Євген Степанович Березняк народився 25 лютого 1914 року у м. Дніпропетровську, коли починався надзвичайно складний і відповідальний період в історії нашої країни і народу. Через декілька місяців розпочалася Перша світова війна, яка потім, переросла у революцію і затяжну громадянську війну.
Спочатку Євген Березняк навчався у залізничній семирічній школі станції Помічна на Кіровоградщині. Навчався і закінчив педагогічний технікум у місті Зінов’євськ (тепер м. Кіровоград). У 17 років отримав призначення на посаду вчителя в Іванівську початкову школу. Зрозумів, що знань є недостатньо тому вирішив продовжити своє навчання і вступив до Дніпропетровського гірничого інституту. Провчившись 2 роки і зрозумів, що професія геолога не його. І тоді пішов він з повинною до обласного управління освіти. Тепер його направили в школу села Веселе Межівського району на Дніпропетровщині викладачем математики в 5-7 класи. Працюючи в школі, він заочно навчався в Осипенківському учительському інституті.
Важливим етапом накопичення і вдосконалення педагогічної майстерності та досвіду керівної роботи в освіті був шестирічний період роботи (1933-1939) в Першотравневому районі області, початком якого стала робота вчителем у Новоселицькій середній школі. А далі він послідовно пройшов усі освітянські щаблі: учитель, завуч, директор школи, інспектор райвно, завідуючий районним відділом освіти.
Робота в школі йшла успішно. Уже з перших днів перебування в Новоселицькій школі у нього прокинувся справжній талант педагога, народного вчителя. Дні йшли за днями, серце молодого педагога наповнювалося радісними, оптимістичними перспективами, хоча був у той час і один неприємний випадок. У 1937 році Є. С. Березняка виключили з комсомолу „за зв’язок з націоналістичним охвістям – петлюрівцями”. Звинувачення було чистою нісенітницею, адже під час петлюрівщини йому виповнилося б років. Євген Степанович з цього приводу писав: „На щастя, і тоді знайшлися люди, які повірили здоровому глуздові, фактам, а не химерним домислам. У комсомолі мене поновили. Ті ж товариші у 39-му рекомендували мене в партію. Але скільки було до цього тривожних ночей, принизливого страху в чеканні непроханих „гостей”, здригання від випадкового стукоту, від шуму машини, що проїздила поблизу!”
Вцілому 1939 рік був знаменним роком у житті Є. С. Березняка. У червні його нагородили медаллю „За трудову доблесть”, у жовтні прийняли в партію, а через кілька днів викликали до м. Києва і направили на роботу у щойно визволений м. Львів. Влітку 1940 року його обрали депутатом Львівської міської ради народних депутатів і призначили завідуючим Львівським міськвно. З великим піднесенням і натхненням, він поринув у нову, хоч і знайому йому роботу. Згадуючи той час, Є. С. Березняк писав: „Найбільше мені пам’ятається Львів тріумфуючий, співаючий, святкуючий на вулицях і майданах свою другу молодість. … Місто раділо. Місто торжествувало. І цей святковий настрій не міг не захопити і нас, прибулих зі сходу”.
У червні в школах успішно завершувалися випускні вечори. Працівники освіти м. Львова закінчували навчальний рік великим учительським святом. І раптом почалася війна. Почався новий етап у житті українського народу.
Перші два роки (1941-1943) Є. С. Березняк „жив сповненим тривог і небезпек життям підпільника на Дніпропетровщині”, виконуючи спеціальне завдання. Він організував записування звернень Інформбюро і розповсюдження листівок серед жителів великого промислового міста.
У 1944-1945 рр., перебуваючи у лавах Радянської армії, Є. С. Березняк виконував відповідальні доручення, як армійський розвідник. У грудні 1944 року закінчив школу розвідників. 156 днів його діяльність проходила у глибокому тилу ворога. Він керував бойовою розвідувальною групою „Голос” на території Краківського воєводства (Польща). Найважливішою акцією цієї групи та її керівника було врятування старовинного польського міста Кракова, яке гітлерівці планували зірвати перед відступом з нього.
Героїчна діяльність Є. С. Березняка в роки війни тепер широко відома і в Україні і за її межами. Його ім’я, як колишнього військового розвідника („капітана Михайлова”, „майора Вихора”, керівника бойової групи „Голос”), тепер широко відома. У залі Слави Головного розвідувального управління Генерального штабу Збройних Сил у Москві на стенді „Вони прославили військову розвідку” є портрети і короткі описи звершень найвидатніших осіб з тих, кого називали бійцями невидимого фронту, Яна Берзіна, Ріхарда Зорге, Льва Маневича, Петра Вершигори та ряду інших славетних розвідників. На цьому стенді є і портрет Євгена Березняка.
У 1967 році на телеекранах з’явився багатосерійний телефільм „Майор Вихор”. Герої цієї стрічки – розвідники, які врятували стародавню столицю Польщі – місто Краків. У сюжетній основі цього художнього фільму легко впізнаються бойові дії групи „Голос”, якою керував Є. С. Березняк.
У лютому 1968 р. в газеті „Известия” з’явився нарис „Здравствуй, майор Вихрь”, а згодом мільйонним тиражем друкують документальні розповіді Євгена Степановича Березняка: „Я – Голос”, „Пароль „Dum spiro…”, „Операція „Голос”.
За особисту мужність і відвагу, героїзм і самопожертву, виявлені під час виконання особливо важливих завдань у роки Великої Вітчизняної війни (1941-1945 рр.), у серпні 2001 року Є. С. Березняку присвоєно звання Героя України з врученням ордена „Золота Зірка”.
Справедливість восторжествувала! Але сталося це через півстоліття після самого подвигу. Справа у тому, що група „Голос” діяла в надзвичайно складних умовах глибокого тилу гітлерівців. Були яскраві перемоги розвідників. Були і невдачі. Довелося Є. С. Березняку побувати і в гестапівських застінках. І хоч завдання командування було повністю виконано, але коли Є. С. Березняк доповів генералові – начальнику розвідки штабу фронту про своє перебування в гестапо, почалися виклики, „душевні” бесіди, які нагадували допити. Деяким працівникам штабу здавалося неймовірним те, що розвідники могли залишитися живими після катівні гестапо. Саме тому День Перемоги Є. С. Березняк зустрів у таборі НКВС № 174 як чужий серед своїх.
І раніше у Євгена Степановича були тяжкі моменти життя. Про них він писав: „Були допити з погрозами у польовій жандармерії, камера смертників у гестапівській тюрмі Монтельопиха. Та хоч як важко було тоді, тепер стало ще важче. Там була війна, був ворог. І ти мусив вистояти, не зламатися, перехитрувати, переграти. Все було просто і ясно: або – або. А що тепер?… Допити, принизливе ставлення, на кожному кроці – топтання людської гідності і ця тюремна огорожа, за якою тримають героїв війни, переможців. Не знали ми, не могли знати тоді, що це помішаний на підозрілості і недовірі сталінсько-беріївський режим продовжує війну зі своїми військовими, непокорними представниками народу відразу ж після Перемоги, здобутої з такими труднощами, ціною неймовірних зусиль і величезних людських втрат. Численні перевірки підтвердили справедливість доповідної записки Є. С. Березняка. Підозри і звинувачення були зняті і його відпустили на волю. Він повертається на довоєнне місце роботи. Почалися післявоєнні будні. 3 вересня 1945 року по вересень 1954 року Є. С. Березняк працював завідуючим Львівським міськвно і начальником відділу навчальних закладів Львівської залізниці. У 1947 році він успішно закінчив Львівський університет з спеціальності „історія”. З вересня 1954 року Є. С. Березняк на протязі 30 років працював у Міністерстві освіти Української радянської соціалістичної республіки (УРСР): був інспектором, начальником відділу інспекції, начальником головного управління шкіл. З вересня 1984 року по січень 1993 року працював старшим викладачем Центрального інституту підвищення кваліфікації керівних кадрів освіти. У роки незалежності України, з вересня 1993 року Є. С. Березняк працював старшим науковим співробітником Науково-дослідного інституту педагогіки УРСР (в лабораторіях наукових основ управління народною освітою та лабораторії педагогічного досвіду). У 84 роки Є. С. Березняку призначили Державну стипендію і тоді, з 1 березня 1998 року він звільнився з роботи й перейшов на пенсію.
У березні 1968 року в Київському національному університеті ім. Т. Г. Шевченка Є. С. Березняк захистив кандидатську дисертацію на тему: „Педагогічні й організаційні передумови переходу до загальної середньої освіти (на матеріалах Української РСР)”. Захист проводився у формі доповіді (замість автореферату) за сукупністю опублікованих праць. Вагомим є науково-педагогічний доробок Є. С. Березняка. Він складає більше 100 наукових праць, присвячених різним аспектам освіти і виховання в Україні. Чимало його публікацій присвячено загальним питанням освіти. Найбільш, вагомі з них висвітлюють питання реалізації в Україні середнього всеобучу, шляхи розвитку та удосконалення системи освіти на різних етапах розвитку Української держави, питання удосконалення організаційної структури та типів загальноосвітніх шкіл республіки. Важливе місце у спадщині Є. С. Березняка займають публікації, присвячені діяльності районних і міських відділів освіти. Найбільш, значимими з них є „Удосконалення управління школою і райвно”, „Райвно і школа”, „Чи потрібен сьогодні інспектор”, „Інспектування внутрішкільного керівництва і контролю”, „Шкільний інспектор”, „Інспектор райвно і учителі”, „Фронтальна перевірка школи”. Тривалий час в центрі уваги Є. С. Березняка перебували питання інспектування роботи школи і вчителя. Популярністю серед освітянської громадськості користуються його публікації: „Завдання інспекторського контролю”, „Планування і організація роботи інспектора”, „Інспектування внутрішкільного керівництва і контролю”, „Інспектування роботи вчителя”. Значний науково-теоретичний інтерес мають і його публікації щодо управління школою. В них проаналізовані громадсько-демократичні структури в управлінні школою, наукові основи планування роботи школи, розвиток демократичних засад в житті школи, питання оцінки роботи школи і вчителя, перспективи розвитку мережі шкіл та їх організаційної структури, діяльність сільських шкіл та шкіл робітничої і сільської молоді. В ряді публікацій висвітлюється керівництво роботою школи, зокрема основні принципи наукового керівництва школою, посадові сертифікати і структура керівництва в школі, планування роботи школи, бюджет часу керівника школи та його раціональне використання, діяльність педагогічної ради школи, керівництво підвищенням фахової і методичної кваліфікації вчителя, організація самоосвіти вчителів, взаємодія школи, сім’ї і громадськості у навчанні і вихованні учнівської молоді.
Багато уваги приділяв Є. С. Березняк питанням роботи директора школи, які досить глибоко висвітлені в публікаціях „Директор школи і вчитель”, „Директор школи і реформа”, „Культура управлінської праці керівника школи”, „Контрольно-аналітична функція директора школи”, „Довір’я без контролю”. Питання навчально-виховного процесу глибоко проаналізовані в публікаціях: „Важлива умова підвищення якості навчання і виховання”, (1982 р.), „Відвідування і аналіз уроку”, „Матеріально-технічне оснащення навчального процесу”, „Методи навчання і їх ідеологічні функції”, „Тематичний облік знань, умінь і навичок”, „Підсумки переходу на новий зміст освіти та завдання підвищення якості знань учнів”, „Удосконалювати методи навчання”, „Урок миру” тощо. Значне місце у науково-педагогічній спадщині Є. С. Березняка посідає проблема вчителя загальноосвітньої школи. Вона одержала широке висвітлення в публікаціях: „Складові учительської професії”, „Учительська висота”, „Авторитет учителя: із чого він складається”, „Народний учитель”, „Талановитий учитель”, „Завдання педагога – навчити дітей бути людьми на землі”, „Учитель і учень”, „Учні стали іншими, а – учителі”, „Про взаємини та співпрацю учителя й учня”, „Актуальні питання самоосвіти вчителя”, „Виховання відповідального ставлення до учня”.
Ряд цікавих і змістовних публікацій присвячено проблемі учня загальноосвітньої школи, зокрема, „Виховання відповідального ставлення до навчання”, „Питання професійної орієнтації у школах Львівської залізниці”, „Розвиток самоосвіти та ініціативи учнів у процесі навчання”, „Утвердження характеру”, „Формування в учнів інтересів до знань”, „Шляхи підвищення якості знань учнів”, „Шляхи подолання другорічництва” тощо. Проблемі педагогічного досвіду присвячені такі публікації Є. С. Березняка: „Передовий досвід в практику”, „Його доля і звичайна і героїчна” (про В. О. Сухомлинського), „Талановитий педагог”.
На адресу Є. С. Березняка („майора Вихора”) надходила велика кількість листів. Писали і учні, і студенти, і зрілі люди з сіл і міст. У листах висловлювалися захоплення подвигом військових розвідників. „Якраз ці листи переконують мене в тому, що кожний подвиг має бути відомий народові, насамперед молоді, не лише як пам’ять про минуле, але ще більше в ім’я теперішнього і майбутнього. Особливе значення для виховання молоді має подвиг з конкретною адресою” – пише Є. С. Березняк.
Часто читачі в своїх листах ставили перед Євгеном Степановичем і серйозні питання, на які він намагався чесно і по і суті відповісти. Так, відповідаючи на важке запитання Віктора Д. з м. Дніпропетровська „Чи боялися ви, коли опинилися у, здавалося б, безвихідній ситуації?”, він писав: „Так, і мені було страшно. Але я ніколи не втрачав розуму, навіть у найскладніших ситуаціях, не гарячкував, намагався залишитися розсудливим і завжди вірив у свої сили, можливості. Я вважаю, що боятися і бути боягузом – не одне й те саме. Різниця між хоробрим і боягузом у тому, що перший, усвідомлюючи небезпеку, не відчуває страху, а другий відчуває страх, не усвідомлюючи небезпеку. Боязкі люди частіше гинули безглуздо. Страх – почуття, притаманне кожному, але лише сильна людина, яка свідомо йде до певної мети здатна подолати почуття страху”.
Безперечний інтерес має лист ветерана війни, відомого вченого, Героя Соціалістичної Праці, заслуженого вчителя України, члена-кореспондента Академії педагогічних наук СРСР Василя Олександровича Сухомлинського: „З великим інтересом прочитав в „Известиях”, а ще раніше в „Комсомольской правде” про Ваші героїчні справи в роки Великої Вітчизняної війни. Подвиг всієї групи „Голос” – врятування польського міста Кракова, на мій погляд, благодатний матеріал для морального, інтернаціонального виховання нашої молоді. Як педагога мене завжди цікавить поведінка людини, коли над нею немає ні наставника, ні начальника. І він залишається один на один зі своєю совістю, ось тоді видно хто є хто. Думаю, в цьому й полягає вища мета, смисл усієї нашої роботи: виховання індивідуума, вільної особистості, громадянина, який живе, здійснює свої поступки не по указу кого б то не було, не із-за страху, а по власному вибору, велінню совісті. Я добре знаю, що таке війна. До цього часу болять рани, які дістав під Ржевом.
Пишу Вам з особливим почуттям, може бути, ще й тому, що свою війну проти фашизму Ви вели на землі Януса Корчака, великого педагога-гуманіста, перед яким я вклоняюся. Мені хотілося висловити одне побажання. Напишіть статтю про особистість вчителя, про те, що без морального права виховувати немає педагога. Думаю своє право на такі роздуми Ви вистраждали в „Монтелюписі” – гестапівській в’язниці.
З повагою, Сухомлинський В.”
Завершити розповідь про Народного вчителя – Героя України Євгена Степановича Березняка доречно такими його словами: „Газета „Бизнес” тепло і сердечно привітала мене з присвоєнням звання Героя України. Мій онук Віктор, нині курсант Академії Служби безпеки України, прочитавши в ній такі рядки (цитую мовою оригіналу): „А еще он просто потрясающий человек: умный, искренний, с великолепным чувством юмора. С ним легко и просто, и совершенно не ощущается разница в возрасте – хотя ему все-таки уже 86. Он пишет сам, встречается с журналистами и курсантами. Это – „Вихрь”, – запитав мене: „Що ти сам можеш, сказати про своє активне, досить яскраве довголіття, які особисті якості допомогли тобі у цьому?”.
Я спробую відповісти Віктору і не лише йому, а і його одноліткам на це непросте запитання. Головне, що надихає мене, стимулює мою діяльність, – праця. З дитячих років праця є основою мого буття. Думаю, культ праці не згасає в моєму житті й сьогодні. А праця, як відомо, – це стежка, якою людина піднімається до вершини морального благородства.
За складом свого характеру я – оптиміст. У найскладніших ситуаціях свого життя, здавалося б безвихідних, я не втрачав віри в життя, у перемогу. Моя віра супроводжувалася спокійною, урівноваженою поведінкою. А спокій людини – це, може, найважче з усіх людських почуттів. Спокійними бувають і байдужі, а ось зберегти спокій в екстремальних умовах, коли хвилини чи сантиметри залишаються до кінця твого життя, зберегти спокій у хвилини найвищого напруження всіх духовних сил це далеко не кожному вдається.
… Усе своє життя я сповідував і тепер сповідую правду. Правду, якою б вона не була: радісною чи гіркою, прикрою. Не можу миритися з такими явищами, як невігластво, підлабузництво, пристосуванство, зухвалість, зверхність. Я ніколи не схиляв голови перед ворогами, не схилявся перед невігласами-начальниками, і зараз не можу спокійно спостерігати моральну деградацію нашої молоді, зубожіння людей. Адже сталося так, що нині іноді на сторінках преси, на телеекранах і радіо, навіть з трибуни Верховної Ради злодіїв проголошують героями. Скажу вам, друзі, відверто – коли на своєму шляху я зустрічав некомпетентність, несправедливість, свавілля, зверхність і хамство, ніколи не мовчав, рішуче протестував, хоча за це інколи потрапляв у немилість начальства.
Шкода, але тепер дуже рідко зустрічаються керівні працівники, депутати різних рівнів, які б відрізнялися неординарністю суджень, сміливістю пошуків, здатністю обстоювати, захищати правду про наше минуле, викривати злочинну діяльність „перевертнів”, хапуг, кримінальних злочинців.
Почуття гумору ніколи не залишало мене, навіть у досить складних ситуаціях. Ця риса характеру успадкована мною від моїх батьків. Дуже хотілося б, щоб почуття гумору стало невід’ємною рисою характеру моїх онуків, молоді взагалі
… І ще. У моєму серці найдорожчою була, є і завжди буде моя Вітчизна. Свою багатостраждальну Україну я любив і тоді, коли вона була зруйнована громадянською війною, і тоді, коли її окупували і пограбували німецькі нацисти, і тоді, коли вона долала величезні труднощі повоєнної відбудови, і тепер, коли вона опинилася в числі найбідніших країн Європи.
І навіть така, вона є моєю Батьківщиною, і я їй вірю, вірю народові своєму в здатності піднятися з колін, подолати небачено жорстоку кризу. Від вас, мої шановні друзі, залежить майбутнє нашої Вітчизни. Хотілося б, щоб ви серцем своїм відчули, зрозуміли і запам’ятали велику істину – Батьківщина без вас обійдеться, а ви без неї – ні!”
Євген Степанович Березняк завжди брав активну участь у громадському житті країни і свого довкілля. Близько 30 років був членом колегії Міністерства освіти УРСР, неодноразово включався у різні комісії Міністерства та Уряду, які готували важливі закони і документи в галузі освіти і виховання. Декілька років працював заступником голови Всеукраїнської Ради Миру – відомого українського письменника Олеся Гончара. Виконував важливі доручення Українського комітету ветеранів Великої вітчизняної війни. Тривалий час брав активну участь в роботі Республіканського комітету товариства „Знання”, а також в роботі Республіканського комітету профспілки працівників освіти, декілька років був членом президії цієї спілки.
Довгий час Є. С. Березняк був позаштатним консультантом Комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти, член президії Асоціації працівників гімназій та ліцеїв України. Проводив значну виховну роботу з молодими воїнами України, з курсантами військових училищ та академій, із студентами вищих навчальних закладів та учнівською молоддю.
Березняк Є. С. нагороджений Почесною Грамотою Верховної Ради України, Орденом Богдана Хмельницького ІІ ступеня, численними орденами і медалями Радянського Союзу, Державною нагородою – Орденом „Дружби” Російської Федерації, медаллю Війська Польського за визнання заслуг перед польською державою та деяких інших країн світу. Він був Почесним солдатом Інституту військово-дипломатичної служби Академії збройних сил України, Почесним членом Академії педагогічних наук України, Почесним громадянином м. Києва, активно спілкувався з вчителями та учнями шкіл не лише міста Києва, але й багатьох областей України. У 2009 р. Євгена Степановича було нагороджено Орденом „За заслуги” І ст. – за особисту мужність, виявлену в боротьбі з фашистськими загарбниками, вагомий внесок у розвиток ветеранського руху, патріотичне виховання молоді та з нагоди 95-річчя від дня народження.
Помер Євген Степанович Березняк 23 листопада 2013 р. на 99 році життя, похований на Байковому кладовищі у Києві.