Володимир Федорович Дурдуківський народився 17 вересня 1874 р. в с. Пединівці на Уманщині в сім’ї священика. Незабаром сім’я перебралася до с. Мишівки на Київщині, а згодом і до Києва, де батько отримав посаду в Київській духовній академії. Майбутній педагог змалку виховувався і зростав у духовно-релігійній атмосфері, що накладало відбиток на все його життя. Тому було цілком природним, що молодий Дурдуківський почав своє навчання спочатку в Київській духовній семінарії, а затим у 1895 р. — в Духовній академії.

Ще під час навчання в семінарії юнак долучається до ідеї українства через студентів, знайомство з якими спонукало до участі в громадській діяльності. Найбільший вплив на нього здійснив С. О. Єфремов, який також навчався в семінарії. В. Ф. Дурдуківський про це пізніше писав: «Я зустрівся, познайомився й на все життя заприятелював з С. О. Єфремовим, який завжди мав на мене найбільший вплив, був і назавжди зостанеться моїм найкращим, найближчим, найдорожчим приятелем. С. Єфремов … власне зробив мене українцем, вів мене українським шляхом, допомагав не сходити з нього, давав ідейний провід і напрямок моєї роботи, був моїм незмінним другом-порадником, другом-учителем…».

Отже, на духовне формування Володимира Федоровича вплинули, з одного боку, батьки, атмосфера релігійного виховання, а з іншого — українська національна ідея, носіями якої були передусім його товариші та сподвижники, зокрема С. О. Єфремов. Ці дві магістральні складові його інтелектуального життя залишаться незмінними до кінця його днів, до них лише приєднуватимуться й додаватимуться інші.

В духовній академії Володимир Федорович розвиває і поглиблює свої знання про Україну, її минуле. Відомий професор М. І. Петров, автор багатьох наукових праць з україністики, запропонував В. Ф. Дурдуківському написати магістерську роботу про київського митрополита Самуїла Масловського, який жив у ХVIII ст. «Робота коло дисертації … ще поглибила мої українські симпатії, підвела, так би мовити, історичний грунт для моїх українських переконань, дала змогу систематично ознайомитись з болючим для українського народу, для всього його життя, процесом примусової русифікації, зненавидіти російський державний централізм і ще глибше, свідоміше полюбити свій історично обездолений край і народ», — згадував пізніше В. Ф. Дурдуківський.

Ще навчаючись в академії, Володимир Федорович Випробовує себе в літературній, журналістській діяльності — пише огляди російської преси для українських видань, зокрема для «Записок Наукового товариства імені Шевченка» у Львові, яким керував М. С. Грушевський.

По закінчені академії (1899) Володимир Федорович розпочинає свій педагогічний шлях у цьому ж навчальному закладі, працює також викладачем історії в жіночій гімназії Євсеєвої.

Цей період життя позначається великою громадською роботою. Він стає одним з активних діячів Київської громади — об’єднання національно свідомої інтелігенції, яка ставила своїм завданням розвиток української культури для підвищення національної свідомості українців, виконувала педагогічні та популяризаторські функції. Київська громада мала своє видавництво «Вік» і видавала свій журнал «Киевская старина». Через них громадівці проводили свої ідеї в життя. Володимир Федорович був одним із організаторів видавництва «Вік», членом редакції та постійним співробітником журналу «Киевская старина». Він багато друкувався на сторінках інших газет і журналів (часто під псевдонімом «В. Мировець») на історичні й літературні теми.

Г. М. Іваниця, його колега та однодумець, згодом писав: «Як постійний діяльний член «Віку» Володимир Федорович дуже прислужився до поширення української книги, бо раз у раз приймав найближчу участь у редагуванні, коректуванні й взагалі виданні різних книжок цього видавництва — трьохтомної збірки української поезії та прози під назвою «Вік», видання українських класиків та альманахів української літератури, популярних та народних книжок і т. ін. Хто із нас … знав свого часу, беручи до рук новісінькі українські книжки, що в значній мірі за них треба подякувати тому, тоді ще молодому та мало помітному вчителеві середньої школи, що весь свій вільний від лекції та зошитів час віддавав великій культурній справі?»

Активний громадівець, Володимир Федорович мав міцні й дружні зв’язки з багатьма представниками української інтелігенції, яка на початку ХХ ст. Здійснювала значні кроки в розвитку української культури. Це були М. І. Лисенко, М. П. Старицький, Леся Українка, О. Я. Кониський, М. С. Грушевський та ін. Але, як зазначав сам педагог, «…після С. Єфремова ніхто на мене не мав такого великого впливу, як Б. Грінченко. Б. Грінченко уявляв з себе дуже рідкий тип людини великого розуму, колосальної енергії, незламної сили волі, безмежної здатності до праці, повної відданості українській національній ідеї, українського національного культурно-політичного відродження… Він дав мені зрозуміти велику вагу національної освіти й національного моменту в освіті».

Події 1905 р., царській маніфест про свободу Володимир Федорович зустрів спочатку з великим ентузіазмом. Він жваво відгукується на ці події. У 1906 р. Бере активну участь у створені київської «Просвіти» та заснуванні Всеукраїнської спілки вчителів і діячів номадної освіти. Але швидко переконується в ілюзорності своїх сподівань, про що свідчать події, що розігруються за найгіршим сценарієм: розгроми, утиски, арешти, закриття українських періодичних видань. Через активну громадську діяльність педагог, як і багато інших, був заарештований і на короткий термін ув’язнений.

Ці події негативно вплинули на громадські позиції В. Ф. Дурдуківського: він відходить від активного публічного життя і цілковито присвячує себе вчительській праці. Свої міркування про педагогічну діяльність, враження та емоції він викладає на сторінках першого українського журналу «Світло», який виходив у Києві в 1910-1914 рр. Звичайно, це були лише нотатки з життя школи і вчительства, але «щоби належним чином оцінити роботу ВолодимираФедоровича в «Світлі», треба пригадати, що цей журнал видавано в часи жорсткої реакції. Учителів переслідували не те що за співробітництво, навіть за передплату… Володимир Федорович не раз виступав на сторінках «Світла» в оборону української школи та з обґрунтування потреби реорганізувати школу. Не раз уміщені статті його під загальною назвою «З щоденника вчителя» щиро та впевнено говорили за потребу будувати в школі життя по новому».

Як зазначав пізніше відомий історик Й. Ю. Гермайзе у статті «Свято української школи», з Володимира Федоровича, котрий «почав свою громадську роботу участю у видавництві «Вік», не вийшло ані політичного діяча, ані суспільного ідеолога, ані газетного публіциста. Його життєва стежка прослалася по педагогічній роботі, і тут стара з своїми мертвенними позиціями школа побачила нову силу, що дихала ідеями педагогічного новаторства, українського відродження, соціалістичними стремліннями».

Основою всієї педагогічної діяльності Володимира Федоровича — і вчительської, і громадської (а ці два аспекти тісно пов’язані між собою) — була ідея створення і діяльності української національної школи. Ці особистісні устремління педагога збіглися з бурхливими революційними подіями 1917 р., які надихнули українців на створення власної держави, подали надію на розбудову власної освіти і власної культури.

Українська революція за висловом українського історика О. Субтельного, всі її уряди — Центральна Рада, Гетьманат, Директорія — проголосили національну політику в галузі освіти. Вперше в історії України на державному рівні висувалося завдання українізації всього освітнього простору України. Особливо багато було зроблено в період Гетьманату, тобто 1918 р. Історики зазначають: «Особливо вражають досягнення уряду у створенні системи освітніх закладів. На рівні початкової школи було випущено кілька мільйонів примірників україномовних підручників, а в більшості шкіл уведено українську мову. Було засновано близько 150 нових україномовних гімназій, в тому числі у сільських районах. У жовтні в Києві та Кам’янець-Подільському відкрилося два нових українських університети. Було також засновано національний архів та бібліотеку в понад 1 млн. томів. Вершиною цієї діяльності стало створення 24.10.1918 р. Української Академії наук. Так за якихось кілька місяців Гетьманщина мала на своєму рахунку такі здобутки у царині культури, про які мріяли багато поколінь інтелігенції».

Звичайно, така діяльна, ініціатива і національно спрямована особистість, як Володимир Федорович не могла залишатися осторонь цих подій. Він знову поринув у громадську діяльність, зосереджуючи свої зусилля на просвітницькому, педагогічному напрямі. І зробив дуже багато в цей період. Важко назвати хоч одну гуманітарну галузь, де б не згадувалось ім’я педагога. Він брав активну участь у створенні й діяльності Товариства шкільної освіти, був членом редколегії та активним дописувачем педагогічного часопису «Вільна українська школа», одним із організаторів Київської «Просвіти».

Товариство шкільної освіти доручило групі педагогів, куди входив і Володимир Федорович створити українську школу. Нею стала Перша українська гімназія, заснована в березні 1917 р. як приватна установа. Ій було присвоєно ім’я Т. Г. Шевченка. Програми цієї гімназії, зміст, напрями навчально-виховного процесу, підручники визначали педагогічні комісії, спеціально створені при Товаристві. Першим директором гімназії був П. І. Холодний, визначний громадський і політичний діяч. Володимир Федорович з першого дня існування гімназії працював учителем української мови і літератури, а невдовзі став її беззмінним директором.

Спочатку гімназія не мала свого приміщення і декілька разів переїжджала з місця на місця, доки остаточно не облаштувалась у приміщенні колишньої амбулаторії лікарні при Покровському монастирі. Досить повно діяльність Першої української гімназії імені Т. Г. Шевченка дослідив доктор історичних наук, професор В. М. Даниленко. Він пише:«Перша українська гімназія зібрала кращих педагогів, вчених, громадських діячів, які працювали там вчителями: історію викладав В. Прокопович, а пізніше Й. Гермайзе, релігію — майбутній митрополит В. Липківський, природознавство — Л. Чикаленко, французьку мову — С. Русова, музику — донька М. Лисенка Мар’яна, українську мову і літературу деякий час викладав Л. Білецький. Можна назвати ще багато інших славних імен, але «душею школою», її творцем і натхненником був В. Ф. Дурдуківький. Ось як описували директора його вихованці: «Невеличкого зросту, велика вже сива з лисиною голова з вусами, що нагадували шевченківські. Високе чоло і великі карі очі, іноді з посмішкою, а часом повні суворості, коли якийсь легковажний учень провинився. Часто можна було бачити, як він проходжувався туди й назад по довгому коридорі школи, іноді щось наспівував. Його однаково любили і найменші. І найстарші… він виступав рідко, але коли говорив, то серед дитячих слухачів утворювалася така тиша, що можна було чути, як бринить муха… Кожну свою промову він починав «Любі, мої дорогі діти!».

З перших днів заснування гімназії національна ідея, українознавство, рідна мова стали альфою і омегою її діяльності. Як пізніше, вже за радянських часів, згадував Володимир Федорович у школі проводилася «напружена, інтенсивна, творча праця… за рідну культуру. З протоколу шкільної ради, виховательської й предметових комісій не сходять такі, на той час нові, бойові питання: клубна робота, дитяче самоврядування, дитячий кооператив, шкільна і наукова термінологія, програми, методи роботи, підручники, організація бібліотеки, кабінетів, облік роботи дитячі характеристики, свята для дітей і для населення, гарячі сніданки для дітей і т. ін.».

Перша українська гімназія зовсім не випадково носила ім’я Т. Г. Шевченка, бо для її вихованців і директора Шевченко це — «наш геній». «сонце нашої літератури», «батько нашої поезії», «могутній оборонець нашого рідного слова, великомученик за волю і долю України», «натхненний пророк і апостол нашого національного відродження», «наша краса, слава, гордощі й святощі».

Крім керівництва школою Володимир Федорович співпрацює з часописом «Вільна українська школа», є членом редколегії, висвітлює діяльність своєї школи на його сторінках (часто під рубрикою «З щоденника вчителя»).

У своїх публікаціях педагог не просто описує роботу школи, а висловлює свій погляд на мету діяльності школи взагалі, ставить перед нею програмні вимоги. «Ми, культурне громадянство, перш за все діячі школи», — наголошував він у статті «Матеріали до шкільних ранків і вечірок в пам’ять Т. Шевченка», — «Мусимо повернути нашому народові його історичну спадщину, мусимо знов зв’язати його з славним минулим, мусимо поновити порвані за лихих часів історичні традиції, мусимо підвести міцний національний фундамент під наш державний будинок. Це перш за все велике почесне завдання нашої молодої національної школи…».

З остаточним установленням у Києві радянської влади (1920) діяльність гімназії залишалася незмінною — національна спрямованість, сконцентрована навколо постаті Т. Г. Шевченка. Це сталося тому, що а перші роки радянська влада ще чітко не визначилась у своїй шкільній політиці. Але в лютому 1921 р. гімназію було перетворено на семирічну трудову школу ім. Т. Шевченка. Ця зміна відбулася в контексті загального напряму розвитку освіти в Україні — професіоналізації, хоча сам Володимир Федорович не зовсім підтримував таку ідею, був прихильником широкої загальнонаукової підготовки.

Попри всі зміни школа В. Ф. Дурдуківського залишилася провідником національної ідеї, звичайно в межах, можливих за умов радянської влади. Але й тоді вона була відомою усій Україні. Її назвали Першою зразковою трудовою семирічною школою ім. Т. Шевченка. До неї приїздили численні делегації з багатьох міст Радянського Союзу і з-за кордону. В школі працював дитячий науковий клуб з кількома десятками гуртків, дитячий кооператив, регулярно виходила дитяча газета, проводилися дитячі свята, діяв зразковий дитячий хор, розвивалося самоврядування. Гордістю школи став музей дитячої творчості, в якому були представлені науково-дослідницька робота школярів, результати роботи за новими методами навчання — проектним, лабораторним, а також суспільно корисна робота учнів.

Володимир Федорович поєднував педагогічну роботу з науково-популяризаторською. Ще з 1919 р. він активно працював у Всеукраїнській академії наук (ВУАН): виконував обов’язки голови термінологічної комісії, члена-редактора «Комісії словника живої мови». Пізніше, 14.05.1925 р., при ВУАН було засновано науково-педагогічне товариство, утворене з науково-педагогічної комісії, очолюваної В. Ф. Дурдуківським. Школа, якою керував Володимир Федорович стала досвідною школою спочатку при Науково-педагогічної комісії ВУАН, а згодом і при Науково-педагогічному товаристві.

Володимир Федорович брав найактивнішу участь у роботі Науково-педагогічного товариства при ВУАН: виступав на загальних зборах, працював у комісіях, проводив за дорученням товариства велику дослідницьку роботу в керованій ним школі. Результати своєї роботи він оприлюднював у педагогічній пресі, зокрема в журналі «Радянська освіта».

Найповніше свою систему роботи Володимир Федорович виклав у статті «Шевченківська школа — Шевченкові (З досвіду Київської 1-ої трудової школи ім. Шевченка)» Ця публікація вийшла в 1924 р. В період відносно демократичного ставлення влади до педагогічної творчості вчительства, проте редакція«Радянської освіти» вважала за необхідне зробити таку примітку: «Поділяючи думку автора про велике значення вивчення Шевченкових творів і про доцільність виучування їх за комплексною системою, редакція вважає корисним рекомендувати вчителям-практикам студіювати за тим самим методом свята – Жовтневої революції, дня 1-го травня, а надто життя й твори В. І. Леніна».

Нагадаємо читачеві, що на початку 20-х років минулого століття в системі шкільного навчання переважав комплексний метод, за яким увесь зміст освіти розподілявся не за окремими предметами, а за трьома напрямами: «природа», «людина», «суспільство». Комплекс (або окрема тема) мав об’єднувати в собі всі ці напрями. Володимир Федорович вважав, що „Шевченко” має стати темою-комплексом для всієї школи. Він докладно розробив систему його запровадження в класі. Так, учитель української мови для розкриття історико-літературного, стилістичного, граматичного змісту творів Кобзаря знайомив дітей з біографією поета, діти працювали над рефератами, доповідями, інсценуваннями тощо; вчителі російської та іноземних мов порівнювали Шевченка з іншими поетами, перекладали його твори на інші мови; учитель історії знайомив із соціально-економічними умовами, в яких жив поет; учитель краєзнавства знайомив з місцями, де жив і працював Т. Г. Шевченко, тощо.

Комплекс «Шевченко» поширювався не лише на зміст навчання, а й на всю життєдіяльність вихованців Першої трудової школи: учні випускали та ілюстрували літературні журнали, куди вміщували свої реферати і твори, в яких досліджувались епоха і життя поета.

Результатом тривалої напруженої й цікавої роботи було шкільне свято, яке проводилось у день народження Т. Г. Шевченка. На ньому діти демонстрували своє мистецтво: співали в хорі, декламували, показували п’єси.

Володимир Федорович залишався вірним своїм ідеалам та ідеям, але, звичайно, на вимогу часу він уже змушений був дещо змінювати акценти: від виховання в дусі національної ідеї говорити про селянсько-кріпацьке походження поета, про його боротьбу проти царату. Але й у такому вигляді Т. Г. Шевченко і, зрозуміло, В. Ф. Дурдуківський ставали зайвими для класово-партійного виховання, про що свідчить наведена вище ремарка редакції.

До п’ятиріччя діяльності школи під егідою Науково-педагогічного товариства при ВУАН вийшов збірник праць «З практики трудової школи» за редакцією В. Ф. Дурдуківського.

Слід зауважити, що в ті роки була поширена практика випуску збірників статей досвідчених педагогів, у яких вони ділилися із своїми колегами досвідом у навчанні і вихованні дітей. Третину статей у збірнику написав В. Ф. Дурдуківський, решту – вчителі керованої ним школи: В. М. Дога, Й. Ю. Гермайзе, В. Д. Юркевич і Ю. К. Трезвінський.

Володимир Федорович у своїх статтях висвітлив ідеї, які він розвивав усе своє педагогічне життя – необхідність діяльності національної школи, гармонійного розвитку людини: «… виховати по змозі всі сили і здібності дитини (фізичні, розумові, соціальні, естетичні) … утворити нову за духом, змістом і методами праці школу, наблизити її до життя, викликавши maximum самодіяльності, активності і творчості дітей» на основі залучення їх до загальнолюдських ідеалів, розкритих у працях великих педагогів минулого – від Дж. Локка до П. Наторпа, Й. Фіхте, Б. Д. Грінченка.

Ці ідеї – національно-державного виховання, школи-клубу, всебічно розвиненої вільної особистості – були притаманними для розвитку школи в Україні в період діяльності українських урядів та перших років встановлення радянської влади, коли партія більшовиків іще не мала чіткої програми класово-партійного виховання дітей. Тому в 1923 р. На них дивилися крізь пальці, лише взяли на замітку. Але школа В. Ф. Дурдуківського почала вже дратувати владу своєю патетикою і величезним пієтетом до Т. Г. Шевченка, національною спрямованістю навчально-виховного процесу, «стародавньою національною романтикою, виспівуванням козаччини, гайдамаччини», «вишиваними рушниками, мальованими мережками» тощо.

Не можна сказати, що цей збірник викликав значний інтерес у освітян. Його поява залишилася майже непоміченою, якщо не рахувати лише одну, не зовсім позитивну рецензію. І нікому не могла навіть спасти на гадку, що через декілька років кожне слово у цьому збірнику буде розглядатися крізь лупу й піддаватися нищівній критиці.

В 1926 р. педагогічна громадськість, зокрема ті педагоги, які багато років пропрацювали під керівництвом Володимира Федоровича, відзначили 25 років його педагогічної діяльності. Вони дуже високо поцінували творчий доробок педагога. Ось як про це писав Й. Ю. Гермайзе: «Передчасно сивий, з юнацькими, блискучими очима, з невтомною енергією глибокого ентузіаста, він зумів передати виплекану поколіннями, зміцнену в огні революційних змагань, любов до української школи своїм товаришам, зумів організувати їх, зумів з ними на чолі дійти до найвищих досягнень педагогічної практики в Радянській Україні».

Незважаючи на хмари, що почали згущатися над головою В. Ф. Дурдуківського, він продовжував працювати, експериментувати, шукати нових шляхів побудови навчально-виховного процесу. Але ці експериментування дедалі більше відповідають напрямам офіційної педагогіки. Наприклад, одна з останніх його праць присвячена застосуванню ланкової системи організації і проведення занять як «початкового осередку, першого етапу колективістичного виховання». За дорученням Науково-педагогічної комісії при ВУАН Володимир Федорович запропонував проект програми для досвідної роботи у справі вивчення ланкової системи праці у трудовій школі.

Проект програми складений досить канонічно, він охоплює всі складники: матеріальну базу; принципи організації; схему діяльності на уроці, в позаурочний час, при організації самоврядування; оцінювання праці дітей.

Зовні педагог ніби погоджується на запропоновані правила гри, але душа його не може змиритися з тим, що школу освіту й дитину перетворюють у слухняне, покірливе знаряддя партійного тиску.

Володимир Федорович був заарештований у липні 1929 р. у справі т. зв. СВУ Показовий судовий процес проходив у Харківському оперному театрі з 9 березня по 19 квітня. Згідно з рішенням суду Володимира Федоровича було засуджено до восьми років ув’язнення, але невдовзі він був помилуваний і в 1930 р. випущений на волю.

До Києва повернувся немічною, хворою й морально зламаною людиною, яка, не відчуваючи за собою ніякої провини, сподівалась на розуміння й підтримку колег, вихованців, педагогів. Але його зустріла серія публікацій у провідних українських журналах, де він особисто і керована ним школа піддавалися брутальній критиці в «буржуазному націоналізмі».

28 грудня 1937 р. В. Ф. Дурдуківського знову заарештували за «антирадянську діяльність», тобто висунуто було ті самі звинувачення, за які його вже засуджували в 1929 р. За вироком він був розстріляний 16 січня 1938 р.

До недавнього часу на ім’я В. Ф. Дурдуківського було накладене табу, після 1937 р. про нього взагалі не згадували в педагогічних текстах навіть у негативному контексті, незважаючи на те , що в 1965 р. постанова стосовно В. Ф. Дурдуківського була відмінена, а в серпні 1989 р. «справу СВУ» закрито «через відсутність складу злочину в діях засуджених у цій справі осіб з їх повною реабілітацією».

Сьогодні першим про життя й діяльність В. Ф. Дурдуківського заговорили історики. Тепер настала черга педагогів. Іменем Володимира Федоровича Дурдуківського має відкриватися мартиролог тих славних імен, які віддали своє життя українській школі, дітям і яких нещадно й безжалісно розчавила сталінська тоталітарна машина.

Крізь товщу літ і наносного бруду до нас доноситься чистий і щирий голос педагога, Вчителя з великої літери: «Школі і дітям я віддав усі свої сили, знання й енергію, без школи не жив і не знаю, чи зможу жити… Школа то є  найкраща, найдорожча і найцінніша для мене – вона моє життя…».

Сухомлинська О. В. Дурдуківський Володимир Федорович : [біографія] / О. В. Сухомлинська // Українська педагогіка в персоналіях : у 2 кн. : навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / за ред. О. В. Сухомлинської. – К., 2005. – Кн. 2 : ХХ століття. – С. 109–117.

Анонси та оголошення

Наша анкета

Вебінар

Заходи

Інформаційне забезпечення національно-патріотичного виховання в контексті цифровізації і цифрової трансформації освіти

Виставки

Наші видання

Науково-педагогічні студії. 2024, вип. 8