Олександр Федорович Музиченко народився 21 серпня 1875 р. в м. Бердянську Xepcoнcькoї гy6epнії (тепер Запорізька область) у сім’ї почесного громадянина міста. Вищу освіту здобував спочатку в Санкт-Петербурзькому історико-філологічному інституті, а затим у Ніжинському історико-філологічному інституті ім. кн. Безбородька на словесному відділенні. Ще студентом юнак виявив нахил до наукової роботи, опублікував етнографічну розвідку «Быт болгар-переселенцев Феодосийского уезда» (1900).
По закінченні вищого навчального закладу (1900) був призначений викладачем російської словесності, icтopii i логіки в 4-ту чоловічу гімназію м. Одеси. Працюючи в гімназії О. Ф. Музиченко цікавиться досягненнями й проблемами психологічної й педагопчної науки. В 1904 р. за пропозицією Міністерства народної освіти він прикріплюється до Новоросійського (Одеського) університету для підготовки до професорського звання з педагогіки. Його науковим керівником стає професор М. М. Ланге, засновник однієї з перших у Російській iмnepii психологічних лабораторій, iніціатоp вищоїжіночої освіти в Степовій Укpaїнi. Психолого-педагогічні погляди відомого психолога i педагога мали значний вплив на становлення О. Ф. Музиченка як науковця й педагога-практика.
Актуальні шкільні питання визначили напрям теоретичних пошуків педагога: як краще навчати й виховувати дитину? які обрати для цього шляхи? Як i багато інших педагогів свого часу, Олександр Федорович звертаеться до ідей та досвіду розвинутих країн Заходу з метою ствердити творчий підхід до формування дитини. Для цього він їде в закордонне відрядження до Німеччини терміном на два роки (1906–1908). Протягом стажування О. Ф. Музиченко наполегливо студіює пpaцi I. Герберта та гербертіанців. Відомого німецького дослідника-гербертіанця В. Рейна він називав своїмучителем, вивчав його педагогічний досвід – роботу очолюваної ним кафедри педагогіки Єнського університету та експериментальної школи при університеті, де В. Рейн реалізовував навчальний план, створений на ocнoві теорії iнтepecy I. Гербарта та його вчення про ступені навчання.
Після повернення з-за кордону (1908) молодого вченого запросили до Ніжинського історико-філологічного інституту iм. кн. Безбородька викладати педагогіку й філософію. Одночасно він читає лекції на численних курсах підготовки вчителів середніх навчальних закладів, виїздить з лекціями по всій Україні, а гонорари за них переказує на навчання незаможних учнів народних шкіл.
Ніжинський період був особливо плідним у педагогічній творчості 0. Ф. Музиченка. Сповнений закордонними враженнями, спілкуванням iз німецькими колегами, вітчизняними авторитетами, він видає невеликі за обсягом, але змістовні праці «Монізм i школа» (1908), «Звіт про спеціальні заняття педагогікою у закордонному відрядженні (1909), «Філософсько-педагогічна думка i шкільна практика у сучасній Німеччині» (1909).
У цих працях постає досвідчений педагог i молодий учений, який у своїх наукових пошуках відштовхується від надбань західноєвропейської педагогічної думки. Biн з особливою прихильністю ставився до численних течій у тогочасній німецькій педагогіці, дуже високо оцінював педагогіку особистостi (Г. Гауді), індивідуальну педагогіку (Л. Гурліт), художньо-особистісну (Г. Шарельман) та педагогіку трудової школи (Г. Кершенштайнер). Найбільше він симпатизував представникам індивідуальної педагогіки, які розглядали діяльність педагога як творчість i бачили мету виховання в розвитку особистості як унікальної індивідуальності. Навіть лекції, які він читав на різних курсах, були присвячені цим питанням. Теоретико-методологічними засадами подальшого розвитку педагогічної науки й навчально-виховного процесу Олександр Федорович вважав, як й iнші передові педагоги того часу, природничо-наукові засади, що базувалися на біогенетичному законі, хоча й з деякими пересторогами.
Слід зауважити, що німецька педагогічна думка залишалася для 0. Ф. Музиченка найвищим авторитетом протягом ycієї його діяльність «За підставу для характеристики педагогічної сучасності, – стверджував він, – доцільніше за все буде покласти німецькі течії. Німеччина з давніх-давен була колискою вcix найголовніших педагогічних pyxiв, що пoтім перейшли до інших країн». Bін вважав Німеччину «педагогічною Меккою», де завдяки високому pозвиткові філософської й психологічної думки, розвиненому шкільництву функціонували piзні педагогічні школи, напрями, течії, що знаходили своє практичне втілення в діяльності численних експериментальних закладів. I хоча надалі педагог i піддавав критиці деякі положення німецької педагогіки, однак вона залишалася для нього зіркою першої величини.
Олександр Федорович продовжував читати лекції в Ніжинському історико-філологічному інституті, але через постійне зменшення кількості годин на педагогіку в 1910 р. переїздить до Києва й обіймає посаду викладача Київської 4-0ї гімназії (Києво-Печерської) i виконує обов’язки інспектора цiєї ж гімназії. В 1914 р. статський радник О. Ф. Музиченко призначається директором приватної гімназії «Товариства сприяння середній освіті у м. Києві». На громадських засадах він обіймає в 1914 р. посаду директора Педагогічного музею імені спадкоємця Цесаревича Олексія Миколайовича в Києві, збудованого в 1913 р. на приватні пожертвування (пізніше в цьому приміщенні засідала Центральна Рада). За його керівництва музей став науково-методичним педагогічним центром yciєї України.         Початок київського періоду життя О. Ф. Музиченка позначився його надзвичайною науковою й громадською активністю. Його ім’я стає широко відомим серед piзних кіл освітян як носія передових ідей, творчого педагога-практика, прихильника демократичних i гуманістичних засад діяльності школи й учителя. Bін стає визнаним фахівцем з порівняльної педагогіки, намагається оцінити стан зарубіжної педагогіки з нових позицій, певним чином класифікувати й типологізувати численні течії та напрями.
Водночас Олександр Федорович своє захоплення педагогікою особистості переносить на вітчизняний грунт. Biн веде наукові розробки проблем організації навчально-виховного процесу в середніх навчальних закладах. Той факт, що Biн працює в приватній гімназії, надає йому широкі можливості для експериментування, бо педоцентричні ідеї мали змогу розвиватися поза тогочасною офіційною школою. У cвoїx виступах i працях О. Ф. Музиченко piзко критикує офіційну школу, засуджує імперсько-державну монополію на освіту, вимагає демократичних змін в організації навчально-виховного процесу. Biн негативно ставиться до школи, яка пригнічує особистість дитини, не відповідає природним нахилам i не спрямована на формування активної самостійності й самодіяльності дитини. Палкий прихильник активних методів навчання, він зазначав, що вони мають спиратися на доцільно обраний зміст. Тоді про школу не говоритимуть, що в ній «…свято без кінця, але й без радості, без смислу, думка без змісту, пустопорожнє виморочене серце, що знемагає від холоду. У ній буде активне начало, організація свідомості. Адже не ланцюги, а рабська свідомість робить людину рабом. Організуючи свідомість, ми полегшуємо творення не pa6ів, а людей, які не будуть безпорадно кидатися від одного ідеалу до іншого й втрачати по дорозі кpaщі поривання – вони дадуть co6i ясну відповідь, чого їм xoтіти вони будуть уміти хотіти й добиватися того, чого вони захотіли … вони пройдуть школу … виховуючого навчання»
У Києві Олександр Федорович продовжує активну громадсько-популяризаторську діяльність, спрямовану на педагогічну просвіту учительства та населення. Bін пише популярні за викладом cтaттi для «Народної енциклопедії» — видання, призначеного для caмоосвіти широких народних мас, для видань Педагогічної академії — вищих педагогічних кypciв у Петербурзі, що давали наукову підготовку учителям з різних кінців iмпepiї, серед них i з України («Що таке педагогіка i чому вона навчає?», 1912; «Конспект лекцій з педагогіки, прочитаний на земських літніх курсах», 1912).
І хоча Олександр Федорович стояв дещо осторонь політичної боротьби, не втручався в активне політичне життя, займався суто педагогічними питаннями, події 1917 р. зачепили його за живе. Як i багато українських освітян, Він пов’язував з ними великі можливості щодо докорінної перебудови української школи на демократичних i гуманістичних засадах. Тоді вперше в його науковій i практичній діяльності зазвучали національні мотиви. Завдяки високому професіоналізму, фаховим знанням, обізнаності з західноєвропейською педагогікою Олександр Федорович став одним з тих, хто формував нову шкільну політику українських урядів. Його було призначено генеральним інструктором Народного міністерства освіти i керівником відділу західноєвропейської педагогіки в журналі «Вільна українська школа» (ВУШ). Залишаючись прихильником демократичної організації шкільної справи, справи, Олександр Федорович бачить її як єдину i трудову (у світлі новітніх концепцій реформаторської педагогіки Заходу). Новим для нього було бажання побудувати школу на національній основі i тому він бере активну участь у розбудові української системи освіти.
Як керівник відділу західноєвропейської педагогіки О. Ф. Музиченко сприяє публікаціям у ВУШі статей західноєвропейських педагогів, пише до них передмови, дає інформаційні повідомлення про стан освітніх справ у Європі. Учений виступає на сторінках ВУШу з програмними статтями («Реформа школи чи шкільна реформація», 1918; «Питання про єдину школу на Україні», 1918—1919).
У своїх публікаціях О. Ф. Музиченко як найбільший знавець західно-європейської педагогіки розкриває поняття єдиної школи в генетичному та проблемному аспектах, особливо її діяльність у Німеччині, США та Франції. Цей інтерес мав суто практичний i прагматичний характер, мав відповісти на питання: як побудувати національну систему освіти? Під єдиною школою Олександр Федорович та його однодумці розуміли передусім національний заклад iз рідною мовою навчання, де поглиблено вивчаються історія, географія, українська література, народна творчість, краєзнавство.
Але насамперед вона має стати всенародною: «Вмерла школа для бідних! – радів він. – Народилася школа для народу! Вільний шлях до освіти талановитим i працьовитим!».
На посаді генерального інструктора Генерального секретаріату ocвіти Олександр Федорович співпрацював, закладав основи національної школи разом iз такими відомими педагогами, як С. Ф. Русова, Я. Ф. Чeпіга, 0. К. Дорошкевич, Т. Г. Лубенець. Вони разом приступили до розв’язання важливої державної проблеми – створення національної системи освіти. 3i зміною ypядiв посаду генерального інструктора було скасовано, проте Олександр Федорович продовжував цю справу. На Другому Всеукраїнському учительському з’їзді (серпень 1917 р.) О. Ф. Музиченко виголосив доповідь про принципи побудови єдиної школи, де зазначалося, що вона має бути національно-демократичною, з українською мовою навчання, безперервною, безкоштовною, обов’язковою, світською, забезпечувати для національних меншин освіту й виховання рідною мовою. Отже, за безпосередньої участі Олександра Федоровича були вироблені засади національної школи періоду незалежності України, що втілилися в документах: «План управління освітою в Україні» (1917) та «Проект єдиної школи на Вкраїні» (1919)
Це були проекти, що відповідали вимогам тогочасної науки й враховували досвід розвинених країн Європи та Америки. В останньому вони багато в чому завдячували досвіду, ерудиції й компетентності О. Ф. Музиченка.
3 icтopiї радянської історико-педагогічної літератури складається враження, що з приходом радянської влади освіта, шкільництво, педагогіка почали писатися наново, з чистої сторінки. На прикладі Олександра Федоровича можна побачити, що це зовсім не так. Безкінечні зміни влади в Україні, досить короткочасне встановлення того чи іншого режиму, без сумніву, впливало на умонастрої педагогів, на їхні проекти, але в цілому вони обстоювали свої власні позиції, незважаючи на політичні катаклізми.
У період тимчасової влади більшовиків в Україні у 1918—1919 pp. були наміри співпраці прихильників національної системи освіти i представників радянської влади. Так, до написання декларації «Основи будівництва єдиної трудової школи на Україні» залучалися, крім шкільного відділу Наркомосу, Союзу учителів-інтернаціоналістів, представників Ревкому, i українські педагоги О. Ф. Музиченко, Я. Ф. Чепігa, О. К. Дорошкевич, С. О. Сірополко. Інколи навіть протилежні погляди уживалися разом на сторінках «Вільної української школи». Так, у № 8–9 за 1918/1919 р. поряд iз статтями українських педагогів, зокрема О. Ф. Музиченка, друкується й стаття наркома освіти В. П. Затонського, яка закликає до копіювання російської системи освіти.
Для підготовки вчителів до роботи в нових умовах Олександр Федорович розробив «Проект влаштування на Україні літніх куpciв для підготовки учителів єдиної трудової школи при Hapкомосі», де основну увагу приділив ознайомленню вчителів з icтopiєю, тeopiєю i практикою трудової школи, її зв’язку з національною культурою.
Хотілося би наголосити ще на одному боці діяльності Олександра Федоровича в цей період – його участі в роботі Всеукраїнської академії наук (ВУАН), заснованої в листопаді 1918 р. за ініціативи провідних українських учених.
Наукова робота ВУАН велася численними комісіями трьох її відділів, серед них i Науково-педагогічної, що існувала з 1921 р., а до того працювала як секція Науково-педагогічного товариства. Його прізвище згадується у списку штатних та позаштатних співробітників академїї, де зазначається, що він керував секцією вищої школи Науково-педагогічної комісії.
Чергове й остаточне встановлення радянської влади в Києві Олександр Федорович зустрів на посту директора однієї з гімназій. У радикальних політико-ідеологічних та соціальних зрушеннях, що принесли з собою більшовики, педагог побачив хоч i вимушений, але один iз шляxiв утілення своїх новаторських педагогічних ідей. В ідеологічному плані він почав дотримуватися правил, продиктованих новою владою, залишивши недоторканою суть педагогічних поглядів, – продовжував активно й пристрасно втілювати в життя ідеї трудової школи та пeдaгoгiки особистості.
О. Ф. Музиченко, керував трудовою школою № 43 на Великій Підвальній, двері якої були завжди гостинно відчинено для вcix yчитeлiв. Вiн неодноразово давав відкриті показові уроки в Київському будинку вчителя, на яких одночасно були присутні coтні вчителів. Його уроки – це яскрава демонстрація розвитку творчих здібностей дитини. Педагога справедливо називали iмпpecioнicтом, бо його методика будувалася на використанні емоцій, інтуїції, атмосфери у класі. Паралельно з роботою в школі Олександр Федорович читав курс «3paзкові школи на Заході i в Америці» в Київському інституті народної освіти, проводив велику наукову роботу.
У 20-ті роки ніхто з представників педагогічної науки так щиро не переймався працею вчителів, не допомагав їм, як професор О. Ф. Музиченко. Він регулярно виступав з лекціями i доповідями про трудову школу, 3ycтpiчався з учителями на педагогічних курсах, які влаштовувались київськими губернськими, повітовими та окружними відділами народної освіти.
І надалі залишаючись прихильником ідей зарубіжної педагогіки, український учений розглядав її вже дещо з інших позицій – творчого, конструктивно-критичного використання надбань у галузі методики застосування в українській школі.
Олександр Федорович стає одним iз найпалкіших прихильників ідей комплексного навчання, пioнером у поширенні ідей комплексності в Україні. Він висунув свій підхід, свою концепцію комплексності.
Проблему комплексного підходу в навчанні О. Ф. Музиченко ставить як загальнопедагогічну, вбачає в ньому не стільки метод та особливий вибір змісту освіти, скільки зaci6, що організовує, об’єднує все шкільне життя i покликаний перетворити школу в центр впливу на суспільне середовище. Під комплексністю він розуміє активне переживання дітьми миттєвостей, їхнє захоплення невеликим відтинком дійсності.
Отже, комплекс як «переживання дітей в активному охопленні дійсністю» має три етапи розвитку: 1) вивчення дійсності; 2) оволодіння нею; 3) посильна її зміна. Комплексна побудова навчально-виховного процесу в школі має вплинути на середовище й перетворити його у напрямі, що визначався в дусі часу: класова школа має виховувати свідомих учасників класової боротьби.
Процес комплексного навчання педагог розглядає з позиції реакцій дитини, причому у кожної дитини ці реакції будуть не схожими на інші, особливими. Завдання педагога полягає в тому, щоб поривання дітей до знань були внутрішньо вмотивовані. Спираючись на внутрішньо вмотивоване пізнання дитини, вчитель i повинен будувати навчальний процес.
Оскільки установка педагога на конкретну методику роботи базується на індивідуальних реакціях кожного учня, він не погоджується з методичним листом ГУСу «О комплексном преподавании» (1924), де говориться про неприпустимість «вузьких», локальних тем. О. Ф. Музиченко вважав, що вузькі комплекси потрібні й доцільні, якщо вони відштовхуються від широкої постановки проблеми. Більше того, виступаючи проти офіційної позиції, він доводив, що діти не в змозі охопити великий комплекс, бо їхня психіка не здатна опанувати його як одне ціле. Учителі ж виходять не з позицій учнів, a зi свого бачення проблеми. Комплексний підхід має відштовхуватись від інтepeciв i потреб дітей, тому випадковість, епізодичність, уривчастість – ось основні умови у відборі тем, бо саме вони дають пpocтip для творчості педагога й учня.
Олександра Федоровича менше цікавили характер i зміст знань, їx якість та кількість. В організації педагогічного процесу за комплексною схемою він вирізняв такі моменти:

• сприйняття зовнішнього світу як враження й спостереження;
• пробудження думки;
• розвиток мислення;
• техніка розумової пpaцi;
• організація мислення;
• узагальнення як динамічний, абстрактний процес.

Хоча в 20-ті роки педагог проголосив комплексне навчання породженням революційної й післяреволюційної епохи, його розуміння комплексу залишається в руслі індивідуалістичної педагогіки, педагогіки особистості.
Як i німецькі представники педагогіки особистості, Олександр Федорович надає великого значення емоціям педагога (комплекс-переживання як провідний, визначальний чинник організації процесу пізнання дитини). Він захищає також індивідуальний підхід до дитини, ідею вузьких комплексів, їхню епізодичність, аргументує вибір випадкових, нелогічних комплексних тем. Використовуючи елементи західноєвропейської педагогіки того часу, педагог ставить їx на розвиток потреб української школи, тобто враховує передусім національні особливості, надаючи більшої уваги розвиткові комплeкciв у сільській школі.
I в своїй філософсько-педагогічній аргументації, i в дидактико-методичній розробці ідей комплексності Україна має в oсoбi О. Ф. Музиченка яскравого представника індивідуалістичної й дитиноцентричної педагогіки з установкою на емоційне пізнання та самобутній розвиток дитини на снові комплексного підходу до навчання й виховання.
Свої погляди на організацію навчально-виховного процесу, на комплексність Олександр Федорович широко оприлюднював на сторінках педагогічної преси у статтях: «Проблемы комплексности в Германии и у нас» (1924), «Як по-новому проводити педагогічну роботу в трудшколах з дітьми» (1924), «Сучасна школа у нас та за кордоном» (1924) та інші.
Педагог розглядав урок як основну форму організації навчання. Відоме його негативне ставлення до методу проектів, який наприкінці 20-х – на початку 30-х років завойовував дедалі більше прихильників. Коли в 1926 р. в Київському будинку вчителя відбувався «Суд над комплексом», з трьох запрошених для участі в дискусії прийшов лише О. Ф. Музиченко i виступив на захист комплексної побудови програм, навчального процесу, посилаючись передусім на М. Ф. Бунакова, П. Ф. Каптерєва та інших вітчизняних педагогів, бо виявляти себе прибічником ідей зарубіжної педагогіки стало вже небезпечно: педагогіка набувала статусу політичної науки.
Із поширенням методу проектів Олександр Федорович, не погоджуючись iз ним, починає відходити від активної наукової діяльності, не дає більше відкритих показових уроків. На початку 30-х років його наукові інтереси зосередилися на проблемах методики навчання в початковій школі. Він працював над методами навчання читанню й письму, розвитку усного мовлення дітей, розглядав питання вдосконалення майстерності вчителя. Прaцi, написані в цей час, є результатом багаторічної практики, творчого пошуку, новаторського підходу до уроків: «Культура слова» (1928), «Читання i культура слова» (1930), «Буквар» (1933) та ін.
Згідно зi своїми теоретичними установками, які збігалися iз загальним напрямом розвитку методики навчання читанню й письму (комплексний підхід), О. Ф. Музиченко намагався враховувати інтереси школярів, розвивав їx мислення, почуття, волю, привчав до співпраці i колективних форм роботи. Особливого значення він надавав розвитку спонтанної активності дітей, головним засобом виявлення якої вважав бесіду. Культуру мовлення, слово педагог оцінював дуже високо. «Рідна мова! – писав Олександр Федорович. – Найпотужніший, емоціями наповнений зaci6 людський для порозуміння, для спілкування … Це мелодія, що її чути з тисячі, іншої нема на землі, бо ж i боротьба людська, i сердешний пал, i скорбота, i наука й техніка – все це неможливе без виявлення у слові».
Piзка зміна шкільної політики на початку 30-х років примусила вже немолодого педагога відійти в тінь: він не виступає нi перед учителями, нi на сторінках преси. На відміну від багатьох не змінює свої позиції, не переглядає їx. Жодного публічного виступу iз засудженням своїx поглядів від О. Ф. Музиченка педагогічна громадськість не почула. Помер він у 1940 р. Похований у Києві на Лук’янівському цвинтapi.
Педагогічна й методична спадщина Олександра Федоровича до цього часу ще не стала предметом вивчення та аналізу.

Сухомлинська О. В. Музиченко Олександр Федорович : [біографія] / О. В. Сухомлинська // Українська педагогіка в персоналіях : у 2 кн. : навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / за ред. О. В. Сухомлинської. – Київ : Либідь, 2005. – Кн. 2 : ХХ століття. – С. 196–203. – Бібліогр. в кінці ст.

Анонси та оголошення

Наша анкета

Вебінар

Заходи

Інформаційне забезпечення національно-патріотичного виховання в контексті цифровізації і цифрової трансформації освіти

Виставки

Наші видання

Науково-педагогічні студії. 2024, вип. 8