Волошинський рід починається від лібертінів, які на соціальному щаблі були десь  між селянами-кметями та шляхтою. Дід Августина ‒ Іван Волошин у 1830 р. служив священником у селі Великі Лучки (нині Мукачівський район Закарпатської області). У 1867 р. сан священника отримав і батько Августина‒ Іван. Мати ‒ Емілія Андріївна Зомборі теж народилася в сім’ї греко-католицького священника. Отже, батьки майбутнього ученого й президента виховані були в дусі християнської моралі, яку пізніше намагалися прищепити своїм дітям. Разом із дружиною Іван Волошин оселився у  селі Келечин на Мармарощині (нині Хустський район Закарпатської обл.), де до останніх днів життя служив справі Бога. Саме у мальовничому гірському селі Клечин  17 березня 1874 р. і народився Августин Волошин. Його сестри Ольга, Олена та Елеонора називали брата простіше  – Густі. Дитячі роки він описав у невеличкій замітці «Моя родина».  Родина відіграла важливу роль у вихованні та становленні його особистості. Виховання в селянському оточенні, у національно-свідомій родині, де панували добрі народні звичаї та традиції, багатий закарпатський фольклор, все це і сформувало у талановитого хлопчика глибоко-патріотичний світогляд. Його батько був високо інтелігентною людиною свого часу, з дитинства прищепив синові любов до рідної мови, українського народу, високоморальні християнські цінності. Тому не випадково більшість педагогічних праць Августина Волошина просякнуті великою релігійністю, любов’ю до Бога. Попри те, що діти священника вважалися привілейованими, малий Августин не цурався фізичної роботи, залюбки допомагав старшим односельцям працювати на землі. Закінчивши в 1833 р. місцеву початкову школу, майбутній політичний діяч та педагог вступив до Ужгородської гімназії. Його прийняли до підготовчого класу, оскільки на вступному іспиті хлопчина відмовився «відповідати по-мадярськи» та й взагалі мав труднощі з угорською мовою. У гімназії викладали  угорською, студентам заборонялося навіть розмовляти українською, але діяч не вважав ці роки свого життя втраченими. Перш за все тому, що в навчальному закладі викладали відомі на Закарпатті вчені та педагоги: Євмен Сабов, Іван Медвідь, Вікентій Займус. Лекції останнього з латини справили особливий вплив на молодого Волошина. Професор В. Займус вчив, що слов’яни є древнім народом, слов’янські мови набагато вищі за угорську. Пізніше ідея єдності всіх слов’ян буде проходити червоною ниткою крізь усі праці Августина Волошина. Навчався він дуже добре, а матуральний (випускний іспит на атестат) склав з відзнакою у 1892 р. Того-таки року не стало батька ‒ Івана Волошина. Емілія Андріївна пережила чоловіка на 36 років, померла у 1928-му.

Ще під час навчання в Ужгороді талановитого юнака помітив єпископ Ю. Фірцак та запропонував йому продовжити навчання на теологічному факультеті Університету ім. Петера Пазманя в Будапешті. 1892 р. А. Волошин погодився. Цей престижний вищий навчальний заклад надавав освіту високого рівня. Будапешт славився бібліотеками, які акумулювали рідкісні книги з різноманітних галузей знань. Під час навчання Августин Іванович зібрав багато документів, присвячених історії Закарпаття, котрі потім використав, пишучи наукові праці. В університеті в Будапешті майбутній вчений провчився лише рік, подальшому навчанню завадила хвороба. У 1893 р. він повернуся до Ужгорода, де продовжив здобувати освіту в місцевій богословській академії. Серед викладачів цього вищого навчального закладу особливий вплив на А. Волошина справив Спиридон Петранович, котрий на лекціях наголошував на важливості спільних дій хорватів, румунів та русинів проти мадяризації та винищення слов’янських народів. Саме під впливом цих ідей вчений пізніше писав: «Познавати історію народу і людства так, аби в дітях розвивалася любов народ і межинародна і аби… присвоїли собі на правду людскоє почуття (чуство) в напрямі поліпшення себе і людства».

Після закінчення теологічного факультету, А. Волошин 24 листопада 1896 р. одружився з донькою професора ужгородської гімназії Іриною Іванівною Петрик. Упродовж усього життя вона була однодумцем та надійним помічником свого чоловіка.

Августин Волошин мав не тільки вищу теологічну освіту, а також досягнув значних успіхів у світській діяльності. У 1900 р. він успішно закінчив Вищу педагогічну школу в Будапешті та отримав диплом професора математики і фізики. Молодий педагог отримав можливість та право викладати ці дисципліни в Ужгородській учительській семінарії.

У 1906–1929 рр. професор Августин Волошин викладав педагогіку в Ужгородській духовній семінарії, а упродовж 1917–1938 рр. обіймав посаду директора цього престижного на Закарпатті навчального закладу. Педагогічну діяльність поєднував з виконанням обов’язків греко-католицького священника. Він боронив традиційний обряд, відіграв провідну роль у справі збереження церковнослов’янської мови в богослужінні та кирилиці в друкуванні книжок. Готував катехитичні проповіді, упорядкував «Малий катехизим», «малу» й «середню» Біблію, також підпорядковані потребам шкільного навчання та морального виховання. За багатолітню саможертовну працю Папа Римський Пій ХІІ призначив Августина Волошина своїм таємним камерарієм (папський прелат, монсеньйор, шамбелян).

Значну частину свого життя учений присвятив журналістській діяльності. У 1903–1918 рр. він редагував популярну газету «Наука», в якій вміщував статті з різноманітних галузей знань. «Наука» відіграла важливу роль у громадському та культурному житті краю. Августин Волошин був одним із засновників та співробітників тижневика «Русин» (1920–1921 рр.) та щоденної газети «Русин» (1923 р.), входив до складу редакційних комітетів та дописував у газету «Українське слово» (1932–1938), часописи «Підкарпатська Русь» (1923–1938), науковий збірник товариства «Просвіта в Ужгороді» (1922–1938). За його редакцією в Ужгороді виходив щомісячний релігійний журнал «Благовістник» (1922–1938). Протягом 1902–1924 рр. учений упорядковував щорічний календар-альманах «Місяцеслов».

Волошин не був політиком-професіоналом, але тодішні суспільно-політичні умови життя Закарпаття сприяли його участі в громадських та політичних справах.  Період активної його громадсько-політичної діяльності припадає на  20–30 рр. ХХ ст.

Упродовж 1925–1929 рр. Августин Іванович був послом (депутатом) Чехословацького парламенту від Християнсько-народної партії Закарпаття. Від 11 до 26 жовтня 1938 р. входив до складу автономного Уряду, а 27 жовтня 1938 р. обраний прем’єр-міністром уряду Підкарпатської Русі. На цій посаді А. І. Волошин 25 листопада 1938 р. підписав зокрема, і розпорядження, що державною мовою Підкарпатської Русі, є українська (малоруська) мова.

Саме у  20–30 рр. А. І. Волошин очолював Центральну Руську Народну Раду. 12 лютого 1939 р. обраний послом І Сейму Карпатської України, а 15 березня 1939 р. – президентом незалежної Карпатської України. Завдяки його діяльності в краї відбулися важливі державотворчі процеси. Формувалися національні Збройні сили (Карпатська Січ), організовувалося навчання командного складу. Створювалися органи влади на місцях. Долучився Волошин  і до економічного відродження Закарпаття. Ініціював створеннях кредитових і сільськогосподарських кооперативів, був головою Крайового кооперативного союзу, підкарпатського банку, асекураційного (страхового) товариства «Бескид», фабрик кераміки «Керамос», дзвонів «Акорд» в Ужгороді, свічок «Геліос» у Горянах, сірників у Ченадієві тощо.

За сприяння А. І. Волошина налагоджувалася робота промисловості, пошти, транспорту, впорядковувалися залізничні та шосейні шляхи, споруджувалися летовище та радіостанція в Хусті. З дев’яти лікарень краю п’ять було відкрито в період автономії. Створювався Національний фонд, відбувалися перетворення в галузі освіти. У Воловому (тепер Міжгір’я) відкрито Вищу промислову школу. В Хусті засновано Університет, до якого планувалося переведення Українського Вільного Університету (УВУ) з Праги. Запроваджувалося викладання українознавства. Видавалося десять українських газет та журналів, працював театр. Навчання переводилося на українську літературну мову. Нею послуговувалися в урядових установах, вона звучала в усіх сферах діяльності Карпатської Січі. Молодь до 18 років гуртувалася в «Пласті». Готувався випуск українських грошових знаків (гривень і шагів), поштових марок.

Ще 1902 р. Волошин був одним із засновників акціонерного товариства «Уніо», яке мало власну друкарню та книгарню. До 1938 р. воно надрукувало сотні шкільних підручників, книжок та брошур.

За ініціативи А. Волошина в Ужгороді у 1920 р. створюють товариство «Просвіта», почесним головою якого його обирають. Закарпатська «Просвіта» відіграла позитивну роль у поширенні освіти в Підкарпатській Русі та пробудженні національної свідомості широких мас українців, підтримувала тісні зв’язки з галицькою «Просвітою». Августин Волошин активно цікавився галицьким культурним та освітнім життям, пресою, літературою. На початку ХХ ст. неодноразово відвідував Львів.

Волошини були щедрими меценатами та благодійниками. У 1906 р. разом з професором теології О. Микитою Августин Іванович організував Ужгородський сиротинець і від 1910 р. очолював його управу. А Ірина Іванівна у 1909 р. разом із сестрою А. Волошина Ольгою відкрили в Ужгороді «Маріанську конгрегацію греко-католицьких дівчат» – школу, в якій можна було навчитися грамоти, основ ведення хатнього господарства, рукоділля, катехізму та церковних співів, здобути навички догляду за немовлятами та хворими. Не вважаючи себе професійним педагогом, Ірина Волошина зробила значний внесок у справу розвитку освіти Закарпатського краю. Зокрема, У 1921 р. з її ініціативи засновано «Жіночий Союз», який у міжвоєнний період організував низку просвітницьких та політичних заходів у краї. У 1933 р. Ірина та Августин передали власний будинок вартістю близько 300 тис. крон дитячому сиротинцю, яким опікувалися. На жаль 13 березня 1938 р. Ірина Волошин померла від злоякісної пухлини. Августин Іванович дуже тяжко пережив втрату дружини. Власних дітей подружжя не мало.

Після окупації Закарпаття угорськими військами та ліквідації Карпатської України, Августин Волошин виїхав з України і оселився у Празі. Упродовж квітня 1939 – травня 1945 р. він працював в УВУ на посаді доктора філософії (обраний ще 30 жовтня 1938 р.). У 1938–1939 рр. колегія професорів університету обрала Августина Волошина професором педагогіки. Працювати на цій посаді він почав восени 1939 р. Читав курси педагогічної методології, методики навчання мови та історії, навчання арифметики та природничих наук, укладав нові підручники.

У 1940–1941 рр. його обрали продеканом філософського факультету., а в квітні 1945 р. – ректором УВУ (останнім ректором празького періоду).

Перед приходом до Праги радянської армії, знаючи радянську систему репресій, друзі радили А. І. Волошину виїхати на Захід, але він відмовився. 11 травня 1945 р. його вперше затримали радянські спецслужби СМЕРШ. Також конфіскували архів ректорської канцелярії з Українського Вільного Університету. Після допиту за діячем встановили постійне спостереження. 15 травня 1945 р. Августина Волошина заарештували вдруге без пред’явлення відповідних документів. За деякий час президента Карпатської України перевезли до москви, де утримували в Лефортовській в’язниці. Протягом 22 травня – 22 червня 1945 р. постійно допитували, що призвело до погіршення морального та фізичного стану 70-річного Августина Волошина. 20 червня 1945 р. Августину Івановичу пред’явили обвинувачення у ворожій діяльності «проти Совєтского Союзу». 22 червня 1945 р. здоров’я ув’язненого різко погіршилося і його перевили до Бутирської тюрми. Дата і причина смерті Августина Волошина невідомі. Згідно із записом у слідчій справі він помер 19 липня 1945 р. у тюремному лазареті Бутирської в’язниці від паралічу серця.

Творча спадщина А. І. Волошина багата й різноманітна: новелістика, драматургія, публіцистика, наукові дослідження, підручники для народних шкіл, гімназій, вчительських семінарій з мови, літератури, математики, фізики, педагогіки, дидактики, логіки, методики викладання, історії преси, громадського та політичного життя Закарпаття тощо. Вся його творчість має виразне патріотичне спрямування. Під час написання підручників Августин Волошин широко використовував педагогічну та методичну літературу (українську, чеську, німецьку, угорську, латинську). Він глибоко знав європейську педагогічну думку, історію та сучасні напрацювання в галузі педагогічних досліджень. Авторитетами для вченого були: С. Ф. Русова, Я. А. Коменський, Ж.-Ж. Руссо, О. Кандер та ін. Також він послуговувався доробками середньовічних отців церкви – Св. Августина, Св. Ієроніма. Августин Волошин завжди ретельно викладав історію питання, порівнював різні погляди та суперечності, уникав категоричності у висновках.

На сьогодні відомо, що вчений є автором понад 45 книг з різних галузей педагогіки та шкільних підручників. Більшість цих праць видано власним коштом автора, вони витримали кілька перевидань. Як-от: «Історія педагогіки для вчительських семінарій» (1923; 1931), «Педагогіка та дидактика для вчительських семінарій» (1923), «О соціяльном вихованню» (1924), «Педагогічна психологія» (1932), «Методика народно-шкільного навчання» (1935), «Педагогічна методологія. Методологія навчання» (Прага, 1943 р.). В першій половині 40-х рр. завершено, але залишилися в рукописах «Педагогічна хрестоматія» (40 арк.), «Методологія морального виховання» (20 арк.), «Педагогічна теологія» (15 арк.), «Теорія виховання» тощо. Серед шкільних підручників, які впорядкував Августин Волошин варто згадати: «Науку про числа для І – ІІ класи народних шкіл», «Науку про числа для IV класи народних шкіл», «Фізику для народних і горожанських шкіл і для нижчих клас гімназій», «Науку стилізацій», «Азбуку і першу читанку для І класу народних шкіл на руському язиці», «Малу читанку для ІІ і ІІІ класу народних шкіл», «О письменному язиці Підкарпатських русинів» тощо. Учений завжди захищав та популяризував рідне слово та збереження народних традицій у шкільництві та освіті. Він послідовно обстоював впровадження рідної мови корінного населення у освіті молоді, богослужіннях та релігійних обрядах, побуті; прагнув автономії для української церкви; рішуче виступав проти використання угорської мови та латинської абетки в церковних та шкільних книжках.

Педагогічна концепція Волошина передбачала максимальне наближення навчання до потреб життя, поєднувала моральне, духовне, фізичне, трудове виховання. Августин Івнович визначив такі основні його чинники: сім’я, школа, держава, церква. Значна роль надавалася соціальному вихованню.

Особливе місце в творчому доробку ученого належить підручнику «Педагогіка і дидактика для учительських семінарій», що має чотири розділи: загальна педагогіка, фізичне виховання, духовне виховання, дидактика. Визначаючи виховання як сукупність планомірних дій для досягнення головної мети, автор після розгляду дефініцій виховання в дохристиянські часи, в християнській філософській педагогіці, робить висновок, що формальною метою виховання має бути вдосконалення особистості через особистість – «близького і далекого загалу», а матеріальною метою має бути вся культура, набута до наших часів.

Августин Волошин наголошував, що порівняно з попередніми уявленнями соціальна та особистісна педагогіки по новому висвітлюють проблему ідеалів виховання. За його переконаннями, кожна людина живе в суспільстві, є сином одного народу, однієї релігії, громадянином однієї держави, членом одного родинного дому; й оскільки ці соціальні одиниці зберігають скарби минулого, заслуги своїх славних пращурів, остільки своїм членам прищеплюють засади моральності, релігії, патріотичності, справедливості. Як у родинному домі згадують прославленого колись предка, наголошує учений, так кожний народ з повагою і пошаною згадує своїх героїв, своїх заслужених патріотів.

Розмірковуючи про мету, ідеали, свободу, суб’єкти виховання Августин Волошин спирається на ідеї Ж.-Ж. Руссо, котрий вирізняв три чинники виховання: природу, людину і вихователя. Основою всього виховання педагог вважав родинне (сімейне) виховання. Воно має велику  силу, бо дитину найкраще знають батьки, старші й молодші в родині пов’язані почуттям любові, однієї релігії, однієї мови, однієї долі. Тому вона є найкращою природною формою виховання у дитячому віці. У сім’ї недостатньо піклуватися тільки про тілесні потреби, дитини, потрібно так організувати життя, щоб дитина могла інтелектуально і морально розвиватися. А для успіху у вихованні «родинний дом, школа і церква повинні собі взаємно помагати». У питанні духовного виховання Августин Волошин особливу увагу приділяв плеканню народного духу. Він наголошував, що народна школа тільки тоді стане справді народною, коли робота вчителя буде пройнята народним духом. Школа має розвивати в учнів любов і натхненність до рідної мови, до народних інтересів і народної культури. Ця мета, на думку вченого, досягається відповідним матеріалом навчальних предметів і способом навчання. Успіх школи залежить від особистості вчителя, його артистичних здібностей. А. Волошин наголошував, що байдужа людина не може бути добрим вчителем. Замало дотримуватися в роботі об’єктивних приписів методики, треба, щоб і суб’єктивна поведінка відповідала цілям навчання.

Значне місце відводив Августи Волошин методиці окремих предметів. Зокрема цікавими є його погляди щодо уроків ручної праці в школі. З огляду на те, що робота не тільки щоденний хліб нам подає, а й душу нашу живить, бо підносить почуття, підкріплює волю, втішає в годину смутку й при цьому оздоровлює тіло, школа має бути школою праці. Він наголошує, що ручна праця в народній школі – це не лише навчальний предмет, а й головний принцип виховання та допоміжний засіб наочної практичної науки. Важливе місце в шкільному виховані й навчанні педагог відводить урокам співів та гімнастики. Уроки співу, на його думку, покликані розвивати розум, смак і слух, ограни мовлення, почуття братерства й патріотизму, облагороджувати характер,  підносити серце до Бога й взагалі до вищих ідей. Метою шкільної гімнастики є гармонійне поєднання сили і спритності тіла, підтримання здоров’я учня. Гімнастика зміцнює організм задля успішної   розумової праці, пов’язаної з довгим сидінням за партою, привчає до порядку, підкріплює волю, енергію, дає усвідомлення солідарності.

А. І. Волошин проявив себе, як вдумливий дослідник історії шкільництва, про що свідчать його праці з історії педагогіки, зокрема «Пам’яті Александра Духновича», «Історія педагогіки для учительських семінарій», «Коротка історія педагогіки для учительських семінарій». У названих доробках розглянуто розвиток педагогічної думки від найдавніших часів до ХХ ст. та надано можливість ознайомитися з науковими надбаннями європейської педагогіки, педагогічними концепціями Я. Коменського, Ж.-Ж. Руссо, Й. Г. Песталоцці, Й. Гребарта та ін. Окремий розділ присвячено українській педагогіці, зокрема прослідковано розвиток шкільництва від княжих часів до ХХ ст., наведено тексти джерел.

Провідним в організації виховної роботи Августин Волошин вважав принцип виховання у природовідповідному дусі. Для цього учням необхідно дати «добрі руські учебники», написані народною літературною мовою та упорядкувати книжки з теорії виховання. Головними недоліками у шкільництві учений назвав відсутність «практичності та народного напряму середніх шкіл».

Проаналізувавши історію розвитку світового шкільництва Августин Волошин критикує комунізм і фашизм як крайнощі, що перешкоджають розвою шкільної системи та наголошує, що в шкільництві потрібна така реформа, яка задовольняла б духовні та господарські інтереси суспільства.

Августин Волошин мріяв про таку школу в незалежній Україні, яку буде засновано на національних засадах, за своїм рівнем вона відповідатиме світовим стандартам і долучить українців до спільноти цивілізованих націй світу. В історію українського народу А. І. Волошин увійшов не лише як талановитий педагог, а й як видатний культурно-освітній та державний діяч, котрий присвятив життя служінню рідному народові. 15 березня 2002 р. Августину Волошину посмертно присвоєно звання Героя України.

Література

1. Бесараб В. Августин Волошин : сторінки біографії (1874–1945) // Августин Волошин : нові документи і матеріали про життя і смерть президента Карпатської України / В. Бесараб, М. Вегеш, С. Сергійчук. – Ужгород : Вид-во УжНУ «Говерла», 2006. – С. 3–27.
2. Ступарик Б. М. Волошин Августин Іванович (1874–1945) / Б. М. Ступарик // Українська педагогіка в персоналіях : навч. посіб. у 2-х кн. / за ред. О. В. Сухомлинської. – Київ : Либідь, 2005. – Кн. 2 ХХ століття. – С. 236–242.

Анонси та оголошення

Наша анкета

Вебінар

Заходи

Інформаційне забезпечення національно-патріотичного виховання в контексті цифровізації і цифрової трансформації освіти

Виставки

Наші видання

Науково-педагогічні студії. 2024, вип. 8