В своїй статті я маю намір зупинитися на завданнях нової школи, головним чином, початкової школи, як першого ступня загально-освітньої школи, яка повинна давати те саме, що в однаковій мірі важне й необхідне для всіх і кожного, як природня духова потреба розвитку людськой індивідуальности.
Псіхольогічні спостереження з певністю констатують, що необхідно виховувати дитину ще з початку її життя, при чому виховання повинно тут розуміти, як допомогу природньому розвитку дитини.Дошкільне виховання повинне стати суспільною інституцією та увійти в систему загально-освітніх інституцій.Такий погляд на дошкільне виховання вже признаний нашим громадянством, бо саме життя вимагає поставити на порядок денний питання про утворення суспільного дошкільного виховання.Соціялізація побутового ладу, кріза сімьового ладу, незвичайний зріст скількости дітей, що позоставалися без батьків, які загинули підчас теперешньої світової війни – все це безпроволочно вимагає суспільного дошкільного виховання.Треба зазначити, що серед педагогів є й противники дошкільного виховання, як напримір Елен Кей, яка держиться тієї думки, що за для розвитку індивідуалізму дуже небезпечні ті гуртовність та муштровання, що властиві суспіль¬ному дошкільному вихованню.Щоби уникнути цих хиб, суспільне дошкільне виховання мусить бути пе¬рейняте сімйовим прінціпом – себ-то воно повинно організуватися на зразок невеличкої родини та всіляко заохочувати до сього діла матерей тих дітей, які будуть знаходитись в інституціях суспільного дошкільного виховання.Суспільне дошкільне виховання має на меті – культивувати розвій дитини
та допомагати саморозвиткови свободи, почуття й розуму дитини. Природньою обставиною для розвитку свободи є участь дитини у загальній праці та грі. Колективна гра з її правилами та колективна праця, що відповідає дитячим інтересам та пляново стає обов’язковою працею з умовою найкращого її виконання – це все посередні етапи в перетворенні вільної гри в обов’язкову працю.
Природньою обставиною для розвитку почуття може бути лише щире відношення до дитини та участь її у загальному життю, праці й грі, позаяк це все допомагає розвиткови в самій дитині почуття прихильности й суспільности.
Для розвитку розуму необхідно давати дитині змогу – більше думати, спостерігати та експериментувати над повсякденними явищами. Щоб знання було зрозумілим для дитини, необхідно єднати знання з працею. Таке сполучення практики з теорією примусить дитину поважно відноситись до спостережень та навчить її постійно перевірювати свої висновки пристосуванням їх до життя.
Другим прінціпом суспільного дошкільного виховання стає єднання дитини з природою та зі своїм народом, мовою дитини повинна стати рідна мова, бо засвоюючи її, дитина засвоює й рідну психольогію й народну творчість і народній світогляд. Суспільне дошкільне виховання повинно стояти в зв’язку зі слідуючим ступнем в системі загальної освіти – з новою початковою школою.
Щоби розв’язати питання про те, якою повинна стати нова народня школа, необхідно перш за все визначити, чого саме домагається від школи сучасне громадянство, бо школа, як соціяльне явище, мусить відповідати сучасному соціяльному устрою.
Для сучасного життя необхідні самодіяльні, настирливі в досягненню своєї мети, шануючі працю, розумово та морально розвинені працівники, як безпосередні учасники родинного, громадського та державного життя.
Підготовка до такого життя – самостійного та трудового, розумного та морального, особистого та громадського й становить основне завдання сучасної школи. Школу потрібно розуміти, як самодіяльну трудову дитячу громаду, як знамено майбутнього, ідеального, суспільного устрою.
Сучасна школа, певно, далека від сього ідеалу. Вона намагається лише дати своїм ученикам певні догматичні правди – дошкільна праця складається переважно із студіювання відокремлених предметів.
Сучасна школа страждає в значній мірі відірваністю шкільного матеріялу від життя, що оточує ученика, від його вражінь, спостережень і знання, які він виніс із безпосередньої знайомости з людським життям та з природою.
Ті відомости, які тепер одержує ученик в школі, майже зовсім не грунтуються на безпосереднім знакомстві дітей з самими предметами. Навчання має таким чином майже виключно вербальний характер, і через те не тільки непродукційно вигранується час на засвоєння відомостей, але діти призвичаються промовляти слова, не вкладаючи в них реального змісту, давати означення, які вони самостійно не розміркували.
Щоб навчання було дійсно виховуючим і формуючим волю та розум дітей, необхідно сполучити шкільний матеріял з особистими вражіннями дітей, звязати його з певною місцевістю, зі студіюванням тієї місцевосте в ріжних відношеннях.
В сучасній школі занадто мало говориться з людиною про людину.
Дійсність, що оточує диття, повинна студіюватись ним, перш за все, як оточуюче його людське життя, а природа пізнається не як щось самоістнуюче, але як те серед чого людині доводиться жити.
Ідеальна школа – школа праці, але під працею звичайно розуміють ручну працю, школу перевертають в майстерню, а дитину – в кандидата на підмайстра.

Школу праці треба розуміти як школу, збудовану на трудовому прінціпі. Організований догляд за шкільним садом – перші лекції по ботаніці, а за шкільними тваринами – собакою, кіткою та птицями – перші лекції по зоольогії, збирання каміння для шкільного музею – се є лекції по мінеральогії, а праця по урядженню школи – се лекції по мальованню та ліпці. Шкільні екскурсії повинні стати одним із головних методів навчання таких предметів, як географія. історія та природознавство. Для обзнайомлення з працею в ріжних виглядах її в природі стають ручна праця, відвідини майстерень і фабрик, збирання ломашних і фабричних виробів.
Екскурсії повинні підняти дитину з того ступня розвитку, коли ідея про всю нашу державу обмежується околицею власного села чи волости.
Таким чином ручна праця в школі повинна бути не окремим шкільним предметом, а лише природним елементом трудового життя дитини.
Сучасна школа ігнорує естетику і серце дитини, мало знаходить собі в школі духового корму.
Нова школа повинна дати простір естетичним переживанням дитини.
Кляса нової школи уряджена, брудні стіни заповнені малюнками, поличками з різьбою; на весну й в осени в клясі квітки та зелень, та й зімою кляса по змозі прикрашується ялиновими гильками та барвінком.
В новій школі знайде собі місце й почуття побожносте. Необхідно виховати в дитині побожне відношення до праці, правди та людей.
Звичайно, і в новій школі повинні бути дитячі усміхи, дитячий сміх та добросердий гумор учителя, але це все не самоціль, а лише зовнішні вияви бадьорости духа. Але в глибині душі дитина повинна завсігди з почуттям побожности підходити до своєї праці й поважно відноситися до неї. Великі педагоги Фребель і Л. Толстой цілком правдиво звязували з ручною працею релігійний настрій.
Школа буде розвивати в дитині уміння знаходити красу в тому життю, яке щоденно оточує її. І на примір, для мійської дитини краса згасає і в огниках ліхтарів, в хурманській шкапі, що плентається по мокрому снігу. Тамже вона буде шукати і лицарство. Хиба нема лицарів поруч з нами? Не лицарка твоя мати, голодна і хора, яка останній шматок хліба віддає дітям і працює, поки не звалиться з ніг? Не лицар батько з його працею в друкарні, який протягом багатьох годин дихає оловяною пилюкою?
Таким чином реальна та наочна є основа навчання, але не кінець його навіть і в початковій школі.
Виходячи від наочного, ми й в початковій школі повинні доцільно доводити ученика – по мірі його сил і розуміння – до абстрактного, як до поліпшення його мови, так й до розвитку його думання.
Через те школа повинна вправляти ученика в засвоєнню приступного йому звання та вражінь за посередництвом книжки, повинна прищепити йому віру й пошану до книжки.
Тим-то дуже важним завданням початкової школи стає вироблення в учениках тями і навички до розумного самостійного читання. Розвязання сього завдання більш усього залежить від істнування при школі бібліотеки для учеників і доцільного комплектования книжок.
Школа повинна привчити ученика докладно й зі зрозумінням читати кожну приступну для нього книжку.
Незвичайно багатий матеріял дає школі красне письменство у вибраних творах наших зразкових письменників, життєписи, нариси і малюнки з історії та географії рідного краю.

Художнє письменство дає ученикови образи і малюнки, уяви і розуміння з приводу щоденних взаємовідносин людей, пробуджує, поширює й ушляхотнює уяву і почуття, виховує признання того, що в сих взаємовідносинах є гарного і негожого, морального і непутящого, закидає в душу його ідеальні поривання.
Таким чином програма першого ступня освіти – один, а також і предмет один – людина серед людей і природи, гуманне і розумне відношення до природи і людського життя.
Але сей єдиний предмет поділяється на окремі галузі, котрі об’єднуються одною ідеєю, що лежить в основі нової школи.
Тепер, з повною передачею шкільного діла в роспорядження місцевих самоврядувань і учительських колегій, встає чергова і негайна робота над утворенням спільними силами програми нової школи, але вироблена таким шляхом програма не повинна бути обовязковою для вчителя, лише має вона дати загальні та елястичні нариси задля найкращого використування їх в живій школі з живими дітьми живим вчителем.
Обсяг і упорядкування шкільного матеріялу в дійсному життю повинен зазначити сам учитель в залежности від скількости часу, яким розпоряджає школа, від складу учеників і сих чи инших місцевих умов, від індивідуальних прикмет самого учителя.
Перш за все встає питання про те, які повинні бути взаїмні відносини між школою та релігією.
З погляду педагогичних вимог відлучення школи від церкви вважається за необхідний наслідок обовязкового навчання в школі. Инше становище не вяжеться з свободою і достойністю, які природні всяким релігійним і фільозофічним переконанням батьків, а в майбутньому і дітей, а також і вчителів, бо й вони мають також право, як і всі громадяне, вибирати свій фах незалежно від свого світогляду чи своїх релігійних переконань.
Народня школа, відкрита для всіх, не може залежати від якого-небудь одного релігійного погляду, не може бути релігійною або нерелігійною, себ-то вона повинна бути світською – нейтральною школою.
Але виїмок з курсу громадської школи, якого-б то не було догматичного релігійного навчання, ще не означає, що вільна від релігії школа не повинна зовсім торкатися релігійних питань. Наука обіймає всі галузи світового і людського життя; обіймає вона також і питання релігії, як одного з поважних явищ спільного життя.
Навчання догматів релігії повинно провадитися поза громадською школою і незалежно від неї. Се діло конфесійних інституцій і батьків – так розвязують питання про взаїмовідносини між школою і релігією в тих краях, де школа вільна від релігії (на примір у Франції-).
З другого боку, виїмок з курсу громадської школи навчання релігії не означає, що школа не буде мати змоги давати дітям морального виховання. Зміст статей і віршів, які становлять матеріял до читання у школі, бесіда вчителя з дітьми на лекціях і в перервах, розумна шкільна дисципліна, взірцеве відношен¬ня вчителя до дітей, людей взагалі, живої тварини і природи, зміцнить в душі дитини на ціле його життя основи загально-людської моралі.Нехай ученики по скінченню школи розійдуться між собою у своїх догматичних поглядах, але на практиці – в житло – вони будуть одностайні в розумінню мети життя, в почуттю обридження до підлого та нікчемного, в чутливій оцінці правил обовязку, в досягненню морального удосконалення.Треба зазначити, що се питання стало на черзі й в Надніпрянській Україні в зв’язку з оголошенням закону про свободу сумління. Міністерство народної освіти зробило перший крок в напрямку відокремлення школи від релігії. А саме воно визнало навчання релігії необов’язковим предметом для учеників і лише обов’язковим для школи. Кожний батько має право увільнити свою дитину віднавчання релігії в школі. Такеж право прислугує й самому ученикові, коли він досягне 14 років.Другим теж поважним питанням стає шкільно-національне питання, яке надзвичайно ускладнене ріжними побічними умовами. Необхідно розглянути се питання виключно з боку забезпечення основних прав громадян і вимог педагогіки, незалежно від поглядів, інтересів політики.
Основний педагогічний прінціп – школа на рідній мові учеників – вимагає, аби для кожної національносте була забезпечена своя школа шляхом відкриття громадської школи, чи шляхом віддання національній меншосте відповідної частини державних і громадських коштів на задоволення її потреб в освіті.
Що торкається питання про державну мову, то при розвязанню його необхідно різко розрізняти дві сторони сього питання – культурну і політичну.Кожному ясно велике значіння, яке має знання якої-небудь одної мови всі¬ма народностями, що живуть в державі і звязані тому безлічу спільних економічних, політичних та культурних інтересів.Ясно також, що найбільш природною загально-державною мовою стає та, якою говорить переважаюча своєю скількістю народність.Держава повинна зробити всі заходи, щоби державну мову мали змогу вивчитись всі ті меншосте, які живуть в державі. Таким чином виникає необхідність навчання державної мови в школах коленої національносте, що перебуває в державі.Але з признанням необхідносте навчання в школі державної мови не звязується те, що се навчання повинно провадитись обовязково для всіх учеників. Саме життя розвяже найкраще се питання, і через те, на мою думку, нема ніякої рації уживати яких-небудь примусових заходів, аби ввести в школу державну мову. Досвід вільної і вільнолюбної Америки свідчить про те, що державна мова, яка там не користується ніякою охороною з боку державної влади, дійсно панує по всій території, тому що громадяне сієї держави звичайно потребують загальної для всіх мови. Згідно з сим поглядом з’їзд представників земств і міст, який відбувся в Київі в грудні 1917 р., приняв таку постанову: «Українська мова вводиться в школах національних меншостей, починаючи з вищої початкової школи, як обовязкова для школи, але не обовязкова для учеників».Перше місце в програмі початкової школи повинна заняти рідна мова, бо вона має з природи річи більше виховуючої сили, ніж які инші предмети. З огляду на те, що зміст художніх творів складається в образи, які найчастіше малюють життя людини, особисте, родинне і громадське, то на лекціях рідної мови школа ставить перед учениками силу питань людського життя і творить основи для розвитку релігійно-морального, естетичного та національного почуття.
Що торкається методів при навчанню рідної мови, то з першого року треба звернути особливу увагу на розвиток уміння висловлюватись, для чого необхідно дати дітям можливість говорити на близькі їм дитячі теми, використовуючи при сьому пісеньки, приказки й казочки з національної словесності. Для пісеньок і казочок можна добирати рухливі ігри. Для читання й письма, в правдивому розумінню сих слів, потрібно живо уявляти собі всі речі й події, про які надруковано чи написано, а для сього потрібна як найширша наочність розмов з дітьми, вимальовування і навіть виліплювання та модельовання всіх придатних для сього явищ і сцен.
З третього року з загального змісту лекцій рідної мови відділяються окремі предмети, як історія, географія та природознавство, які провадяться без підручників, все на спробах, спостереженнях, самостійних працях учеників і на екскурсіях.
Учитель повинен розвинути в дітях не тільки любов до рідньої нації, але й розумову свідомість вартости своєї нації. Необхідно також зацікавити дітей художними скарбами ріднього краю – вишивками, мережками, старовинним убранням, посудою і т. и.
Тут необхідно торкнутися питання, чи можна сполучити школу з політикою. Звичайно в школі не повинно бути ніякої політики, ні урядової, ні протилежної. В школі повинна бути лише наука та мистецтво, принципи й інтереси яких повинні визначати увесь устрій школи – від головних підвалин і до найдрібніших подробиць. Але се не свідчить, що школу можливо відокремити від політики, як науки, котра студіює людину в її історії та сучасному становищі. Певна річ, розуміється, що в школі не повинно бути штучного однобічного впливу на самоозначення учеників.
Що торкається аритметики, то вона має своєю метою дати дітям уміння розвязувати ті задачі, з якими вони після школи здибаються в життю, дати їм змогу без труднощів приступити до систематичного курсу аритметики в старших концентрах. Зміст задач повинен відповідати особливостям місцевости, де знаходиться школа, і через те необхідно вводити задачі, що торкаються сільського господарства, кооперації, торговлі, промисловости. Крім того аритметика в початковій школі мусить бути органічно звязана з природознавством і географією, і тому, разом з тим, як діти познакомляться в доступному для них обсягу з сими предметами, треба давати матеріял для обчислення з сих галузів.
Отже школа повинна бути звязана з життям, з самодіяльністю учеників.
Нова школа повинна своїм устроєм виховати з ученика умілого громадського працівника. До сього необхідно ввести в школу шкільне самоврядування. Нехай школа стане дитячим товариством, дитячою кооперацією, дитячою комуною. Таке завдання можна здійснити через утворення товариства для упорядкування кляси, в якім кожний з учеників взяв би на себе яку-небудь функцію, а ще краще, яка-небудь функція доручалася б декільком ученикам, бо слід виховувати в дітях признання колективної відповідальносте замісць пануючих в сучасній школі індивідуалізму та жадоби відріжнитись одному від другого. Далі ученик втягується в загальну роботу всієї школи – організація шкільної скарбниці, організація ріжної допомоги товаришам і т. и. Роля учителя зведеться лише до посереднього керування тими інституціями, які складуться з учеників в школі, до підтримання їх і допомоги їм своїм досвідом та знанням.
Порівнюючи з сучасною школою, нова школа відзначається не тільки своєю програмою, але й зовнішнім виглядом.Школа – се є кращий будинок на селі в національному стилю – при школі є город, сад і поле, може майстерня тощо.Але се все не свідчить, що початкова школа ставить своїм завданням давати ученикам професійні знання. Початкова школа лишається загальноосвітньою школою, але вона не цурається практичних завдань, а навпаки, при кожній нагоді дає вказівки про перемогу чи успіх людської праці та знання, про пристосування знання до життя, до практики.Нова початкова школа не може бути самоістнуючою в загальній системі народньої освіти.Рівне право громадян на освіту вимагає також необхідність об’єднання загально-освітніх шкіл в спільну шкільну систему, себ-то признання прінціпу єдиної школи.

Безперечно, тут рівняння повинно йти в напрямі народньої школи. І це не тільки тому, що методи і заходи навчання в початковій школі розроблені далеко краще, не тілько тому, що учитель початкової школи ніколи не був тільки урядовцем, що провадить шкільну працю, задаючи ученикам «звідси і досі» й перевіряючи знання учеників, але й тому, що сього вимагає принціп демократизації школи.
Нова школа не можлива при системі бюрократичного управління школою, як се було до сього часу.
Тепер управління школою належить місцевим самоврядуванням, які повинні спільно з учительством організувати школу на нових підвалинах.Велику помилку робить учительство, коли воно домагається права своїми власними силами установляти устрій школи.Народня школа – це є діло народу. Ніхто, ні вчений, ні педагог не може загарбати прав народніх. Ми вже цілими століттями бачили, як кепсько організує народню освіту вища освічена верства. Ми вже на собі спробували російську школу професорів Шварца та Кассо, але з другого боку ми знаємо, що буває кождого разу, як простий неосвічений нарід одержує владу над школою: так у Франції революція 1848 року дала загальне виборче право й проект про загальне обовязкове навчання, а після конституції 1875 р. міцно будується сучасна безплатна французська початкова школа.
Так саме, як в медичній справі організація лікарень утворюється земством чи містом, а лікарі тільки лічать, так і в шкільній справі організація повинна провадитися народом.
Розуміється, голос учительства, як фаховців шкільного діла, мусить бути взятий під увагу, але не як рішаючий, а тільки дорядчий. Безперечно, голос учительства повинен звучати при утворенню нової школи, і сей голос – дуже поважний голос, але є ще один – поважніший – се голос того, кому служить школа, се голос тих, чиї діти тепер чи в майбутньому вчаться в школі, се голос усього народу.
На сьому принціпі активної участи населення в керуванню справами суспільного життя, будується у нас тепер увесь устрій сучасного життя.
Але хто-небудь запитає, чи варто притягати неосвічене населення до культурного діла? На се можна дати таку відповідь: сей принціп має в собі таку культивуючу силу, що він зміцнює кожне діло, яке перейнято ним.
На сей шлях управління школою стало вже Міністерство Народньої Освіти на Україні, яке цілком передало початкову і вищу початкову школу до заряду місцевих самоврядувань. Для заряду сими школами в кожному повіті і місті повинні бути шкільні ради, в склад яких мусять увійти поруч з представниками від самоврядувань також і представники від зорганізованого вчительства.
В новій школі близько до шкільного діла повинна стати і родина, яка до сього часу зовсім не мала ніякого впливу на напрям шкільної справи.
Від часу революції 1905-6 pp. проголошена в Росії необхідність найтіснішого звязку школи з родиною, і задля сього засновано при середніх школах так звані батьківські комітети. Тепер такі комітети почали складатися і при початкових школах. Батьківські комітети мають право обговорювати на своїх засіданнях не лише питання, які торкаються матеріяльного становища школи, але й питання, які торкаються навчання та виховання дітей. Крім того батьківські комітети мають своїх представників в педагогічній раді школи, а спілка батьківських комітетів – в шкільних радах при самоврядуваннях.Нова школа повинна бути автономною, себ-то педагогічна Рада повинна мати право внутрішнього самоврядування. Педагогічна рада, перш усього, повинна мати право обірати кандидатів на вільні учительські посади й на посаду завідуючого школою.