Із збірки „Хуторна поезія” / Куліш П. // Твори в 2-х т. Т. 1 : Поетичні твори / Пантелеймон Куліш ; підгот. тексти, упоряд. і склав приміт. М. Л. Гончарук ; авт. передм. М. Г. Жулинський. – К. : Дніпро, 1989. – С. 176–200.

Із збірки „ХУТОРНА ПОЕЗІЯ”

ДО КОБЗИ

Кругом тіснота і неволя,

Народ закований мовчить

 Шевченко

Кобзо, моя непорочна утіхо!

Чом ти мовчиш? Задзвони мені стиха,

Голосом правди святої дзвони,

Нашу тісноту гірку спом’яни.

Може, чиє ще не спідлене серце

Важко заб’ється, до серця озветься,

Як на бандурі струна до струни.

Хто не здоліє озватись ділами

Хай обізветься німими сльозами;

Ти ж своє слово дзвони-промовляй,

Душам братерським заснуть не давай.

Хай недовірки твої туманіють,

Хай вороги твої з жалю німіють;

Ти рідну сем’ю докупи ззивай.

Гей, хто на сум благородний багатий,

Сходьтеся мовчки до рідної хати,

Та посідаймо по голих лавках,

Та посумуймо по мертвих братах.

Темно надворі, зоря не зоріє,

Вітер холодний од півночі віє,

Квилять вовки по степах-облогах.

Кобзо! ти наша одрада єдина…

Поки із мертвих воскресне Вкраїна,

Поки дождеться живої весни,

Ти нам про нашу тісноту дзвони.

Стиха дзвони, нехай мучене серце,

Важко заб’ється, до серця озветься,

Як на бандурі струна до струни.

РІДНЕ СЛОВО

Я на сторожі коло їх

Поставлю слово.

                                    Шевченко

Мовчки предки наші в полі,

Мовчки спочивають,

Тільки чорнії могили

З вітром розмовляють.

Спочивають, дожидають

Праведного суду,

Що судити Україну

Рідне слово буде.

Вже судили княжі віча,

Панські трибунали,

І перевертні гетьмани

Ради радували.

Радували,— утікала

Правда з того суду,

Багатились підмовлянням

На перелюб люду.

Радували, продавали

За маєтки волю,

Засівали головами

Безголів по полю.

Засівали, насипали

Пам’ятні могили,

В тих могилах рідним трупом

Правду придушили.

А неправду поруч себе

За столом саджали,

Не вином, людськими слізьми

Кубки ісповняли.

Ой пануйте ж, бенкетуйте,

Ми ждатимем суду,

Що судити Україну

Рідне слово буде.

Рідне слово, божа правдо!

Як мала дитина,

Тебе стала промовляти

Хирна Україна.

Промовляє,— оживає,

Згнічений морозом

Непозичений у німця

Український розум.

Схаменуться, стрепенуться

Стуманілі люде:

Рідне слово, рідний розум,

— Рідна й правда буде.

Без напасті завоює

Города і села,

І над людьми зацарює,

Приступна й весела.

І засвітить серед хати

Світло благодатне,

І, як мати, буде дбати

Про сирітство хатнє.

І ходитиме всевіда

З хати до палати,

Щоб убогого сусіда

З багачем з’єднати.

Рідна правдо, люба радо,

Тихому одрадо,

За єдиность і братерство

Праведна наградо!

В дусі правім будем вічно

Об тобі молитись,

Духом правди з ворогами,

Поки духу, битись.

НА ДВАДЦЯТІ РОКОВИНИ ВЕЛИКОГО ПОХОРОНУ

Поражу пастьіря, и разыйдутся овцы.

                                                                  Марка, XIV, 27

Поховали — закопали

У могилу силу;

Пишним лавром іскрасили

Дорогу могилу.

Не так лавром іскрасили,

Як слізьми зросили,

Що не стало на Вкраїні

Віщової сили.

То була спасенна сила,

Що взяла могила,

Щиру правду проявила,

Очі нам одкрила.

Крізь туман письменства клятий

Зирно прозирнула

І з занедбаної хати

Сяевом сяйнула.

І, як древле серед ночі

Ясла возсіяли,

Так людські незрячі очі

Світ во тьмі вбачали.

І, як древле страх великий

Обуяв мамону,

Став лякатись мотлох дикий

За царську корону.

І, як древле пролилася

Чиста кров пророча,

В осяйну главу впилася

Відьма-потороча.

Упилась нудьгою в розум,

Жизнь із серця ссала,

І полуночним морозом

Цвіт наш побивала.

Люта відьмо-поторочо,

Божество єхидних!

Ти нас мороком морочиш,

Бідолах незгідних.

Заморочивши, рикаєш

Про царську державу,

І химерами лякаєш

Нашу душу мляву.

Низько, низько похилились,

Будем ще хилитись,

У неволі, лихій долі,

Нарізно різнитись.

СЛОВО ПРАВДИ,

присвячене Ганні Барвінок

Аз есмь воскрешение и животь:

въруяй въ мя, аще и умретъ, оживетъ.

  Иоанна, XI, 25

І забудеться срамотня

Давняя година,

І оживе добра слава,

Слава України.

Шевченко

Я не проречистий на красне слово,

У мене річ не святкова, щоденна:

Щодня на мене гримала сурово

Сердита доля, мачуха злиденна.

Я кривсь од неї між людьми лихими,

Наймавсь до злющих у тяжку роботу;

Я брязкотів кайданами важкими,

І добре знаю варварську тісноту.

На мій первоцвіт вдарили морози,

Заціпило мені від холоднечі;

Не докотившись, застигали сльози,

В сумне стогнання обертались речі.

А все-таки в моїм немудрім слові

Була якась недовідома сила:

Бо з правдою було воно у змові,

Як рідна мати промовляти вчила.

І не злюбили лицеміри ниці

Мене за правду, що навчила мати,

Глумились глумом, мучили в темниці

І похвалялись на хресті розп’яти.

Я втік од тих, хто на костях осівся,

І між звірят вселився безсловесних.

Риканням їх мій слух не веселився,

Як і словами ницаків безчесних.

Одним один душею між чудовищ,

Я поучавсь творенням рук господніх;

Цураючись невольницьких соборищ,

Шукав одради в помислах свободних.

Я забував свою лиху годину,

Не згадував про холоднечу ранню:

І позирав на рідну Україну,

Як на свою матусю безталанню.

Умерла ти, матусю Україно,

У боротьбі із ворогом свободи;

В крові й руїні цвіт найкращий згинув

Твоєї благодатної природи.

Умерла ти в своїй весні розкішній,

Закрила ясні очі, склала руки.

Побив мороз і твій первоцвіт пишний,

І ти нелюдської дознала муки.

Умерла,— може ж, на твоїй могилі

Цвіте калина, солов’ї співають?

Ні! всюди мертво; тільки в домовині

Тебе неситі черви роз’їдають.

Умерла ти в своїй красі розкішній,

Погасли очі, знемоглися руки.

Оце робацтво — весь твій плід величній

Твої синове, дочки і унуки!

Оце твоє насліднєє потомство,

Твоя святая пам’ять, вічна слава,—

Мерзенне, як єхидне віроломство,

Гидке, як зрада підступна, лукава.

Вони в тобі взяли начало жизні,

Тебе й гризуть, аж поки догризуться

До тих останків, що у материзні

Ні на що вже нікому не здадуться.

Тоді почезнуть, як мара нікчемна,

Без образу, без назви, без ознаки,

Жидівське сміття, підла грязь корчемна

Саможери, мізерні гайдамаки.

Ти ж, паньматусю, перед богом вічним,

Мов перед сонцем раняшня рослина,

Засяєш знову духом предковічним,

Безсмертна мати бідолахи сина.

Воскреснеш, нене, встанеш з домовини..

Тебе я словом правди привітаю,

І розіллється слава України

По всій вселенній, од краю до краю.

ПРОРОК

Не мните, яко приидохъ воврещи миръ на землю:

не приидохъ воврещи мир, но мечъ…

                                                                   Мойсея, X, 34

Мните ли, яко миръ приидохъ дати на землю?

ни, глаголю вамъ, но раздъление…

                                                                Луки, XII, 51

Якоже риза въ крови намочена не будеть чиста,

такожде и тьі не будеши чистъ: зане землю мою

погубивъ еси, и люди моя избилъ еси: не пре-

будеши въ въчное время, съмя злое.

                     Исайи, XV, 21

Ви думаєте, мир приніс я вам на землю?

Не мир, а меч, страшенне розділення.

Ні вашим молитвам, ні каяттю не внемлю,

ви, перелюбне і людожерне племя!

Як загніздились ви понад Дніпром широким,

Послав господь між вас Мафусаїла

повелів йому — незасліпимим оком

Вас мовчки назирать, що коїть ваша сила.

І бачив він різню між рідними братами,

І кару їх татарським лихоліттям,

Перелюбки панів з Литвою та з Ляхами,

Святилища й церкви під мусором та сміттям.

Він бачив, як між вас владики неписьменні,

Мов ті жиди, владицтва куповали,

Комори скринями, вином склепи підземні,

А гамани й сакви грошима начиняли.

Вважав Мафусаїл, як зажерне попівство

До вас наук свободних не пустило:

Щоб убезпечити навіки лихоїмство.

За чудотворнії ікони заступило.

А диких розбишак, за приноси з пожарів,

Без сорома лицарством звало славним,

Дарма що й бусурман, і християн терзали,

Торгуючи в Криму ясиром православним.

Дивився праведник, як на Москві кривавій

Хвостатий чорт у чорта сповідався.

Немного слів було в розмові їх лукавій:

Один кивнув-моргнув, а другий догадався…

І жив Мафусаїл між лицемірів темних,

Аж поки ви й пісні позабували,

Що кобзарі п’яні, на бенкетах корчемних,

Розбої, пожари й хижацтво прославляли.

І возопив святий, мов Іов терпеливий,

На гноїщі пороків українських;

І бог його прийняв, як батько милостивий,

Без наших кудлаїв і голяків латинських.

Тепер пророка шле з мечем в устах блискучим,

Що вже між вас не буде німувати:

Розділить вас на ся, мов полом’ям жеручим,

І будуть вас сини і дочки проклинати.

ПСАЛТИРНА ПСАЛЬМА

Може, верну знову

Мою правду безталанну,

Моє тихе слово.

Може, викую я з його

До старого плуга

Новий леміш і чересло,

І в тяжкі упруги,

Може, зорю переліг той,

А на перелозі

Я посію мої сльози,

Мої щирі сльози…

                                                              Шевченко

Народе мій, ясирнику татарський,

Невольнику турецький найдорожчий!

Народе мій, єхидний панський слуго

І польської герою темний слави!

Народе мій, недоуку латинський,

Товаришу московської темноти!

Почез єси в літописях чернечих,

Не згадують воювники про тебе.

їдять тебе твої сусіде мовчки

І за твоє невольництво не платять.

Пропало вже й єхидство в тебе в серці,

Герой же ти хіба над жидовою.

Не учишся ні в греків, ні в латинів,

Темнотою і москаля соромиш.

* * *

Народе мій! що нам тепер почати?

Невже вовіки будеш спати й спати?

Народе мій! прокинься на хвилину

Та подивись по-людськи на Вкраїну.

Народе мій! зорім очима поле,

Нехай на нім не корениться горе.

Ми думками те поле заволочим,

Од Вісли до Кубані слізьми змочим…

А що ж ми там для правнуків посієм,

Коли й шептать одно ‘дному не смієм?

ДО СТАРОЇ БАБИ

Како речете, яко мы мудри есмы, и

закон господен с нами єсть? истино

всуе бысть трость лживая книжникомъ.

Иеремии, VIII, 8

Старенька бабо, ти між нами, дітьми,

Премудрою здавалась, як Мінерва.

Не тим єси заважила в нас много,

Що прожила на світі літ чимало,

А тим, що, із беззубими водившись,

Старовини, мов реп’яхів, набралась.

Непережоване ловила ти обіруч

І нам, малим, у запічок носила;

А ми, темнота, світу не видавши,

Няли тобі, як Соломону, віри.

Прийшла черга і нам про давні давна

Новим пічкурникам оповідати.

Поткнулись ми з твоїми реп’яхами,

Та в них один хіба верблюд смакує.

Шкода малих магнатами лякати,

Що кров людську, мов упиряки, ссали

Регочеться дітвора із рандарства,

Що козаків держало під патинком,

А по церквах «на славній Україні»,

Мов по шинках, бряжчало талярами.

Не йме вже віри і кобзарським співам

Що в них себе п’яниці прославляли,

Порізавши людей трудящих, чесних,

Або в ясир попродавши татарам.

* * *

Нам сором, а тобі, стара, байдуже:

Ти все своє дрібній темноті плещеш.

Плещи, бо світ не перебуде дурнів,

Котрі таких казок охочі слухать.

Туманити людей ти й не хотіла б,

Та се така твоя брехлива правда.

ДО ШЕКСПІРА,

заходившись коло українського перекладу

його творів

Видите, яко вси ослъпоша

не разумъша с мыслити

                                                 Исайи, LVI, 10

Шекспіре, батьку наш, усім народам рідний!

Чи чуєш, як зове тебе народ незгідний,

Приблуда степовий, наслідник розбишацький,

Шо й досі чествує свій путь і дух козацький?

Світило творчества, Гомере новосвіту!

Прийми нас під свою опіку знакомиту:

Дай у твоїм храму нам варварства позбутись,

На кращі почуття і задуми здобутись.

Нехай нас укротить душа твоя велика,

Нехай покине нас козацька воля дика,

Що кров’ю тішилась, хвалилась пожарами,

Туманила людей брехливими вістями,

Піснями славила безумне гайдамацтво,

Кляла культурників, як людожерне панство.

З культурників найбільший воєвода:

Ти — пишний цвіт і плід великого народа.

Дай очі правнукам хижацьким просвітити,

Твій розум праведний сліпим благовістити.

ДО РІДНОГО НАРОДУ,

подаючи йому український переклад

Шекспірових творів

Я ридаю, як згадаю

Діла незабуті

Предків наших, тяжкі діла!

Якби їх забути,

Я оддав би веселого

Віку половину!

Оттака-то слава наша,

Слава України!

Шевченко

Постыдитеся стыдъниемъ отъ похваления

вашего, отъ поношения предъ господемъ.

 Иеремии, XII, ІЗ

Не поминайте первыхъ и ветхихъ не по-

мишляйте. Се азъ творю новая, яже ньнъ

возсияютъ, и увъсте я: и сотворю въ пу-

стыни путь, и въ безводнъй ръки.

                                                 Исайи, XLIII, ІЗ

Народе без пуття, без честі і поваги,

Без правди у завітах предків диких,

Ти, що постав з безумної одваги

Гірких п’яниць та розбишак великих!

Єдиний скарб у тебе — рідна мова,

Заклятий для сусідського хижацтва:

Вона твого життя міцна основа,

Певніша над усі скарби й багатства.

Се голос луччих предків з домовини,

Тих душ святих, що марно погибали

У злигоднях Великої Руїни,

Котру старці твоїм тріумфом звали.

варваре! покинь тріумфувати

Та зчервоній од сорома тяжкого:

Що всі сусіде мають що назвати,

А ти своїм не назовеш нічого.

Що захопив еси серед руїни,

Забрав усе великий твій добродій;

Жене тебе неволя з України,

з рідним словом тулишся мов злодій.

На ж зеркало всесвітнє, визирайся,

Збагни, який ти азіат мізерний,

Своїм розбоєм лютим не пишайся,

Забудь навіки путь хижацтва скверний

І до сім’ї культурників вертайся.

ВАРІАЦІЯ ПЕРВОЇ ДАВИДОВОЇ ПСАЛЬМИ

Куй неискушенное сребро, и очис-

тится чисто все: убивай нечести

выя отъ лица царева, и исправится

въ правдъ престолъъ его.

Притч. Солом., XXV, 4, 5

Душе моя убогая,

Лишенько з тобою!

Уп’ємося отрутою,

В кризі ляжем спати,

Пошлем думу аж до бога

Його розпитати,

Чи довго ще на сім світі

Катам панувати?

                                         Шевченко

Блаженний, хто прямує битим шляхом,

Котрий до ласощів усяку погань надить,

Хто не тривожиться спасенним страхом,

Що до погибелі широкий путь провадить.

Блажен, блажен той муж премудро ниций,

Що й не заглядує, мовляв, до нечестивих,

Кого лестять баби і молодиці,

Що він собі мовчить серед людей злосливих,

Та хилиться під грішничі закони,

Та знає, що удень, а що вночі робити:

Бабам низькі одважує поклони,

І вміє молодиць десятками любити.

Росте сей муж, мов дерево розкішне:

Баби йому щодня коріння поливають,

Жінки його за слово люблять пишне,

А чоловіки їх великим об’являють.

* * *

Я не такий, о боже мій правдивий!

Я все прикидливе, усе зловредно тайне,

Як чоловік воістину злосливий,

Ясую всюди, щоб було між миром явне.

Не знаючи, чого до церкви ходять,

Вчащаю залюбки в ту нечестиву раду,

Де братчики шукають і знаходять,

Як в серце громадян вселити суд і правду.

І не хилюсь під грішничі закони,

Що грішники велять до йоти виповняти,

Притиснувши темноти міліони

І заказавши їм про волю міркувати.

Невже ж устоять сі лукаві злюки

У тебе, господи, на праведному суді,

І предаси ти нас в катівські руки,

І царству грішників конця вовік не буде?

Ти, господи, путь праведників знаєш

І бачиш добре путь ледачих лицемірів:

Про що ж ти їм сей попуск попускаєш?

Побий їх правдою, щоб їм ніхто не вірив.

НА СПОВІДІ

Но правдой он привлек сердца,

Но нравы укротил наукой…

                                                      Пушкин

И славных лет передо мною

Являлись вечные следы

Пушкин

Множество же премудрыхъ спасенне миру,

и царь премудръ утверждение людемъ.

                                                   Прем. Солом., XXVI, 6

Я не палю на капищах кадила,

Не чаю від покійників чудес,

Що чернь важкими шатами окрила

І низвела на торжище з небес.

Не стукаюсь я до царя й цариці

У чотирнадцять золотих воріт:

Про мене, до їх пишної столиці

Позаростав би вже травою й слід.

Я атеїст, що знає тільки бога,

А чорта і святих не признає…

Ні, не лякайсь, душе моя убога:

І^ерті, і святі про тебе є.

Я демагог, мовляв, що тільки й дбає,

Як царську силу силою зломить…

Душе моя! де цар умом сіяє,

Ти, мов раба, готова там служить.

Згадай, який хаос розбушувався

Після того, хто не злякавсь гріха

Скрутить ченця, що з жиру біснувався,

Боярина, стрільця і козака.

Вонюча грязь півсвіту затопила,

І темрява кругом нас обняла,

А дика воля миром колотила,

Як буря човном без стерна й весла.

Тогді між нас явилася цариця,

Супруга божевільного даря,

Як ангел гарна, хитра як лисиця,

Як демон злюща, мудра як змія.

Перед святими небо відчинила,

Лукавників лукавством обійшла

І, що премудро лютих злюк душила,

Звеліла нам не пам’ятати зла.

Оце ж, душе, такі твої святії,

Котрих ти чествуєш і любиш, а чорти

Пекельнії,— о світе злочестивий!

О світе пакосний! їх повен ти.

Ти, мов свиня, гризеш і рвеш коріння

У дуба, що тебе годує жолудьми,

Не дбаючи, ким наше покоління,

Якими убезпечене людьми!

Ти б їх, у святості твоїй мерзенній,

З гріхами їх, на царство не пустив,

Не дав сіяти їм у вік той темний,

Що сам себе ти мучив і душив.

Дознався б ти, хто з ким обнявся тайно,

І хто підлизам села дарував,

І хто ляхву куйовдив православно,

І хто ножі свячені підсилав…

Згрібають всюди грязь хлоп’ята вчені

Та вгонобляють твій ледачий смак,

А кобзарі видумують свячені,

Оправдуючи предків-розбишак.

Наука, із невдячності осліпши,

З нетямою по-братськи обнялась,

І, мов п’яний п’яного з шинку вівши,

В одній калюжі з нею уляглась…

Спокойся ж ти, душе моя убога!

Твоєї не соромлюсь наготи.

Хоть атеїст я, тільки ж знаю бога,

І є святі у мене і чорти.

ДО ШЕВЧЕНКА

О pieśni gminna! ty stoisz па straży

Narodowego pamiątek kościoła,

Z archanielskiemi skrzydłami i głosem

Tu czasem miewasz i bron archanioła

                                                          Mickiewicz

Тарасе, спогадай, як ти за нами

Хотів летіть у вирій по морозу,

Де вольна мати з вольними синами

І дочками пахучу щипле розу,

Любові цвіт, знаменування миле

Блаженного життя на високостях,

Лестивий цвіт, як щастя легкокриле,

Як сни про вірну дружбу в молодостях.

Втішаються, свободою щасливі;

Блищать над ними небеса безхмарні;

Сіяють у сріблі та в злоті ниви;

Понад пашнею китяхи янтарні.

Знудившися життям своїм мертвецьким,

Жадали ми у вирій полетіти,

Де мертвий камінь під різцем мистецьким

Встає живий, щоб віковічно жити;

Де полотно пензльоване співає

Очам про всі дива краси таємні,

І вищу ліпоту небес являє,

І тартара страшилища підземні;

Де нас музика до небес возносить

І хори ангельські дає нам чути…

Восхйщене серденько смерті просить —

На крилах у Гармонії заснути.

Мій рідний брате, перед нами море

Всесвітньої науки одкривалось:

Втопили б ми у нім неволі горе

І в воскрешеніє свободи обмивались.

Втопили б ми в тім морі всю мороку,

Яка нам змалку голови морочить,

І тягне нас од Заходу к Востоку,

І азіатство вічне нам пророчить.

Лиха нам доля, брате, не судила

Свої сніги на рози проміняти

І душу, що неволя придавила,

В зцілющих нуртах волі обновляти.

За нами темрява півночня вгналась,

У всеоружжі деспотства сліпого,

І люба мрія, як міраж, розпалась

Від подиху московства навісного.

Ще не було Овідія й не буде,

Яким ти ставсь над мертвенним Аралом:

Таких пекельних нот не чули люде,

Які на серці в тебе звірство брало.

Ти десять літ з душею розлучався,

Співав, мов соловей в кошечих лапах,

Живий твій розум скристалізувався,

Твій дух поник на каторжних етапах…

Заголосили по тобі харіти,

І Україну сонну розбудили,

Устала мати: «Діти мої, діти!

Тепер навіки ми посиротіли.

Ой лелечко, мій дріб’язок убогий!

Москва ‘б вас буде потирати руки;

Поставить очі проти вас, як роги;

Чого не знав дід, знатимуть унуки».

«Ні! — обізвешся з-над Дніпра, кобзарю,

Світ не побачить Батия нового.

Переп’ят встане на тебе, москалю,

Моє святе, моє пророче слово.

слово рідне! ти стоїш на чаті

Предковічних пам’яток святині,

В ясній, блискучій херувимській шаті,

Як меч огненний, в нашій Україні.

Грішив я тяжко, яко син народу

вихованець олухів письменних,

Що, в нас укравши, вкинули у воду

Ключ розуміння, задумів спасенних.

Та, що скував я меч сей обоюдний,

Тим од гніва Премудрості спасуся,

Воскресну чистий у Великдень судний

І о спасенні людськім звеселюся».

НА НЕЗАБУДЬ РОКУ 1847

И уразумъете истину,

и истина свободитъ вы.

                                         Иоанна, VIII, 33

Не ховайте, не топчіте

Святого закона;

Не зовіте преподобним

Лютого Нерона

                                                   Шевченко

Скажіте нам, світильники народів

У темряві науки і природи,

Ви, що догледілись таємних ходів

Народної неволі і свободи:

Чи нам годиться проклинати

Сліпого демона тісноти?

Чи мовчки спину підставляти,

Щоб катував нас до охоти?

Коли ми вік попередили

І, чуючи, що вже світає,

Віконце миру відчинили,

Нехай на небо позирає,—

Який пророк ветхозавітний,

Який апостол благодаті,

Який Мінос, мудрець всесвітній,

Звелів за се в темницю брати?

Де право те, чи на Сінаї,

Чи на Голгофі оглашалось,

Щоб рідне слово в ріднім краї

Розлукою з людьми каралось?

Якому богові угодно

Од серця серце одривати

І з москалями всенародно

На край імперії туряти?

Тобі, о боже біснуватий,

В тісних, мов та неволя, штанях,

Що вчив народ марширувати

І парив у холодних банях!

Свободи ворог, ворог жизні,

Ти був великий душогубець,

Катюга розуму в отчизні,

На сході сонця мраколюбець.

Нехай раби про тебе трублять

Брехню у труби золотії:

їх черті в пеклі приголублять,

Порадники катюг лихії.

Твоя сліпа і дика сила

Була докором. Катерині:

Вона кривавих злюк душила,

А ти розводив на Вкраїні.

Коли мої уста мовчущі

Заговорили сповні серця,

Нехай в поля, луги і пущі

Моя клятьба перенесеться,

Щоб наші вбогі недоріки

Своїх братів письменних знали,

Як часто вавілонські ріки

Вони сльозами доповняли;

Щоб знало лякане простацтво,

Як всяка праведна сльозина

Приближує свободи царство

По словесі Марії Сина.

ДО ПЕКЕЛЬНОГО НАПЛОДУ

Вы отца нашего диавола есте, и похоти отца ва-

шего хощете творити Он человъкоубийца бъ

искони…

                                                                         Иоанна, VIII 44

Нема в вас між людьми «серденька дорогого»,

Ні брата, ні сестри, ні жінки, ні дитини:

Ви любите себе, себе і більш нікого,

О кодло кам’яне єхидної єхидни!

Ви любите себе з утіхами своїми,—

Куманнє потайне з мамоною неправди,

Перешепти ночні із ницаками злими,

За зраду ближнього од деспота награди.

І в браті, і в сестрі, і в жінці, і в дитині

Ви любите свого хижацтва підпомогу;

Щоб широко ваш рід осівся на Вкраїні,

Муруєте церкви та молитеся богу.

Хто ви і звідкіля? хто предок ваш нечистий,

Що породив на світ таку гидку гидоту?

Чи вже ж вам праотця создав той дух пречистий,

Що сонцем розуму освічує темноту?

Ні, предок ваш сидить в таємній преісподній,

Де злість його кипить і полом’ям палає,

Куди весь рід людський, в тісноті безисходній,

Героїв правоти даремно посилає.

Навік одділено, до дня суда страшного,

Лукавих од святих безоднею розлуки,

Як темряву густу від сяєва ясного,

Як правду від олжі, як нетям од науки.

І не доступиться ніхто з великодушний

В той тартар смертяний, що пліндруванням дише,

Звідкіль до нас летять рої панів бездушних,

А право зверхності сам Вельзевул їм пише.

Співаємо, що смерть уже згубила жало,

І трубимо, що ад втеряв свою побіду…

Ні, наше торжество ще й досі не настало,

Сошествія во ад не бачимо і сліду.

Розверста день і ніч пекельная утроба

Ригає засів свій на ваше брачне ложе,

І плодиться од вас та людожерна злоба,

Котрої подоліть дух благості не зможе.

«Осанна!» — кричите ви в душі своїй лукавій.

Ти, що господствуєш в глибокій преісподній!

Гряди во тьмі до нас, пекельний царю слави,

І внівець обертай благі діла господні!»

Ні, темряво густа! тобі нас не окрити…

Не вічно буде лжа в’язати людям руки:

Почезнуть, яко дим, дияволові діти:

Воскресне правди бог у сяєві науки.

БОЖИЙ СУД

Głucho wszędzie, cicho wszędzie…

Co to będzie, co to będzie?

                                                     Mickiewicz

Про зелені сади,

Про пахущі цвіти

Ми, бувало, під кобзу співаєм;

А тепер мовчимо,

Мов сном вічним спимо:

Ні охоти, ні глаеу не маєм,

Коли ж чує від нас

Хто сумний, тихий глас,—

В наших співах грізне щось таїться.

Мов на кришах сичі

Завивають вночі,

Мов голосить Мінервина птиця.

Хто кого не злюбив,

Хто кому зло зробив,

Віщі струни на те не вважають:

Мов ворожу ходу,

Вони чують біду,

Серце сумом і жалем сповняють.

О, великий нам жаль

І на серці печаль!

Тяжко, важко Вкраїна сумує,

Що темноти повки

Облягли двір царський,

А просвічена правда німує…

Заговорить вона

І до самого дна

Переверне лукаву споруду…

А поки до войни,

Ти нам, кобзо, дзвони

Та приближуй день божого суду.

настане страшний!

мов дзвін голосний,

Заговорить наш край велелюдний.

Од конця до конця

Стрепенуться серця,

І покинуть свій сон безпробудний.

Хто кого не злюбив,

Хто кому зло зробив,

Зрозуміє багатий і вбогий,

І огонь правоти

Осіяє хати,

І церкви, і царськії чертоги.

ЕПІЛОГ

Сей же єсть судъ, яко свътъ прииде въ миръ,

и возлюбиша человъцы паче тму, неже свътъ:

бъша бо их дъла зла. Всякъ бо дълаяй злая,

ненавидитъ свъта и не приходить къ свъту, да

не обличатся дъла его, яко лукава суть.

                                                                  Иоанна, III, 19, 20

Така муза хуторна незнана,

Во ім’я бога всеблагого,

І до ляха озвалась пана,

І до слуги його лихого,

І до того, хто ситу лапу

Ссав у берлозі сотні років,

Хто проклинав святого папу

Серед своїх святих пророків,

Котрі «антихриста» цурались,

Свого соперника в обмані,

І лучче демона вмудрялись

Держать хрещений мир в тумані.

Брати! забудьмо давні чвари

Та засвітимо світло вкупі,

Щоб хижаки не пирували,

Як звір вночі на людськім трупі.

У них одна пекельна рада,

Дарма що, рвучи нас, гризуться

Щоб не довідалась громада,

Звідкіль їх ласощі беруться;

Щоб не обурилась темнота,

Засліплені розкривши очі:

Чого на мир така тіснота

І тьма удень, мов серед ночі.

Шкода мечем нам воювати:

Бо дика сила силу дику

Єхидно стане викликати

Серед торжественного крику

За віру, за царя й Росію,

Аж поки знов на сотню років

Запре в ярмо народу шию,

Помучивши його пророків.

Ні, світла, світла, більш нічого!

Сим визволим сліпого брата:

Не буде суєсловить бога,

Не стане вихваляти ката.