НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ПЕДАГОГІЧНИХ НАУК УКРАЇНИ

ДЕРЖАВНА НАУКОВО-ПЕДАГОГІЧНА БІБЛІОТЕКА УКРАЇНИ
ІМЕНІ В. О. СУХОМЛИНСЬКОГО

Бібліотека це дзеркало і джерело духовної культури

Image
04060, Київ, М.Берлинського, 9 380 (44) 467-22-14 dnpb@i.ua Мапа проїзду
A A A

Біографія О. Я. Кониського

Олександр Якович Кониський народився 18 серпня 1836 р. на хуторі Переходівка Ніжинського повіту Чернігівської губернії в сім’ї зубожілого поміщика. На сьомому році життя залишився без батька. Коли хлопцеві виповнилося 9 років, його віддали до Ніжинського повітового училища, а через рік він вступив до Чернігівської гімназії. Вчився добре, був першим учнем. У  четвертому класі захопився творчістю Т. Г. Шевченка і під його впливом почав писати свої вірші українською мовою. Однак гімназійне начальство побачило в цьому зіпсованість Олександра, унаслідок чого він опинився за порогом гімназії.

Продовжити навчання в Ніжинському дворянському училищі й ліцеї юнак не зміг через матеріальну скруту. Залишивши думки про навчання, у 1854 р. він поїхав до Прилук, де влаштувався на службу в суді. Водночас наполегливо вивчав юриспруденцію, готуючись до іспитів на кандидата права. У 1856 р. Олександр Якович оселився в Полтаві й розпочав службу в суді. Відчуваючи, за його ж словами, «духовну нужду» й велику потребу в самоосвіті, багато читав історичну та художню літературу. Він захоплювався творами В. Шекспіра, Й.-В. Ґете, Д. Байрона, В. Текерея, Ч. Дікенса, Вольтера, Л. Феєрбаха та ін. Його настільними книжками стали альманахи «Ластівка» Є. П. Гребінки, «Молодик» І. І. Бецького. Пізніше він напише: «Я бачив, що освіта моя занадто мізерна, що знання в мене цілком бракує, що мені треба вчитися, читати»¹.

Особливий вплив на Олександра Кониського справив Т. Г. Шевченко: «Я з щедрої Тарасової руки напився з повної чаші народних сліз, – писав він пізніше, – гіркі вони, і не сказати, які гіркі, зате з ними влилася в мої жили і та тиха гаряча любов до рідного краю і народу, що цілий мій вік гріє мене, духотворить, піддержувала, коли траплялося спотикнутися, і не давала мені “валятися гнилою колодою”»².

Завдяки самоосвіті формувалася його національна свідомість, міцніла любов до українського народу: в нього утверджувалась думка, що цей скривджений люд вартий кращої долі, що йому бракує насамперед освіти й культури. Водночас прийшло усвідомлення того, що його обов’язок – діяти, працювати, творити, аби змінити долю земляків на краще.

Молоді роки О. Я. Кониського – то «епоха великих реформ». Зміни в суспільно-політичному житті Російської імперії в середині ХІХ ст. (зокрема, скасування кріпосного права, лібералізація суспільного життя) пробудили в української інтелігенції потяг до творчої діяльності. За прикладом Європи в неї визріло бажання ширити знання серед простих людей, розвивати громадські форми народної освіти, утверджувати рівність жінок в освітній справі, інакше кажучи, – вона прагнула всебічної демократизації суспільного життя.

Усе це сприяло зародженню такого унікального явища в суспільному житті країни, як громади – нелегальні товариства, які ставили за мету формування національної свідомості й самосвідомості українського народу через просвітництво, освіту, поширення знань, навчання грамоти дітей і дорослих. Такими прагненнями жила й полтавська інтелігенція.

Улітку 1861 р. невеликий гурток молодих вчителів місцевих гімназій, кадетського корпусу й жіночого інституту, до якого входило й кілька чиновників, утворив Полтавську громаду, серед активних організаторів якої був і О. Я. Кониський.

Олександр Якович разом з іншими членами Полтавської громади турбувався про відкриття недільних шкіл для простолюду, яких за короткий проміжок часу з’явилося в місті п’ять. Учителями стали представники інтелігенції, зокрема члени громади. «Щонеділі і по святах, – писав О. Я. Кониський, – ходив я вчити дітей по недільних школах»³.

Зростання кількості навчальних закладів спонукало полтавських громадівців до створення центру, який би сприяв поширенню й удосконаленню процесу навчання. Олександр Кониський запропонував відкрити в Полтаві Товариство грамотності на зразок того, що вже діяло в Петербурзі. Йому та ще кільком громадівцям доручили підготувати відповідне обґрунтування. Наприкінці 1860 р. до Петербурзького комітету грамотності надіслали відповідну заяву, до якої додали проєкт Статуту Товариства грамотності, де було визначено його мету, матеріальний стан, можливості тощо.

Однак Петербурзький комітет грамотності не підтримав ініціативи полтавців. Водночас одному із них було запропоновано увійти до складу Петербурзького комітету. За згодою полтавських громадівців туди делегували О. Я. Кониського. Як член Петербурзького товариства грамотності він розгорнув діяльність з поширення знань серед сільського населення Полтавщини, зокрема організував розповсюдження популярної літератури. Надаючи великого значення цій справі, Олександр Кониський прагнув налагодити її якомога ширше, заручившись офіційною підтримкою. Так, у 1861 р. він написав до Санкт-Петербурзького комітету грамотності листа, в якому порушив питання про зниження цін на популярну літературу, щоб зробити її доступнішою для простих людей.

Через деякий час Олександр Якович запропонував доручити комусь із українських письменників укласти українською мовою звичайну історію й видати її під егідою Санкт-Петербурзького комітету не дорожче 30 коп. сріблом за примірник. Він також висловив пропозицію відкрити в Полтаві книжкову лавку для продажу книжок за доступною для простолюду ціною. Причому на себе згоден був узяти контроль за місцевими продавцями книжок і завідування складом літератури в Полтаві. Враховуючи те, що книжку купити міг далеко не кожний, О. Я. Кониський взявся за організацію громадської бібліотеки. У 1862 р. у себе на квартирі він відкрив народну бібліотеку і став її громадським бібліотекарем.

Влітку 1861 р. О. Я. Кониський увійшов до складу загальної педагогічної ради, створеної в Полтаві для координації роботи шкіл різних типів на громадських засадах. На її засіданнях розглядалися різні питання навчально-виховного процесу, матеріальної бази шкіл, забезпечення підручниками та методичними посібниками.

Турбуючись про якість і результати навчання, Олександр Якович та його друзі звернули увагу на те, що учні не завжди розуміють російську мову, якою навчаються і якою написані всі підручники. У 1862 р. він разом з іншими членами Полтавської громади звернувся до Петербурзького комітету грамотності з клопотанням про запровадження української мови в школах: «Тутешній народ готовий прийняти грамотність та освіту, але не інакше, як на нашій власній мові. Всі спроби дати грамотність великоросійською мовою залишаються найневдалішими способами і мають характер вкрай відвертого примусу». А крім того, таке навчання мало й негативні моральні наслідки, адже відбувався «розрив у родинах між батьками та дітьми, що викликає потворні моральні явища… Тому, коли ми хочемо принести народові добротні плоди освіти, то необхідно проводити її його ж власною мовою»⁴.

Ініціативу полтавців підтримали інші громади, які надіслали подібні листи до Петербурга. Оцінюючи значущість порушеної проблеми, вчителі недільних шкіл добре розуміли, що перейти на викладання українською мовою не просто, адже для цього насамперед потрібні підручники. Хоча користувалися вони тоді і «Граматкою» П. О. Куліша, і підручниками для початкового навчання К. К. Шейковського, і «Букварем южнорусским» Т. Г. Шевченка та ін., але, по-перше, їх було недостатньо, а по-друге, не всі відповідали методичним вимогам початкового навчання.

Як учитель-методист і серйозний рецензент О. Я. Кониський виступив у 1862 р. на сторінках журналу «Основа», провідного друкованого органу громад, з великою розвідкою під назвою «Наські граматки». Він проаналізував наявні українські підручники для навчання грамоти і сформулював вимоги до їх створення. «…Ми думаємо, – наголошував О. Я. Кониський, – що коли в нас своя мова, то повинна бути і своя азбука – нічого за чужим приводом ходить»⁵.

Водночас О. Я. Кониський і сам взявся за створення підручників. Зокрема, у 1862 р. він видав «Українські прописи», розуміючи, наскільки вони потрібні в процесі початкового навчання рідною мовою: «Мої спостереження посвідчили, що не тільки читати, а й писати слід навчатись, послуговуючись природною мовою, при тому розпочинати з таких слів, які легко розуміють учні»⁶. «Українські прописи» здобули широке визнання в школах.

Тоді ж педагог розпочав роботу над створенням підручника з математики українською мовою. Звичайно, то була складна справа: відсутній досвід у галузі підручникотворення, не відпрацьовані математична термінологія та визначення.

У вересні 1861 р. в Полтаві з ініціативи Олександра Яковича за активної участі місцевої громади вперше в Росії були започатковані так звані народні читання (публічні лекції).

Доклав своїх зусиль О. Я. Кониський і до організації школи з підготовки вчителів у Полтаві. Він бачив, що недільні школи – лише перший, перехідний етап у здійсненні просвіти народу. Але щоб справа ширилася, активізувалася, давала відчутні плоди, потрібні кваліфіковані педагогічні кадри. Збільшення їх кількості тоді, на початку 1860-х років, передбачалося у зв’язку з селянською реформою. Громадівці розпочали активну діяльність у цьому напрямі.

У Державному історичному архіві в м. Києві зберігається справа «Про відкриття в м. Полтаві трикласного училища для приготування сільських учителів».

У березні 1862 р. Олександр Якович писав листа голові Петербурзького комітету грамотності, в якому просив підтримки в прискоренні цього проєкту. Проте дозволу на відкриття педагогічної школи так і не дали.

Упродовж усіх років О. Я. Кониський багато друкувався як публіцист. У його статтях «Вісті з Полтави», «Лист з дороги», «Дещо з Полтави»,  «З Полтави», «Із старих Санжар» порушується проблема необхідності народної школи з українською мовою навчання, засуджується русифікація українського населення. Публіцист-педагог розглядає питання про методи виховання й навчання, зокрема такі, як заохочення й покарання, висвітлює проблему виховання жінки як повноцінної особистості, піддає критиці стан навчально-виховної роботи в жіночих закладах освіти, які готують «ляльок», відірваних від реального життя.

Починаючи з 1862 р. у просвітницькій діяльності О. Я. Кониського та інших членів Полтавської громади виникли значні труднощі: було закрито недільні школи, самих громадівців звинуватили в сепаратизмі. Розпочалися обшуки, арешти. Серед інших до слідства притягнули й Олександра Яковича як одного з найактивніших громадівських діячів. За просвітницьку діяльність його покарали засланням улітку 1862 р. до міста Вологди під поліційний нагляд. Там він оселився у Василя Марковича – батька майбутнього українського письменника Дмитра Марковича.

На роботу О. Я. Кониського ніде не брали. Книжки й листи, які йому надсилали, обов’язково переглядали в поліції. І хоча «се було не життя, а мука», він багато працював над собою, розмірковував про просвітництво українського народу, писав вірші, укладав підручники, перекладав.

Педагог-просвітник був переконаний, що український народ, українську інтелігенцію зневажатимуть доти, поки не буде в них своєї літературно-наукової мови. Він активно продовжував збирати слова для українського словника й до закінчення заслання зібрав їх майже 20 000. Тут, на засланні, нарешті закінчив свою «Арихметику, або Щотницю для українських шкіл», яку в 1863 р. було надруковано зусиллями М. І. Костомарова. Цей підручник, написаний українською мовою, призначався для учнів недільних шкіл, котрі,  як стверджував автор, «уміючи читати і писати, арифметики зовсім не знають, тобто не знають, як писати числа цифрами, як вимовляти написані уже числа, як їх складати разом, віднімати одне від другого, множити і ділити одне на друге».Підручник був підготовлений на зразок самовчителя, більше для самостійного навчання. З цією метою автор використав багато прикладів, задач «з приєднанням до них так званих навідних запитань, що можуть в разі утруднення навести на правильний шлях розв’язання». Книжка цікава своєю побудовою, методикою викладу, змістом, що передбачали не лише засвоєння азів математики, а й загальний розвиток учня.

У 1864 р. О. Я. Кониського перевели до містечка Тотьми (північніше від Вологди), де умови життя були ще гірше. Там він тяжко захворів, почав втрачати зір. З 1865 р. йому дозволили жити у Воронежі. Того ж року за окремим дозволом він виїхав за кордон на лікування.

Як згадує О. В. Барвінський, Олександр Якович «задержався кілька місяців у Львові. Тут побував він на виставах руського народного театру, котрий саме тоді гостював у Львові, і писав з драматичних вистав рецензії до “Слова”, в яких робив влучні замітки, як належить виставляти українські твори, наприклад “Наталку-Полтавку”, “Марусю” і ін.»⁷. У Львові ж О. Я. Кониський написав і вмістив у журналі «Мета» статтю «Критичний огляд української (руської) драматичної літератури». Його цікавила важлива проблема – єдина для Галичини і підросійської України – мова, що, на його думку, може стати передумовою єднання.

Перебуваючи у Львові, педагог-публіцист швидко зійшовся з такими галицькими діячами, як Яків Головацький, Олександр Барвінський, Корнил Сушкевич, Степан Качала. Його контакти з галицькою елітою, виступи в пресі викликали підозру австрійської влади, яка завжди, за визначенням І. Я. Франка, «підзорливо, з недовір’єм дивилася на всіх чужинців, на всяке порозуміння чоловіка з чоловіком… Кониський, у Росії “політичний преступник”, а при тім чоловік цікавий, що шукав знайомості з ріжними людьми, і всім товк про потребу народної освіти та народолюбних думок, – писав І. Я. Франко, – видався нашим властям страшним революціонером. Львівська поліція раз у раз мала його на оці, а в кінці виразно наказала йому забиратися геть зі Львова і з Галичини»⁸.

Зі Львова Олександр Якович вирушив до Німеччини, де в Дрездені розпочав лікуватися. Одне око йому врятували, а далі, через ностальгію, ніяке лікування не давало результатів. Тому лікарі порадили якнайшвидше повертатися на батьківщину. З огляду на стан здоров’я О. Я. Кониський попросив дозволу оселитися на півдні Росії. Йому дозволили жити в Херсонській губернії. За розпорядженням місцевого губернатора він оселився в маленькому містечку Бобринці.

Життєві негаразди не змінили палкої вдачі цього видатного громадського діяча. Окрім інших справ, він багато часу віддавав підготовці до іспиту на кандидата права. У 1866 р., успішно склавши його, О. Я. Кониський дістав дозвіл на адвокатську практику в Катеринославі. «Працюючи для себе і для своїх клієнтів як адвокат, – писав І. Я. Франко, – Кониський ані на хвилю не забував і про вищий обов’язок – працювати для всього українського народу, для духовного відродження і підвигнення»⁹.

У 1867 р. за матеріальної підтримки Олександра Кониського у Львові був заснований літературно-науковий журнал «Правда» – фактично єдиний всеукраїнський друкований орган у важкі часи заборони рідного слова. Він сам став активним його співробітником. Тут вміщували свої художні твори, наукові розвідки, публіцистичні статті М. І. Костомаров, П. О. Куліш. Олександр Якович допомагав видрукувати доробок українською мовою тоді ще молодих літераторів, таких, зокрема, як І. С. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, І. Я. Рудченко (Іван Білик), М. П. Старицький. У цей час він опублікував і свої оповідання на шкільну тематику: «Споминки давнього. Школа» (1866), «Перед Світом. Оповідання про людей нового часу» (1866), «Мій перший прихід до школи» (1871) та ін.

У 1872 р. з О. Я. Кониського знімають поліційний нагляд і дозволяють жити в Києві. Розпочинається новий період у його просвітницькій діяльності.

То справді був благодатний час. Відчувалися певне пом’якшення й лібералізація офіційної політики. Київ став духовним осередком, «серцем України, відки на всі сторони нашої вітчизни йшло світло, тепло і надія ліпшої будущини». Тут зібралося коло щирих українців, які відновили активну діяльність Київської громади: В. Б. Антонович, Ф. К. Вовк, М. П. Драгоманов, П. Г. Житецький, М. В. Лисенко, К. П. Михальчук, О. О. Русов, М. П. Старицький, П. П. Чубинський та ін. Олександра Яковича прийняли до цього гурту, де він вів велику наукову, культурну й просвітницьку роботу.

У 1873 р. О. Я. Кониський став активним членом Південно-Західного відділу Імператорського Російського географічного товариства в Києві. Завдяки йому здійснювався зв’язок київських громадівців з галицькими діячами. За його безпосередньої ініціативи засновано в 1874 р. Наукове товариство у Львові. Добра приятелька Олександра Яковича по спільній роботі в Полтаві Єлизавета Іванівна Милорадович (тітка майбутнього гетьмана України Павла Скоропадського) не без його сприяння пожертвувала на це Товариство 20 000 австрійських срібних крон.

Своєю працею й послідовністю О. Я. Кониський зажив надзвичайно високого авторитету серед галичан. Його запрошували до співпраці, зважаючи на обізнаність у тому чи іншому питанні, просили в нього поради й допомоги. Кожен часопис вважає за велику честь надрукувати праці письменника та педагога. Проаналізувавши все, що було опубліковано ним у галицьких часописах і газетах, розумієш, чому Михайло Грушевський називав його «найвизначнішим галицьким письменником 70-х та 80-х років»¹⁰.

У середині 70-х років О. Я. Кониський взяв активну участь у полеміці щодо українських національних проблем, зумовленій статтею М. П. Драгоманова «Література російська, великоруська і т. ін.». Він не зміг сприйняти ідею Михайла Петровича про «конечність міститися українству – і політично і літературно – під одним дахом з російством. Українська література – популярна для домашнього вжитку; все, що понад те, повинні українці за приміром Гоголя і Костомарова писати по-російськи, наповнюючи здобутками свого духа спільну всеросійську скарбницю»¹¹. Свої погляди О. Я. Кониський виклав у гострій критичній статті «Український націоналізм», де аргументовано довів шкідливість як космополітизму, так і російського шовінізму, які зводять нанівець реалізацію національної ідеї.

На адресу О. Я. Кониського і за його життя, і після смерті, за радянських часів часто сипалися звинувачення в пропаганді національної винятковості й нетерпимості. Такі звинувачення, на нашу думку, просто є непорозумінням. Найкраще про це сказали Ф. Матушевський і С. О. Єфремов: «Не національну нетерпимість і винятковість він проповідував, а навпроти – свободу національностей. Бачачи свій народ не на висоті тих прав, якими користуються інші народи, він не міг іноді, як натура вкрай чутлива і чуйна, звільнитися від пристрасного, викривального тону, який його супротивники тлумачили як шовінізм і винятковість”¹².

Педагог-просвітник не міг змиритися з політикою царського уряду, спрямованою на русифікацію українського населення, вбачаючи в цьому велику шкоду для розвитку української нації як повноцінної серед інших народів. На його думку, русифікація призводить до виховання перевертнів, що не шанують ні своєї батьківщини, ні батька, ні матері.

У 1874 р. О. Я. Кониський розпочав укладати «Читанку» українською мовою. До неї ввійшли найкращі твори українських письменників і поетів, про життя і діяльність кожного подавалися короткі відомості. Робота тривала до 1876 р.

Однак 18 травня 1876 р. вийшов сумнозвісний Емський указ, який забороняв друкувати українські наукові й популярні книжки та підручники. Знову настали часи реакції. Південно-Західний відділ Імператорського Російського географічного товариства в Києві був закритий. Частину українських громадівців заслали в різні кінці Росії.

Втративши надію видати «Читанку», О. Я. Кониський узявся укладати збірку «Батьківщина», до якої мали ввійти його найкращі твори, а також твори Т. Г. Шевченка, М. І. Костомарова, Д. Л. Мордовцева, І. С. Нечуя-Левицького        та ін. Олександр Якович ретельно добирав поезію та прозу, аби до збірки не потрапило нічого такого, що б привернуло увагу цензури. Але це не допомогло, «Батьківщину» друкувати не дозволили.

Тоді він підготував нову збірку (щось відкинув, а щось додав), яка все-таки вийшла під назвою «Луна». «Се була перша поважніша українська книжка, видана по забороні 1876 р.», – писав І. Франко у своїй праці «Про життя і діяльність Олександра Кониського». Сподівалися, що «Луна» потраплятиме до читача регулярно хоч раз на рік. Але й цей задум не справдився: після того вийшла лише одна збірка.

Оптимізм, енергія, велика активність у суспільному житті сприяли тому, що в 1878 р. письменника й педагога обрали депутатом Київської міської ради. Маючи статус депутата, він розгорнув бурхливу діяльність. «Тут він зайнявся живою працею на користь громадську», – згадував І. Я. Франко. Будь-яку можливість використовував Олександр Якович, аби виступити на захист українського слова. Писав статті, різні доповідні записки. У 1881 р. він порушив питання про навчання українською мовою в народній школі. Його стаття, надрукована в журналі «Семья и школа» (1881), викликала численні відгуки в російській пресі, у більшості з яких висловлювалася підтримка авторові.

У 1882 р. Олександр Кониський видав український підручник «Граматка, або Перша читанка за для початку вченья». У вступному слові автор зазначав: «Єдина мета видання цієї книжки – полегшити навчання початкової грамоти», передусім сільських українських дітей, адже вони, на жаль, стикаються в навчанні з великими труднощами, коли їх вчать російською мовою.

Педагог був переконаний, що дитина повинна починати навчання з відомого, переходячи до невідомого поступово. Саме за цим принципом він побудував підручник. Увесь час, відведений на вивчення абетки (до повного її засвоєння), маленький учень не зустрічає жодного незрозумілого слова. Таким чином, механічне навчання, зубріння усувається само собою. Дитина тепер має можливість розуміти прочитане.

Епіграфом до читанки стали слова Т. Г. Шевченка: «Учітеся, брати мої». Підручник складається з букваря, текстів для читання, зразків каліграфії та граматичних вправ, пов’язаних з перекладом з української на російську мову. Букварну частину побудовано за так званим методом В. В. Золотова, який, проте, передбачав наявність малюнків, а в книжці О. Я. Кониського їх немає. Кожна буква супроводжується матеріалом для читання. В основному це українські народні загадки, прислів’я, жарти, коротенькі вірші. Вміщено також чимало непідписаних уривків з творів Т. Г. Шевченка («Вечір», «Сон») та інших українських авторів. Крім того, подано загальноосвітні теми («Про лічбу грошей», «Про землю та воду», «Про лічбу часу»), тексти, призначені для розвитку мовлення та логічного мислення («Про сорочку», «Про дороги») тощо.

Цей підручник може бути цікавим не лише як пам’ятка педагогічної та суспільної думки епохи, він становить інтерес для мовознавців (з погляду розвитку мови) та сучасних авторів букварів, граматок і читанок (насамперед своєрідним дидактичним матеріалом, покладеним у його основу).

Усе життя О. Я. Кониського було тісно пов’язане з Україною. Не покладаючи рук, у поті чола працював він на користь єдиної дорогої йому справи, працював здебільшого з тяжким болем у душі, під тягарем складних обставин, зазнаючи ворожих нападків «чужих» і «своїх». «Я не знав людини, що більше, ніж він, жила життям батьківщини, страждала її горем, була щаслива з її щастя. Можна любити Україну так, як її любив Кониський, – але більше, як він, – любить не можна»¹³, – писав про нього Олександр Лотоцький.

У педагога-просвітника завжди було багато задумів, ідей, які він у підросійській Україні реалізувати не міг. Тому всю свою невгамовну енергію щораз переносив до Галичини, сприяючи цим консолідації українських сил.

Із середини 1880-х років О. Я. Кониський майже щороку відвідував Галичину. Бував у Станіславі, Стрию, Коломиї, Підбужжі, Чернівцях та інших містах. І старше, і молодше покоління завжди виявляли до нього велику повагу. У 1885 р. львів’яни вшановували його заслуги святом з нагоди 25-річчя літературної діяльності.

Того ж року, серед літа, за доносом галицьких москвофілів Олександра Яковича звинуватили в сепаратизмі й 8 липня заарештували на станції Волочиськ, коли він повертався зі Львова до Києва. Почалося слідство, яке тягнулося майже півтора року.

«Заслання не минуть мені, до сієї думки я вже привик… От тільки страшно – як поведуть етапом. Се пекельні муки! З моральними муками я справлюся, а за фізичні – хто його зна?» – занотував письменник у лютому 1886 р.

Так, стан його здоров’я був дуже поганим, а слідство набирало дедалі більших обертів. «І хто знає, – писав І. Я. Франко, – чим би скінчилася ця справа, якби Кониський, не можучи діждатися його кінця, не був обернувся з поданням до самого царя. Він вияснив справу докладно і цар велів залишити слідство,                       а тільки уділити Кониському “урядове упімненє”»¹⁴. Наприкінці 1886 р. слідство було припинено, і Олександр Якович дістав змогу продовжувати свою роботу. Зокрема, він допоміг Олександрові Барвінському видавати в Тернополі «Руську історичну бібліотеку», яку було скомпоновано з перекладів історичних праць, друкованих російською чи польською мовою, що мали відтворити історію українського народу.

З 1888 р. О. Я. Кониський разом з В. Б. Антоновичем взявся за відновлення львівського журналу «Правда» (у 1880 р. був закритий), підтримуючи його матеріально. «Ініціатором цього видання був Олександр Кониський, що задля сього на довший побут поїхав був до Львова. У нього зав’язалися були вже перед тим тісні приятельські зносини з Олександром Барвінським», – писав І. Франко. Тоді ж за його сприяння у Львівському університеті засновано очолювану Михайлом Грушевським кафедру української історії з українською мовою викладання.

Того ж року під час перебування у Львові Олександр Якович порушив питання про перетворення Товариства ім. Т. Г. Шевченка на наукове з тим, щоб воно стало осередком наукової праці для всієї України. Коли перебудоване товариство очолив професор Михайло Грушевський, воно розгорнуло широку наукову й культурницьку діяльність.

І ще одну надзвичайно важливу справу зробив О. Я. Кониський, віддавши їй десять літ свого життя – до неї не брався так ґрунтовно досі ніхто: написав книжку про Т. Г. Шевченка, «найдокладнішу з усіх, які доси були присвячені життю великого українського Кобзаря. Книжка Кониського, то не холодне оповідання, то гаряче возвеличення Шевченка, якого Кониський уважав найвищим цвітом, правдивим генієм і пророком українського народу».

У 1897 р. за активної участі Олександра Кониського засновано Всеукраїнську загальну організацію українських громад, яка об’єднала всіх свідомих і активних українців, порозкиданих по всій імперії.

У серпні 1899 р. письменник підготував документ, у якому обґрунтував необхідність скасування утисків проти української мови і подав його міністрові внутрішніх справ Російської імперії. Він переконував, що причина утисків – доноси людей злої волі, доводив безпідставність доносів, показував, якої величезної шкоди завдають утиски українського слова, спиняючи просвіту українського народу. За визначенням Івана Франка, це був останній голосний виступ О. Я. Кониського в Росії.

Помер Олександр Якович Кониський 29 листопада 1900 р.

Він залишив велику спадщину, яка і сьогодні працює на Україну, її розквіт і незалежність.

_______________________________________________________________

¹Правда. 1890. № 6. С. 108.

²Русалка. 1866. № 9. С. 67.

³Правда. 1890. № 6. С. 108.

⁴За сто літ. 1928. № 3. С. 11–16.

⁵Основа. 1862. № 1. С. 74.

⁶Там само. С. 80.

⁷Барвінський О. В. Спомин з мого життя. Львів, 1912. С. 92.

⁸Франко І. Про життє і діяльність Олександра Кониського. Львів, 1901. С. 14.

⁹Там само. С. 16.

¹⁰Зап. Наук. т-ва ім. Шевченка. 1902. Т. 39. С. 11.

¹¹Драгоманов М. Літературно-публіцистичні праці : в 2 т. Київ, 1970. Т. 1. С. 147.

¹²Киев. старина. 1901. Т. 72, янв. С. 127.

¹³Лотоцький О. Сторінки минулого. С. 63.

¹⁴Франко І. Про життє і діяльність Олександра Кониського. Львів, 1901. С. 25.

Підготовлено за публікацією:

Побірченко, Н. С. Кониський Олександр Якович (1836–1900). Педагог, письменник, публіцист, громадський діяч, організатор недільних шкіл / [Н. С. Побірченко] // Українська педагогіка в персоналіях : у 2 кн. : навч. посіб. для студентів вищ. навч. закл. / за ред. О. В. Сухомлинської. – Київ, 2005. – Кн. 1:  Х–ХІХ століття. – С. 394–406.


Анонси та оголошення

06.12.2022

03.03.2022

Всі матеріали

Наша анкета

Шановні користувачі!

ДНПБ України
імені В. О. Сухомлинського НАПН України прагне створити сучасний науково-освітній та культурний простір, що сприятиме якісному забезпеченню Ваших інформаційних потреб.

Просимо взяти участь в анонімному анкетуванні! 

Ваші відповіді допоможуть нам покращити бібліотечно-інформаційне обслуговування користувачів і слугуватимуть удосконаленню науково-інформаційного забезпечення сфери освіти, педагогіки, психології.

Вебінар

No meeting rooms are currently available to join.

Заходи

Всі матеріали

Виставки

Всі матеріали

Наші видання

Всі матеріали