Микита Минович Грищенко народився 27 вересня 1900 р. у с. Трушки (тепер Київської області) у великій селянській родині, де рано призвичаївся до праці. Початкову освіту здобув у місцевій двокласній земській школі. Через матеріальну скруту не зміг продовжити навчання й у 1915 р. пішов на заробітки до Білої Церкви. Спочатку працював різноробом, потім – учнем телеграфіста й телеграфістом на різних станціях Південно-Західної залізниці. В робітничому середовищі юнак прилучився до читання й самоосвіти,перейнявся революційними ідеями і бажанням вчитися далі.
Потяг до вчительської професії, який М. М. Грищенко відчував з дитинства, йому вдалося реалізувати лише після закінчення Громадянської війни, коли в 1920 р. він став студентом Київських українських трирічних педагогічних курсів ім. Б. Грінченка. Це був реформований тип навчального закладу, який, на переконання нової влади, мав замінити «старорежимні» учительські інститути й семінарії, що потребували докорінної ломки. Трирічні педкурси як одна з нових форм підготовки національних (функціонували російські, польські, єврейські та інші педкурси) учительських кадрів (в основному для села) були покликані терміново підготувати велику кількість пролетарських працівників освіти, яких потребувала мережа дитячих установ, що стрімко зростала.
Київські педагогічні курси ім. Б. Грінченка, організовані на базі учительської семінарії, реформованої у грудні 1917 р. в учительську школу, яку в 1920 р. перетворили в педшколу, а згодом — у курси ім. Б. Грінченка, готували вчителів для початкових і частково середніх класів єдиної трудової школи та вихователів для дошкільних установ. Керівництво курсами здійснювалося колегіально, через комітет, куди, крім завідувача і вчителів, входив один представник учнів — голова студкому, який відповідав за організацію внутрішнього життя студентів, починаючи з контролю за відвідуванням лекцій слухачами й закінчуючи забезпеченням їхнього побуту. Микита Минович два роки був головою студкому й розповідав, як у той матеріально скрутний час студком мав дбати про опалення приміщень, про колективне харчування продуктами, які слухачі курсів привозили з дому, й про те, як вони іноді ділилися своїм провіантом з голодними викладачами. Навчання на курсах ішло під гаслом широкої педагогізації навчального процесу. Для цього вже з першого року поряд із загальноосвітнім циклом предметів входили педагогічні дисципліни, проводилася постійна педагогічна практика у школах Києва та по закінченні трирічного терміну навчання організовувалося річне стажування студентів у закладах соціального виховання.

Педагогічний процес здійснювався у дві зміни: ранкова (традиційні лекції та нова форма вивчення матеріалу – лабораторно-бригадна система) й вечірня (студійна і клубна робота).

Із споминів М. М. Грищенка постає картина повнокровного студентського життя, яке не могли пригнітити ні холод, ні голод. Він згадував, як працювали музично-хорова і драматична студії, педагогічний і літературний гуртки, де вивчалися нова українська література й революційна поезія. На думку педагога, творчій атмосфері, що панувала на курсах, сприяв прекрасний викладацький колектив. У 20-х роках у цьому закладі працювали: відомий український мовознавець, один із авторів «Курсу сучасної української мови» П. Горецький, відомі методисти-математики К. Ф. Лебединцев і О. М. Астряб, знаний літературознавець А. Дорошкевич. Курсовим хором керував М. Вериківський, згодом відомий композитор, диригент і педагог, а майбутня народна артистка України П. Нятко вела на курсах ритмічну гімнастику. Знання і досвід цих чудових педагогів закладали основи справжньої освіченості й культури у студентів, забезпечували високий фаховий рівень навчання.

По закінченні навчання (1923) М. М. Грищенко продовжував освіту протягом наступних трьох років на юридичному факультеті Київського інституту народного господарства ім. Є. Бош, не полишаючи, проте, педагогічної роботи. У цей час він працює з дітьми-сиротами в дитячому будинку, через матеріальну скруту займається репетиторством «за харчі», навчає грамоти неписьменних на курсах лікнепу. З 1926 р. молодий фахівець починає активну діяльність у системі народної освіти: працює директором школи, районним і окружним інспектором відділу трудшкіл, у 1929 р. — директором Київськбго українського педтехнікуму. А через рік зрослі потреби народного господарства й культурного будівництва у висококваліфікованих кадрах постали перед необхідністю реорганізації в Україні системи вищої освіти.

Замість інститутів народної освіти (ІНО) були створені галузеві вузи, зокрема замість Київського ІНО виникло три окремі інститути: на базі факультету соціального виховання постав Інститут соціального виховання, а з факультету профосвіти — Інститут професійної освіти та фізико-хімікоматематичний інститут. М. М. Грищенку було доручено очолити Інститут соціального виховання. Організація нового вузу вимагала перебудови всього навчального процесу, нових навчальних планів для виразнішого окреслення напрямів підготовки майбутніх працівників сфери соціального виховання. Через деякий час цей інститут зазнав іще глибшої реорганізації, перетворившись у Київський педагогічний інститут ім. О. М. Горького.

У воєнні роки Микита Минович перебував в евакуації у казахському місті Кзил-Орда, де працював викладачем Об’єднаного українського державного університету (ОУДУ). Поряд з лекційною вів і наукову роботу, збирав матеріали для своєї майбутньої кандидатської дисертації. Одночасно М. М. Грищенко очолював міський відділ народної освіти. Він також координував зусилля і брав безпосередню участь у роботі науково-методичного сектора ОУДУ, на який покладалося забезпечення методичною допомогою шкіл для евакуйованих українських дітей і для налагодження їхнього навчання українською мовою.

З початком звільнення України від фашистської окупації М. М. Грищенка відкликають до Києва й доручають керувати управлінням шкіл Наркомосу УРСР. У надзвичайно важкі роки (1943—1948) він віддає свої сили відновленню зруйнованої війною системи народної освіти. У його компетенції — здійснення заходів щодо обліку дітей шкільного віку й комплектування шкіл з метою повного охоплення дітей навчанням, забезпечення шкіл педагогічними кадрами, підручниками і програмами, відновлення шкільних приміщень, добір керівних кадрів для місцевих органів освіти та ін. За безпосередньої участі М. М. Грищенка відбулися становлення й розвиток освіти і школи на Закарпатській Україні, що увійшла після війни до складу УРСР. Згодом у своїх наукових дослідженнях з історії педагогіки України він зі знанням справи докладно проаналізував цей період, спираючись на грунтовне володіння документальними та архівними матеріалами, на власні враження учасника подій.

У повоєнний час учений здійснював дослідження проблем історії розвитку народної освіти в Україні у контексті розробки важливих питань методики викладання вітчизняної історії в школі. Розглядаючи цей шкільний предмет як «могутнє джерело морального виховання молодого покоління» і засіб прищеплення учням «радянського патріотизму і радянської національної гордості», М. М. Грищенко присвятив методиці його викладання низку наукових статей, в яких розкривав деякі методологічні засади викладання, дидактичні аспекти використання екскурсій під час вивчення історії, питання ефективності міжпредметних зв’язків, засоби підвищення якості знань з історії тощо.

Розробляючи вузлові питання методики викладання історії, Микита Минович обстоював думку про те, що її вивчення не слід зводити до запам’ятовування дат і подій, бо перелік історичних фактів ще не є розуміння і знання історії. Цей шкільний предмет, зазначав учений, є сильним засобом формування світогляду і свідомості учнів, тому що «допомагає молоді зрозуміти… закони історичного розвитку, озброює вмінням аналізувати історичні факти, робити узагальнення та висновки, розвиває вміння розбиратися в оточуючому державно-політичному житті, в політиці Комуністичної партії». Він, як і всі історики того часу, вважав, що історія – глибоко партійна наука, й виступав за класовий підхід у висвітленні історичних явищ, засуджував буржуазний об’єктивізм: «Викладач має яскраво показати учням, що історія України є, передусім, історія боротьби класів, боротьби кріпаків проти феодалів, робітників проти буржуазії».

Класова ідейна платформа вченого, звичайно, відображалась у його працях, надаючи їм певного політичного забарвлення, але в них знаходилось місце і для не заангажованих ідеологією поглядів. Так, не втратили актуальності думки педагога про необхідність використання вчителем-істориком для підвищення ефективності уроку різноманітних джерел додаткової навчальної та емоційної інформації, як-от: художня література, історичні фільми, театральні вистави, екскурсії тощо. Він надавав важливого значення діяльності шкільних історичних гуртків, бо гурткова робота прищеплює інтерес до історичних знань, озброює учнів навичками самостійної роботи над історичною і мемуарною літературою та першоджерелами, а також умінням складати й виголошувати реферати. Кращому засвоєнню програмового матеріалу, на думку педагога, може сприяти широке впровадження виконання учнями самостійних робіт – складання таблиць, креслення схем, планів, діаграм, організація виставок, фотомонтажів, тематичних вечорів та ін.

Розвиваючи методичні положення про раціональне проведення екскурсій у ході вивчення вітчизняної історії, М. М. Грищенко акцентує увагу на великих можливостях краєзнавчої роботи, яку можна і слід запроваджувати в навчальний процес, особливо у сільських школах. Він зупиняється наорганізаційних складниках екскурсійного методу, які має забезпечити учитель, наголошує, що учні повинні фіксувати свої спостереження, замальовувати окремі об’єкти, записувати назви окремих місць, імена діячів, хронологічні дати тощо. Порушуючи питання опитування та оцінювання учнів з історії, педагог виступає за ширше використання письмових робіт як ефективної форми обліку знань, починаючи з 5 класу: «Ця форма контролю й обліку знань дозволяє викладачеві на одному уроці охопити перевіркою всіх учнів класу, провести порівняння знань і навиків окремих учнів… допомагає виявити помилки, типові для частини учнів, встановити прогалини у їх знаннях і намітити заходи до повної ліквідації недоліків». У 1945 р. в Києві була започаткована діяльність Науково-дослідного інституту дефектології (НДІД), що став єдиним у республіці науковим закладом, який надавав кваліфіковану методичну допомогу школам для дітей з особливими потребами (далі – спецшколи). М. М. Грищенко очолював цей інститут у 1948–1955 рр. На думку колишнього співробітника НДІД, згодом професора, доктора педагогічних наук І. Г. Єременка, на цій посаді особливо проявилися організаторські здібності Микити Миновича як вченого-педагога, його прагнення всіма можливими засобами налагодити ефективну роботу на цій ділянці освіти, що потребувала особливого ставлення, гуманізму й милосердя. Під його орудою за скрутних повоєнних умов невеликим штатом наукових працівників було складено навчальні плани і програми, посібники, методичні й дидактичні розробки для всіх типів спецшкіл, створено низку підручників з української мови і літератури для них. Зокрема, М. М. Грищенко був автором «Читанки для IV класу допоміжної школи» (1953) та «Літературної читанки для VII класу допоміжної школи» (1956), які витримали декілька перевидань.

Слід зауважити, що в 1948–1955 рр. майже всі наукові розробки й рекомендації з основних питань методики навчання різних предметів та стосовно окремих форм і методів навчання у специфічних умовах спеціальних і допоміжних шкіл (7–12 праць щорічно) виходили за редакцією М. М. Грищенка. В полі зору вченого були питання організації змісту і шляхів здійснення методичної роботи в усіх типах спецшкіл, планування та обліку навчально-виховної роботи відповідно до специфіки інтернатних закладів, оцінювання успішності учнів, поширення передового досвіду вчителів-дефектологів республіки. Лише за 1950–1955 рр. НДІД видав більш як 70 методичних посібників, що розкривали передовий педагогічний досвід. У руслі наукових інтересів педагога перебувала й проблема використання художньої літератури на уроках історії СРСР, у тому числі й у спецшколах. «…Художня література в руках досвідченого вчителя є дійовим засобом, що полегшує і сприяє кращому засвоєнню учнями державних програм з історії, допомагає їм глибше пізнати минуле нашого народу. …Багата різноманітними зображувальними засобами, вона дає змогу повніше розкрити історичні події та факти, показати життя і діяльність окремих історичних осіб і цим допомагає вчителеві історії зробити виклад матеріалу на уроці емоційним, змістовнішим і цікавішим для дітей», – писав учений у праці «Використання художньої літератури на уроках історії СРСР в спеціальних школах» (1953).

Важливого значення для підвищення ефективності навчання дітей з вадами слуху і розвитку мозку М. М. Грищенко надавав унаочненню, популяризував вдалі практичні знахідки учителів. Дуже корисним і доцільним у викладанні не лише історії, а й інших навчальних предметів вважав екскурсійний метод.

І хоча не всі напрацювання співробітників НДІД того часу відповідали високим науковим вимогам (мали дещо емпіричний і рецептурний характер), але в той період розвитку дефектології вони, по-перше, забезпечили вкрай необхідні, конкретні рекомендації щодо розгортання навчально-виховного процесу в спецшколах; по-друге, хоча б частково ліквідували прогалину у фаховій літературі; по-третє, були основою для подальших поглиблених досліджень.

З 1955 р. М. М. Грищенко три роки керував Науково-дослідним інститутом педагогіки УРСР (НДІП). В цю установу діяч прийшов уже визнаним ученим, доктором педагогічних наук. Ще в 1946 р. він захистив при Київському державному університеті кандидатську дисертацію, присвячену історії народної освіти в Україні у роки Великої Вітчизняної війни, а в 1955 р. у Москві захистив докторське дослідження на тему «Школа Української РСР у період між XVIII і XIX з’їздами Комуністичної партії Радянського Союзу (1939–1952 рр.)». Ця праця складалася з чотирьох томів і містила величезний документальний матеріал, зібраний ученим. Власне, завдяки цим фундаментальним працям М. М. Грищенка вважали зачинателем наукової розробки історії школи в УРСР за умов радянської влади. У 1957 р. він одержав звання професора. Суттєвою особливістю творчого шляху вченого був його постійний творчий зв’язок із Київським державним університетом ім. Т. Г. Шевченка, де він з 1948 р. за сумісництвом викладав курс загальної педагогіки, а з 1958 р. працював уже постійно й читав лекції з методики викладання історії та курс лекцій «Історія радянської школи в УРСР». У 1962–1975 рр. професор М. М. Грищенко завідував кафедрою педагогіки КДУ. В науковому плані вчений продовжує розвідки з історії розвитку шкільництва в Радянській Україні, а також розширює тематику своїх педагогічних праць дослідженнями з проблем дидактики вищої школи. Зупинимося на цих складових творчої спадщини педагога.

Нагромаджений М. М. Грищенком іще в довоєнні роки досвід викладацької і практичної роботи в органах народної освіти дав йому змогу стати глибоким знавцем історичного періоду становлення і розвитку шкільництва в Україні за радянської доби. Його праця «Народна допомога школі» (1948) (в ЇЇ основу покладена кандидатська дисертація автора) висвітлювала стан шкільної справи в республіці напередодні війни, її руйнацію окупантами та відродження у перші повоєнні роки. Автор наводить статистичні матеріали про кількісну динаміку змін у чисельності різних типів шкіл та учнів у них в окремих містах і селах, про тенденції у змінах державних асигнувань на школу, про тогочасну специфіку видання навчальної літератури. Особливу увагу вчений приділяє показу прикладів масового героїзму вчителів і школярів у воєнний час, наводить багато фактів і документів, що свідчать ьпро самовідданість і патріотизм людей. У книзі відображено відбудовчий ентузіазм українців, які конкретними ділами сприяли відновленню роботи дошкільних і шкільних установ, брали участь у відбудові й ремонті приміщень, матеріальному оснащенні тощо. Текст праці, згідно з тогочасними жорсткими ідеологічними вимогами, перенасичений цитуванням висловів партійних діячів, особливо Й. В. Сталіна, ідейним пафосом. Але багатство фактичного матеріалу роблять її цікавим свідченням зазначеного періоду.

Заглибившись у вивчення процесу розвитку школи і освіти в Україні, М. М. Грищенко створює нарис «Розвиток народної освіти на Україні за роки Радянської влади» (1957) і його значно розширену й доповнену версію «Сорок років розвитку радянської школи в Українській РСР» (1957), монографію «Народна освіта в західних областях Української РСР» (1960) та низку статей з цієї проблематики. У своїх дослідженнях учений докладно проаналізував стан дошкільних закладів і початкових шкіл в Україні у дореволюційний період і за часів радянської влади. Описуючи незадовільніумови функціонування національного шкільництва за царизму, автор використовує багато різноманітних дореволюційних першоджерел, починаючи з фахових журналів і газет, звітів земських управ, статистичних даних і критичних оглядів стану освіти в окремих регіонах і закінчуючи довідковими та архівними матеріалами й літературними свідченнями українських письменників. Незважаючи на сумлінний аналіз зібраних матеріалів, оцінка, яку дослідник дає усім суспільним процесам, що відбувалися в українському шкільництві в умовах Російської імперії, має тенденційний і партійно-класовий характер, відображає загальну негативну позицію стосовно дореволюційного досвіду діяльності школи.

Висвітлюючи пореволюційну епоху, М. М. Грищенко докладно аналізує перші декрети й постанови влади і партії про школу, їхній вплив на становлення і шляхи розвитку системи народної освіти в Україні. Він відтворює широку панораму розгортання культурно-освітнього процесу в республіці. «Перше десятиріччя Радянської влади України (1917–1927 рр.), незважаючи на неймовірні труднощі, які доводилося переборювати країні, зруйнованій війнами, голодом, було відзначене величезними зрушеннями в справі будівництва радянської школи», – пише він у нарисі «Сорок років розвитку радянської школи в Українській РСР». На підтвердження своєї тези автор подає відомості про зростання кількості масових трудових шкіл та учнів у них в окремих округах, про темпи ліквідації неписьменності, про охоплення шкільним навчанням сільських дітей. Він наводить факти швидких темпів будівництва шкіл у республіці, наприклад, зазначає, що в 1933 р. у Києві було збудовано 12 добре обладнаних шкільних приміщень, у 1936 – ще 33 школи, у 1937 – додатково ще 19, а далі пише: «Разючість цих темпів буде особливо яскравою і переконливою, коли пригадати, що царський уряд Романових за 300 років свого існування збудував у м. Києві тільки сім шкільних будинків». Досліджуючи повоєнний період розвитку шкільництва в Україні, М. М. Грищенко перелічує всі партійні постанови й рішення з’їздів КПРС і КПУ стосовно шкільної справи і розгортає історію школи в Україні відповідно до цих документів. Це можна кваліфікувати і як ідеологізацію висвітлення освітнього процесу, і як його реальне відтворення, бо за радянської доби розвиток народної освіти регламентувався комуністичною партією і підпорядковувався її вимогам та настановам. Тому наведені у працях ученого «Народна допомога школі», «Розвиток народної освіти на Україні за роки Радянської влади», «Сорок років розвитку радянської школи в Українській РСР» політичні документи й педагогічні факти мають велике значення для усвідомлення особливостей тієї історичної епохи, є своєрідним її літописом. У праці М. М. Грищенка «Народна освіта в західних областях Української РСР» (1960) відображено становище української школи на Буковині та в Закарпатті до встановлення радянської влади і специфіку розбудови її у складі Радянської України. У притаманному для досліджень того часу стилі автор нещадно критикує антиукраїнську політику панської Польщі на західноукраїнських землях, де за 20 років колоніальної політики в початковій школі рідною мовою навчалося 5 % дітей українців, стільки ж у гімназіях, а у вищих навчальних закладах — З %. На Поліссі й Волині рідною мовою навчалося тільки 0,2 % дітей. У праці документально підтверджується тяжке становище національної школи і спроби українських діячів-просвітителів покращити його. Позитивними змінами в системі народної освіти західних регіонів, що відбулися за радянської влади, автор вважає «величезне розширення шкільної сітки і перебудову школи на нових марксистсько-ленінських засадах», зміну соціального складу учнів, за якої діти селян і робітників стали основним контингентом школи, а також запровадження навчання рідною мовою. Як й інші праці вченого, ця також насичена статистичними і фактичними даними про стан різних типів шкіл і шкільних установ, про підготовку учительських кадрів на зазначених українських територіях. У науковому доробку М. М. Грищенка є історико-педагогічні дослідження творчості К. Д. Ушинського, Т. Г. Шевченка, В. І. Леніна, І. Я. Франка.

У 60-ті роки XX ст., маючи за плечима більше ніж двадцятирічний досвід роботи у вузі, вчений звертається до дидактичних проблем педагогіки вищої школи, до питань організації самостійної навчальної роботи студентів, забезпечення ефективності педагогічної практики, досліджує особливості навчально-виховної роботи з першокурсниками, їхньої адаптації до умов навчання у вузі, розробляє методичні поради молодим викладачам тощо (праці «Вчись самостійно працювати», 1969; «Навчально-виховна робота з першокурсниками», 1974).

Наприклад, корисним посібником для вузівських викладачів-початківців стали «Дидактичні поради молодому викладачеві» (1973), де М. М. Грищенко ділиться думками й багатим педагогічним досвідом стосовно читання лекцій, проведення семінарських і лабораторних занять, організації консультативної допомоги студентам, керівництва їхньою самостійною навчальною роботою, залучення їх до наукових пошуків тощо.

На переконання педагога, правильна організація викладачем самостійної роботи студентів, прищеплення їм навичок організації розумової праці (вміння опрацьовувати каталоги, здійснювати бібліографічний пошук у підготовці до лекцій, семінарів, курсових робіт, працювати з книгою тощо)сприяє творчому засвоєнню науки, є одним із чинників високої успішності. «Навички й уміння раціонально, самостійно працювати – це великий скарб людини, який збагачує і потроює її сили, енергію, робить працю радісною, творчою», — пише М. М. Грищенко в зазначеній праці. Учений вважав, що розвиток умінь і навичок працювати самостійно не лише забезпечує міцне засвоєння знань, а й впливає на формування особистісних якостей молодої людини: «виховує ініціативу, організованість, наполегливість, впевненість у своїх силах, самостійність суджень, розвиває увагу та інтерес до науки». Таким чином, наголошує автор, уміння працювати самостійно активізує пізнавальну діяльність студентів, розвиває творчі можливості, тобто є необхідною умовою вдосконалення педагогічного процесу у вузі. Великого значення в забезпеченні ефективного викладання М. М. Грищенко надавав особі вчителя, його педагогічній майстерності. Розмірковуючи над тим, як важливо для лектора вміти професійно володіти словом, голосом та інтонацією, вчений закликав молодих викладачів вчитися цьому, працювати над собою, самовдосконалюватися: «Природна педагогічна обдарованість, звичайно, має велике значення. Та уміння читати лекції яскраво, просто, емоційно, захоплююче — не тільки природне обдарування, а й значною мірою результат напруженої, систематичної, копіткої й тривалої праці. Оволодіти цією майстерністю нелегко, але зробити це здатен кожний, хто цього щиро прагне». М. М. Грищенко сам досконало володів лекторським мистецтвом, і у споминах своїх студентів постає глибоко ерудованим та емоційним викладачем, який умів захопити аудиторію. Він розглядавпостать педагога як таку, що має бути взірцем для вихованців, авторитетом і тактовним керманичем: «У кожної людини в житті було багато наставників, учителів. Але в пам’яті збереглися лише ті, які глибоко знали свій предмет, і, головне, з великою педагогічною майстерністю вміли передавати свої знання». Сам учений зробив значний внесок у підготовку й виховання не лише студентської молоді, а й висококваліфікованих педагогічних кадрів для вузів і наукових установ республіки. Його керівництву завдячують 63 кандидати й 6 докторів наук та ще багато тих, хто звертався до нього за консультацією, порадою, по допомогу. Творча спадщина М. М. Грищенка налічує більш як 150 праць, які є джерелом знань про стан і характерні проблеми шкільництва й педагогічної науки України на певному, радянському, відтинку історії, про чинники та умови, що впливали й спрямовували розвиток школи, тобто виступають свідченням епохи. Помер М. М. Грищенко 17 листопада 1987 р. Похований у м. Києві. На праці вченого посилаються всі, хто досліджує історію розвитку освіти в Україні. Вони знайомляться з типово радянським історико-педагогічним дискурсом, а також знаходять у них значний фактологічний матеріал.

Педагогічна спадщина вченого – частина історико-педагогічного процесу України.

Дічек Н. П. Грищенко Микита Минович / Н. П. Дічек // Українська педагогіка в персоналіях : навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. : у 2-х кн. / за ред. О. В. Сухомлинської. – Київ : Либідь, 2005. – Кн. 2. – С. 465–473.