Марія Миколаївна Грінченко (дівоче прізвище Гладиліна) – видатний український педагог, просвітниця, громадська діячка та письменниця. Народилася 1 (13) червня 1863 р. у місті Богодухові (нині Харківська область) у купецькій сім’ї. Після закінчення земської прогімназії з 1881 р. по 1884 р. працювала у місцевій народній школі.

У 1883 р. Марія Миколаївна приїжджає в місто Зміїв на літні педагогічні курси (популярна тоді форма підвищення кваліфікації), де знайомиться з сільським учителем, майбутнім письменником, педагогом, лексикографом, громадсько-культурним діячем Борисом Грінченком. Узимку 10 лютого 1884 р. в Харкові Марія Гладиліна та Борис Грінченко одружилися. Відданість рідному народові, працьовитість і талант чоловіка запалили в серці М. Гладиліної палку любов до України, їй вона присвятила все своє життя. Росіянка за народженням, вона гаряче переймається ідеєю національного відродження українського народу, відтоді розпочалося становлення М. Грінченко як письменниці, видавця й просвітника.

Протягом 1887–1893 рр. подружжя Грінченків працює в однокласній земській школі в селі Олексіївка Катеринославської губернії (нині Перевальський район Луганської області), де на повну силу розгорнуло педагогічну, просвітницьку, літературну та видавничу діяльність. Удвох почали від руки переписувати твори українських письменників, перекладати книжки зарубіжних авторів, упорядковувати збірки, розширюючи таким чином бібліотеку, якою користувались учні та дорослі. До них приїжджали відомі політичні, громадські та культурні діячі, зокрема і Т. Зіньківський та І. Липа. Активна педагогічна і просвітницька діяльність разом з Борисом  Грінченком сприяла формуванню Марії Миколаївни як педагога-просвітника. Саме в Олексіївці вона стала, за словами Х. Алчевської, «ідейною дружиною, яка всім серцем поділяла симпатії чоловіка» [1, с. 455].

Політичні реалії та погляди обивателів змушували Марію Миколаївну приховувати діяльність на ниві української освітянської літератури за псевдонімами та криптонімами. У неї їх було кілька – М. Чайченко, М. Доленко, П. З. Р-ой та інші, але в історії письменства вона найбільш знана як Марія Загірня.

У 1894 р. родина Грінченків переїхала до Чернігова. Марія Миколаївна веде активну культурно- громадську роботу. Вона входить до нелегальної Чернігівської української громади, бореться за українську мову та українську школу. Тут вона знайомиться з її основоположниками, видатними борцями за українську ідею В. Андрієвським, А. Верзиловим, М. Коцюбинським, І. Руденком, О. Русовим, С. Русовою, Є. Тимченком, О. Тищинським, В. Харченком, М. Чернявським, А. Шелухіним, О. Шликевичем, І. Шрагом. Діяльність громади в умовах секретності лише загартовувала  бойовий дух Марії Миколаївни, додавала їй сил і енергії. Вона допомагає своєму чоловікові впорядкувати музей українських старожитностей В. Тарновського (у ньому налічувалося понад 750 одних лише шевченківських експонатів!), бібліотеку цього ж музею, складає каталог її фондів.

У 1901 р. члени редакційної колегії журналу «Киевская старина» звернулися до Бориса Дмитровича з пропозицією доопрацювати словниковий матеріал, що є в редакції. Планувалося, що після відповідного оформлення цю лексикографічну працю буде внесено на здобуття премії М. Костомарова. Пропозиція була прийнята. Родина Грінченків переїхала до Києва.

У Києві Марія Миколаївна продовжила свою педагогічну та просвітницьку діяльність. На цей процес значною мірою впливало і спілкування з видатними корифеями української культури І. Нечуєм-Левицьким, В. Самійленком, І. Франком. Як член київської «Просвіти» й активний учасник просвітницько-педагогічного руху Марія Миколаївна набула своїх особливих рис, так яскраво описаних С. Єфремовим: «Мила й лагідна в особистому житті, вона вміла твердо й непохитно додержувати однієї громадської лінії і тут вже не знала компромiсiв, не терпіла поступок i здобувалася на гостре, часом терпке слово, щоб заплямувати невидержаність чи лінивство в громадській справi. З цього погляду вона мала добру школу – ту Грiнченківську школу, може нешироку обхватом, зате глибоку переконанням, сильну моральним гартом та волею думки i слова – в дiла і вчинки перетворювати» [3, с. 38].

Починаючи з 1908 р., на Грінченків одне за одним звалюються нещастя. Помирає єдина дочка 23-річна Настя. Через чотири місяці ховають її маленького сина – свого єдиного онука Володимира. Навесні 1910 р., не  витримавши втрат, помирає Борис Дмитрович.

Останні роки свого життя Марія Миколаївна присвячує популяризації творів чоловіка, збереженню пам’яті про нього. Зокрема, у 1912 р. видає його читанку «Рідне слово», основа якої була створена ще під час учителювання в Олексїівській школі. У передмові до підручника М. Грінченко писала: «Друкуючи тепер читанку, ставлю на нїй і своє ім’я, щоб не робити автора її, Бориса Грінченка, заповідальним за ті вади в книзі, які, може, зробила я, редактуючи та додаючи новий матеріал до читання» (Грінченко М. Передмова // Грінченко, Б. Грінченко, М. Рідне слово. Українська читанка. Перша після граматки книга до читання – Київ : Український учитель, 1912  –  С. 3).

Якісно нове зрушення в педагогічній і просвітницькій діяльності М. Грінченко розпочалося після подій Лютневої революції (1917) та проголошення Української Народної Республіки (УНР). З перших місяців існування нової держави М. Грінченко брала участь у роботі Всеукраїнського національного конгресу, першого законодавчого органу УНР, скликаного в березні 1917 р. [2], а також у просвітницькому русі, який набирав обертів. Вона тісно співпрацювала з відновленим Товариством «Просвіта», організацією української інтелігенції, що боролася за збереження української мови, культури та освіти. Надсилала в товариство для подальшого розповсюдження твори Б. Грінченка і свої.

Не полишала діячка і видавничої та педагогічної діяльності. Марія Миколаївна продовжувала видавничу діяльність, друкуючи науково-популярні твори Бориса та Анастасії Грінченків. Вона опублікувала серію науково-популярних видань, присвячених пам’яті доньки А. Грінченко. До кінця 1918 р. також очолювала видавництво ім. Б. Грінченка, створене нею в 1910 р. з метою популяризації творів чоловіка та доньки. Таким чином, у цей період М. Грінченко брала активну участь в освітньому, науковому та культурному житті, сприяючи тим самим процесу становлення української мови, культури та освіти [4].

У 1919–1920 рр. М. Грінченко співпрацювала з Державним видавництвом України, яке випускало дитячий журнал рiдною мовою «Веснянi хвилі», брала участь у створенні «Шкiльної бібліотеки». Водночас діячка готувала й редагувала повне зiбрання творiв Б. Грiнченка у видавництвi «Книгоспiлка» (Харкiв), публікуючи в ньому свої оригінальні твори й переклади та редагуючи для нього твори Бориса та Анастасії Грінченків, що видавалися до 1929 р.

Із заснуванням у 1919 р. Української академiї наук, упровадженням політики українізації актуальною стала проблема органiзації роботи над Словником живої української мови. Саме тоді Марiя Миколаївна виявила свiй величезний досвiд у мовознавствi. З роботою в словниковій комісії були пов’язані останні вісім років її життя. Після обрання на посаду постійного члена словникової комісії М. Грінченко активно включилася в наукову роботу, шукала матеріали для словника, редагувала картки, допомагала в організаційній роботі комісії.

Працюючи в комісії, М. Гріченко продовжувала й літературну роботу, зокрема над перекладами. Так, вона присвятила колективу Першої української гімназії ім. Т. Шевченка переклад повісті «Без родини» Г. Мальйо, переклала оповідання Томпсона та багато інших творів, надрукувала сповнені теплом спогади про Нечуя-Левицького (1924), М. В. Ковалевського (1925) та Чернігівську громаду (1928), написала спомини (не надруковані) про І. Франка, редагувала твори Б. Грінченка для видавництва «Рух».

Протягом останнього року життя М. Грінченко не полишала активної діяльності. Життя М. Грінченко обірвалося раптово 15 липня 1928 р. У неділю о 12 годині дня, коли вона вийшла в садок відпочити, їй принесли листа. Прочитавши його, Марія Миколаївна розхвилювалась і пішла до себе в кімнату, щоб написати відповідь. Увечері, коли до неї постукали, ніхто не відповів, а в кімнаті вона лежала мертвою біля ліжка. У некролозі читаємо: «Змучене хворе серце не витримало грубого дотику життя» [7, с. 6].

Література:

1. Алчевская, Х. Д. Передуманное и пережитое : дневники, письма, воспоминания / Х.. Д. Алчевская. – Москва, 1912. – 466 с.
2. Верстюк, В., Осташко, Т. Діячі Української Центральної Ради : біогр. довід. / В. Верстюк, Т. Осташко. – Київ, 1998. – 256 с.
3. Єфремов, С. Марія Грінченкова / Сергій Єфремов // Зап. іст.-філол. відділу ВУАН / за ред. А. Кримського. – Київ, 1929. – Кн. ХХІ–ХХІІ. – С. ХХХІІІ–ХХХVІІІ.
4. Загірня, М. Спогади / М. Загірня; упоряд., передм., прим. Л. Л. Неживої. – Луганськ : Шлях, 1999. – 160 с.
5. Лашко М.В. Педагогічна і просвітницька діяльність Марії Грінченко (1863-1928) : автореф. дис. … канд. пед. наук : 13.00.01 / Лашко Михайло Васильович ; наук. кер. Л. Д. Березівська ; Київ. ун-т ім. Бориса Грінченка. – Київ, 2015. – 20 с.
6. Копиленко, Н. Б. Освітянський подвиг Марії Грінченко / Н. Б. Копиленко // Рідна шк. – 1994. – № 9. – С. 2–6.
7. Марія Миколаївна Грінченкова // Рос.-укр. слов. – Київ, 1929. – Т. 2. – Bип. 1. – 392 с.

Анонси та оголошення

Наша анкета

Вебінар

Заходи

Інформаційне забезпечення національно-патріотичного виховання в контексті цифровізації і цифрової трансформації освіти

Виставки

Наші видання

Науково-педагогічні студії. 2024, вип. 8