика» (1858 р.). Культурно-освітню, «будительську» діяльність просвітник проводив за надзвичайно складних суспільно-політичних обставин. На той час населення в Карпатах було відносно малочисельне, вело натуральний спосіб господарювання, перебувало в різних державних утвореннях. Високою національною свідомістю не вирізнялися ні закарпатські, ні галицькі українці. Так, коли весною 1838 р. Олександр Васильович Духнович у складі почту, що супроводжував майбутнього єпископа Василя Поповича на його хіротонію, побував у Львові, там, у митрополичій палаті, під час урочистого обіду лише сам Василь Попович виголосив промову українською мовою, а усе львівське духовенство виступало по-польському. На зламі XVIII і XIX ст. відбулися соціально-економічні й політичні зміни в Європі. Під впливом ідей французького просвітительства розпочався закономірний процес національного відродження, який охопив і поневолені слов’янські народи Австрійської імперії. З «весною народів» 1848 р. процес національно-культурного відродження поширився й на Закарпатті. Ще наприкінці XVIII ст. у стінах Мукачівського монастиря була написана, а в 1799–1805 рр. видана в Кошице перша праця з історії Закарпаття І. Базилевича, якою було заявлено про існування закарпатських русинів зі своєю історією й культурою. В цей багатий подіями час Олександр Васильович Духнович не задовольнявся духовною кар’єрою, а ставив перед собою вагоміші громадські завдання, присвятивши життя служінню народові. У Біловежі (1834–1838 рр.) він уперше почав збирати фольклорні матеріали, свідчення народного побуту від духовної обрядовості й аж до народної кулінарії, з тим, щоб зберегти й передати нащадкам багатство народного досвіду. Частина народних пісень, зібрана Олександром Васильовичем у 1834 р., вміщена у цікавій збірці Я. Головацького під назвою «Народные песни Галицкой и Угорской Руси» (видана у 1878 р.). Вісті про громадську діяльність Олександра Васильовича Духновича дійшли до Ужгорода, і його запросив новопризначений єпископ Василь Попович. Олександра Васильовича призначили завідувачем нотаріального відділу єпископської канцелярії (1838–1844 рр.). Окрім відносно стабільного матеріального становища, ця посада давала змогу працювати з багатими матеріалами бібліотеки та архівів, що істотно вплинуло на світогляд просвітителя. Тут була велика кількість староруських рукописів від найдавніших часів, а також твори українських і зарубіжних письменників. У 1844 р. Олександр Васильович Духнович став каноніком Пряшівської єпархії і решту своїх днів працював як священик-канонік. Цей останній період його життя насичений різнобічною творчою діяльністю на ниві служіння поневоленому народові. Одним із проявів національного пробудження на Закарпатті стало зростання інтересу до науки. Наприкінці XVIII на початку ХІХ ст. багато закарпатців після закінчення навчання у Львівському університеті виїжджало в пошуках роботи до Великої України та Росії, де вони ставали відомими вченими, науковцями. Активізував свою діяльність і Олександр Васильович. У Пряшеві він розгорнув велику педагогічну, літературну, видавничу і культурно-освітню роботу: цікавився станом та розвитком народної освіти, писав і видавав шкільні підручники, художні твори, випускав у світ народні календарі, літературні альманахи, збирав експонати для майбутнього народного музею, які пересилав до Львова.
Упродовж шести місяців 1847–1848 рр. у Братиславі тривало засідання крайового сейму, на який Пряшівська капітула делегувала Олександра Васильовича. Революції 1848–1849 рр. в Угорщині він не підтримав, оскільки обстоював рівноправність усіх народів імперії, і як особа духовна, був проти будь-якого насилля, тим більше збройного. До того ж, 27 квітня 1848 р. мадяри заарештували його, і хоча тримали всього 8 днів, це не могло не викликати негативного ставлення до мадярських порядків. У 1848 р. в газеті «Зоря Галицька» Олександр Васильович Духнович надрукував статтю «Состояніє русинів в Угорщині», якою започаткував участь закарпатських українців у галицькій пресі. У статті він переконував, що галицькі і закарпатські русини – єдиний народ, їхня історія одна, як і всього народу українського; наголошував на необхідності об’єднання всіх русинів як важливої умови боротьби за самостійність. Багато статей він присвятив питанням літературної мови закарпатських русинів-українців, вимагаючи очищати її від запозичених слів. Вагоме місце посідає Олександр Васильович Духнович у розвитку народного шкільництва. Він заснував 71 школу, кілька разів сам видавав значним тиражем «Книжницю читальную…» та інші твори для народних шкіл, які часто безкоштовно роздавав дітям. Просвітник активно виступав за втілення в життя автономних прав і брав участь у складанні петиції до австрійського уряду з вимогою об’єднання Східної Галичини і Закарпаття в одне адміністративне ціле. Але уряд не збирався задовольняти ці прохання. Тоді було обрано спеціальну делегацію на чолі з А. Добрянським, яка 10 жовтня 1849 р. вирушила з Пряшева до Відня з документом під назвою «Висланства Русинів Угорських». Делегація вимагала видання краєві автономних прав, запровадження в школах української мови, відкриття в Ужгороді «руської» академії, сприяння вступові молоді до Львівського університету, заснування газети й видання її кириличним шрифтом, дозволом обіймати посади в уряді й армії. Делегацію прийняли всі міністри австрійського уряду, а після цього й сам імператор. Ця подія широко висвітлювалася й за межами Закарпаття, зокрема львівською газетою «Зоря Галицька» (27 жовтня 1849 р.). Перу просвітника належить «Історія Пряшівської єпархії» (1846 р.), у якій він описав виникнення (в 1816 р.) і становлення єпархії, розкрив постійні зв’язки між церквами Закарпаття і Великої України. Священиком Олександр Васильович Духнович працював недовго – всього 5 років. Але важливо підкреслити, що священиком він був греко-католицьким, і цим духом християнської любові й благочестя пронизана вся його творча діяльність. Через свої твори прищеплював дітям і старшим любов до Бога, естетичні почуття, навчав цінувати красу духовної чистоти.
Перші свої праці Олександр Васильович друкував не лише в Будапешті та Відні, а й у Перемишлі та Львові. Допомагав йому Я. Головацький, з яким він дружив до самої смерті, тривалий час листувався і двічі гостював у нього у Львові. Його кореспонденція зберігається в науковій бібліотеці ім. В. Стефаника у Львові. З листів перед нами постає не лише священик, учитель, а й громадський діяч. Дружні стосунки підтримував він і з іншими галичанами. Такі зв’язки поряд із творчою спадщиною просвітника засвідчують, що він не відокремлював русинів Закарпаття від русинів Галичини, бо твердо вважав, що по обидва боки Карпат живуть українці зі спільними традиціями, вірою й мовою. Олександр Васильович Духнович був троюрідним братом визначного культурного діяча Адольфа Добрянського, який упродовж певного часу жив у Львові й допомагав йому знайомитися з культурними діячами Галичини. Товаришував він і з братом Адольфа – Віктором. Брати Добрянські вели боротьбу з угорською владою за національну окремішність поневолених народів. Паралельно з колоніальною політикою Габсбургів посилювалися утиски угорських панівних класів, що спричиняло мадяризацію неугорського населення. Олександр Васильович Духнович усвідомлення небезпеку цього явища й закликав до його подолання шляхом піднесення національної свідомості народу. Причини соціальної нерівності просвітник вбачав не в соціальних, а в моральних чинниках, а засобом її ліквідації вважав освіту. Він покладав велику надію на молодь: «Дай сину твоєму здоровий розум, дай ему добрий нрав, дай ему науку, способность трудолюбія, доброе сердце, любов к Богу и ближнему, дай ему добрую волю, и уже дал ему багатство, которое… останеться с ним на віки».Олександр Васильович не припинив активної культурно-освітньої діяльності й після революції 1848–1849 рр., хоча умови роботи для русинів-українців Закарпаття погіршились, а сам він відтоді аж до смерті перебував під постійним наглядом поліції. Він видавав книжки, писав драматичні твори. У 1850 р. заснував «Литературное заведение Пряшевское» – перше літературне товариство русинів-українців, яке в 1850–1852 рр. видавало художньо-літературний альманах «Поздравление Русинов». Багато галицьких видань друкувало його статті, кореспонденції про соціальне-економічне становище народу, громадсько-політичне життя на Закарпатті.
На творчість О. Духновича наклала відбиток і сама епоха. Він оспівував не лише австрійського імператора, а й російського царя, щиро сподіваючись і надіючись, що визволення прийде від наймогутнішої на той час слов’янської держави – Росії. Попри це його заслуги перед русинами-українцями Закарпаття величезні. Своєю поезією «Я русин был, есмь и буду» він висловив протест проти мадяризації, а творами для школярів, молоді й трудового люду пробуджував національну свідомість, оберігав народні традиції. З болем спостерігаючи за суперечками в середовищі інтелігенції, за групуванням її в різні політичні партії, закликав до миру, любові і злагоди.
Олександра Васильовича Духновича називають Будителем, Просвітителем. Його багатогранна діяльність як ученого, культурно-освітнього і громадсько-політичного діяча слугувала розвиткові науки й культури краю, захистові національних інтересів народу. Він самовіддано служив рідній землі: виховував інтелігенцію, будив народну свідомість, а тому навіки вписаний у літопис рідної землі.

Ступарик Б. М. Духнович Олександр Васильович : [біографія] / Б. М. Ступарик // Українська педагогіка в персоналіях : у 2 кн. : навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / за ред. О. В. Сухомлинської. К., 2005. Кн. 1 : ХХІХ століття. С. 267–275. Бібліогр.: с.275.


Анонси та оголошення

03.03.2022

06.02.2021

Шановні колеги!

Звертаємо вашу увагу на можливість налаштування для вчених НАПН України віддаленого доступу до наукометричних баз Scopus  та Web of Science.

Всі матеріали

Наша анкета

Шановні користувачі!

ДНПБ України
імені В. О. Сухомлинського НАПН України прагне створити сучасний науково-освітній та культурний простір, що сприятиме якісному забезпеченню Ваших інформаційних потреб.

Просимо взяти участь в анонімному анкетуванні! 

Ваші відповіді допоможуть нам покращити бібліотечно-інформаційне обслуговування користувачів і слугуватимуть удосконаленню науково-інформаційного забезпечення сфери освіти, педагогіки, психології.

Вебінар

No meeting rooms are currently available to join.

Заходи

Всі матеріали

Виставки

Всі матеріали

Наші видання

Всі матеріали