Лев Биковський

Книжна торгівля на Україні^*

Дана праця, що зберігається в Архіві НБУВ і датована 1919 p.,   є першою спробою виділити українську книжкову торгівлю в окрему галузь, і, фактично, є першою науковою розробкою з цієї теми в українському книгознавстві. Автор, відомий вітчизняний учений, відновлює історичну справедливість щодо розвитку цієї галузі української книжкової справи, історія якої сягає часів Київської Русі, підкреслюючи особливість поступу книгарництва в Україні¹

Стародавні церковні книги, що заступали колись хатню лектуру, мають на своїх полях не раз дуже інтересні записи колишніх своїх власників та читачів, і ті записи проливають багато світа на колишню книжну справу. Тут власник книги або фундатор, що надавав її до якогось храму, зазначав своє імя, рік і принагідний випадок купівлі книги, зазначав виплачену за книгу ціну, а до того всього часом додавав згадки про якісь визначні події в природі, у відносинах горожанських, у військовому житті і.т.д. Часами ті записи обіймають широку сферу життя, закіньчуються (майже постійно)страшною погрозою судом Божим тому, хто би зважився відібрати ту книгу від обдарованої нею церкви; коли ж книга переходила з одних церковних рук до других, то це відзначалося новою припискою на ній же самій. По сіх записах часом можна прослідити всю історію книжки, яка виглядає не раз дуже інтересною².

Таким чином ми часто зустрічаємо записи, де говориться, що книга була проданою або купленою тим-то, тоді-то і за те-то.

Звідтиля можна гадати, що купівля й продаж рукописних книг на Україні-Руси почалися дуже рано, мабуть, з самого з’явлення книгописання в нас. Але спочатку се мало характер цілком приватної справи. Князі, єпископи та старшини замовляли на певних умовах грамотіям написати їм ту чи іншу книгу і книгописець виконував сю працю. В старовину, коли на книгописання дивилися у нас, як на боговгодний вчинок і коли писали книги переважно ченьці-аматори, на Руси була дуже розповсюдженою безплатна переписка книг. Записи про те, що книгописець працював «без мзды»,трапляються частенько на наших старовинних книгах. Але трохи згодом, напр. з XY – XYI вв. сей порядок трохи міняється й уступає місце другому³.

З протягом часу, коли грамотність значно розповсюдилася на Україні-Руси і коли зросла потреба в книгах як богослужебних, так і «четіихъ», збільшилася в нас і кількість книгописців. Поруч з ченьцями і духовними особами, котрі працювали часто для власних потреб, часто ж для других, в імя подвигу, ми бачимо тепер книгописців-спеціялистів, книгописців-ремісників, котрі писали книги задля заробітку. Такі книгописці-ремісники працювали або самостійно, поодинці, або ж їх збирали докупи певні особи, які наймали їх для писання книг. Се робили головним чином князі та єпископи.

Ще пізніше ми бачимо, що на рукописні книги у нас почався такий попит, в великій кількості, що перепискою їх почали займатися приватні особи, котрі, очевидно, писали книги з виключною метою – продажу їх. Таким чином книги зробилися у нас не річчю благочестивого вжитку, котрі коштували дорого і котрі могли набувати й збирати у себе у великій кількости примірників меценати та аматори, але іменно предметом купівлі й продажу. Попит на книжку, звичайно, викликав і пропонування. Почали зявлятися не тільки при монастирях та княжеських палацах і архієпископських домах, але й по містам книгописьці-ремісники, котрі займалися писаннєм книг для продажу. Сі так звані вольні переписчики писали книги й торгували ними. Можливо, що по містах, де працювали такі книгописьці, могли істнувати спеціяльні крамниці, в яких зосереджувалася книжна торгівля. Ми знаємо, що такі крамниці істнували і в старовинному греко-римському світі, і на заході Європи в XY – XYI вв., так само, як були вони в нас трохи пізніше.

Але треба сказати, що переписка книг для продажу, по замовленню призвела до упадку саме мистецтво книгописання. Перші книгописьці відносилися до своєї праці з побожністю, працювали поволі, уважно і красиво. Вони не були зацікавлені в швидкости праці, тому писали книги порівнююче поволі. А пізніше книгописьці-ремісники турбувалися головним чином про свої власні інтереси. Вони бажали як можна швидче, більше написати і найбільше заробити. Наслідком такого відношення були пропуски, неправильно писані слова, і взагалі почали писати недбало й некрасиво, Таке зіпсовання рукописних наших книг було наслідком змінившихся умов староукраїнського книгописання і се було одною з найважніших причин, які заставили ввести друкарство на Україні.⁴

З введеннєм друкарства і розповсюдженням його на Вкраїні на початку XYII в. книжна справа набрала ще більшої ваги. Книжна торгівля на Україні у звязку з побільшенєм кількости книг прийняла досить значні розміри.

Купувалися книжки звичайно там, де й друкувалися – у Київі, Львові, в Почаєві. Природнім осередком для книжної торгівля був Київ, де книжки продавалися в Лаврській друкарні та у приватних торгівлях, які мали не лише книжки, видані у Київі, а й ті, що вийшли по иншіх місцях – у Львові, Чернігові, Москві. Київ постачав книжки на всю Україну, на Москву і навіть в полудневі слов’янські краї, одначе з ним завше конкурував Львів з своєю Ставропігійською друкарнею.

Львіські видання теж розходилися всюди по Україні, Білорущині, Литві, Угорщині, Сербії, Молдавії, Московії, Греції й Палестині. Між Київом та Львовом був постійний обмін книжками, а під час козацьких війн, коли видавництво у Київі було припинилося, львівське брацтво найбільше продавало своїх книг саме у Київі.  Який великий попит мало Львівське брацтво на книги, видко з того, що в 1645 р. за рік брацтво взяло було за свої книжки 3948 золотих і 2 гроші, а в 1690 році було продано книжок на 17517 зол. й 13 грошей.

Окрім цих більших друкарських осередків, в старій Україні значною книжковою продукцією для релігійних потреб визначався Почаїв, який був значним культурним осередком, дякуючи своїм школам та святиням. Тут 1722 р. стався центр видавництва спеціяльно греко-католицького, після поправи книжок, зробленої з постанови Замойського Собору 1720 р. В Почаїві можна було набувати і видання чужі, тільки не в Почаївській друкарні,  а у зайшлих крамарів, особливо під час відпусту 15 серпня. З записів видно, що книги продавалися ще в Кам’янці і не тільки під час відпустів, а постійно, теж в Уманю у василиян, і всюди по ярмарках, та відпустах – в Меджибожі, Пиляві, Тростянці⁵.

Таким чином, ми бачимо, що, як і тепер, не досить було видрукувати книжку, треба було вміти ще пустити її в люде, знайти для неї читача, потрапити під слушну годину «на доброго комісіонера» покупця. Книгарі, добуваючи собі шматок хліба, пробивали разом з тим і шлях друкованому слову, проваджуючи його часами у дуже далекі краї.

Як ми вже знаємо, осередками книжної торгівлі на Україні були ті міста, де цвіла видавнича робота – в першу чергу Львів та Київ. Але Львів мав тут перевагу до половини XYII в., а потім українським книжковим ринком заправляє Київ, з Печерської Лаври, яка посилає цілі транспорти книжок у Львів, в Сучаву, Вільну, в Москву та в українські манастирі. І всюди ті книги приймалися залюбки, лиш на Москві до них завше чіпляли ся урядовці й духовенство, знаходячи там єретицькі думки.

Проте в Московщині з якогось часу київські друки (видані з благословенством патріарха) мали дуже великий попит, тому в Москві Лавра за київським зразком запровадила навіть книжну комору й крамницю, і то була в тому краї перша книгарня. Пізніше таку книгарню заложила Лавра і в Петербурзі, провадячи туди книги бочками з числа тих, що друкувалися по московських зводах. З Лаврою конкурували київські воїводи (москвини), що так само скуповували тут у Київі й спроваджували на Московщину цілі вози книг в царську казну.

Як саме було організовано продаж книжок при самій Лаврі у Київі – не знати; видко лише, що тої одної комори й книгарні для Київа було не досить, і з Лаврою конкурували з XYII в. ще й книгарня при митрополиті, від якої Лавра була сепарована своєю ставропігією. Ця конкуренція доводила навіть до різких сутичок з Лаврою. Так було, напр., за митрополита Тимотея Щербацького в р.1753 – 1754.

Крім того, торгували книжками з XYII в. в Брацтаві де була Академія. Тут трималися на складі твори тодішніх наших вчених, а також набувалися закордонні видання в чужоземних мовах. Закордонну торгівлю Київ провадив тут з Польщею, чехами, прусами, Австрією, Волощиною, Голландією та иншими краями через бреславльських та липських купців, що були одночасно й Академічними агентами по друкуванню за кордоном творів українських вчених, писаних по чуженецькому. Академія, як відомо, задовольняла розумові інтереси ширшого громадянства і мала величезну бібліотеку, яказгоріла в 1780 р. Один час Академія клопоталася про запровадженнє власної друкарні і постійно, особливо після згаданої пожежі, дбала про вимін та придбання книжок для себе і для кожного, хто бажав її в тім інтересі використовувати. Тим шляхом до рук київських читачів діставалися ріжні закордонні новини.

Маємо відомості також про те, що торгували книжками і при Київському магістраті. Особливо це практикувалося в останню добу його істнування.

Нарешті, згадати треба і про приватних київських книгарів, про яких скупі звістки подають часами приписи на старих друках; наприклад, в одні Євангелії (1717  року, Москва) Каменецького церк.-археологічного т[оварист]ва приписано: «Василь Швець житель Немировський купил у панаЛепяти-крамара и жителя Києвского». Приписка в другій книзі з тої ж збірки, але ранішої пори, згадує купців Вербченків. Ці випадкові звістки про місцевих книгарів у Київі сповнюються ще одною про антикварну торгівлю на Подолі, де звістно, що скуповувалися й продавалися старі і рідкі книги. Звістку цю подає відомий Ілля Тимковський, що пробував у Київі під час своєї академічної науки р. 1784 – 1789.

Чи був, одначе, той антиквар книжником, того згадана звістка не роз’яснює; але Тимковський додає при тім, що була ще в городі крамниця з книгами якогось Гарбура, через котру провадилася й комісова передплата на чужомовні книжки, та ще знаємо з того самого джерела про періодичні наїзди до Київа (щороку) італійців з Льомбардії «з крамницею латинських та французьких книжок, естампів і шкільних підручників малярських, кунштів і матерьялів», а при академії Тимковський знає ще свого комісіонера, що постачав книги для професорів [і] студентів. Згадки про книжну продаж у Київі дає також і Маркович; тим то й подорожники по Україні XYIII в. свої потреби в книжці задовольняли в Київі. Серед кількох книгарень, що були тоді у Київі, одна мала многообіцяючий напис «Cabinetde Lechture».

Так було в XYIII в. Одначе XIX вік приніс тут деякі зміни, до яких найбільше спричинився занепад Лаврської друкарні, що наступив під впливом репресій й вимушеного збочення її до специфічно-церковного напрямку, вкорочення прав Київського міщанства та, нарешті, пожежа 1811р., що винищила зовсім тодішній торговельний осередок Подолу. По пожежі справа стала так, що торговельні діла зосередитися мусіли на «Печерському», а потім на «Новому місті», через те в ті місця мали перенестися й книгарні. На «Печерському» згадує книгарню Долгоруков в 1817 р.

Але то вже були не чужоземці і не купці з київських давніх фамілій, а московські зайди, що заселювали цілу Московську слободу на Печерському. Коло самої дзвіниці Миколаївського собору стала тоді книжна комора бр. Літових, яка забрала до своїх рук весь місцевий книжний ринок; там же була ще книгарня Шепанського – видко, з місцевих недобитків, до котрих треба зачислити й того Лапицького, що його заклад перекупили собі бр. Літови.

Торговельний знак Літових на одній з книжок київського музею має напис: «Торговля Литова рядом съ Магистратом и около Никольского собора». Це свідчить, що на відбудованому Подолі теж зявилася крамниця Літова, ще одна книгарня тієї ж фірми містилася на Хрещатику біля нинішньої вул. Трьох Святих в будинку, де нині європейська гостинниця.

Заклад Літових був покладений на широкий копил; він конкурував з петербурзькими, московськими, варшавськими фірмами, дякуючи своїм тісним стосункам з осередками книжного діла й наїздом до столиць, до Галичини й ріжних міст та містечок в Україні, де були польські й російські друкарні (Житомир, Кремінець, Могилів-Под., Бердичів, Махнівка) й де Літови продавали свій крам і добували собі ріжні новини,

В половині XIX віку фірму Літових було, одначе, зліквідовано; вона перейшла до бр. Оглобліних, дуже поважний колись-то заклад, який довгий час успішно змагався з польським видавцем І.Завадським, що р. 1841 відчинив у Київі книгарню чужомовних книг із книгарнею Глюксберга та купця Федорова (на Подолі). Року 1859 зявилася ще нова фірма Ідзіковського, що попріч комори Оглобліна істнує донині. Оглоблін, а рівно ж Глюксберг та Ідзіковський продавали також і українські книжки (друковані в Київській університетській друкарні, Давиденком й инш.), але власне українська книготоргівля зачинає свою історію пізніше⁶. А саме з 1897 року, коли відкрилася на Безаківській вул. ч.8 перша українська книгарня під назвою «Українська книгарня» (Киевская старина).

^* Надруковано: Бібл. вісн. – 1997. – № 1. – С. 30–32.

¹ Друкується вперше. Збережено стилістичні й мовні особливості

2. Широцький К. проф. Церковні стародруки. стор. 809. Книгарь. ч.14 за 1918 р. жовтень.
3. Титовъ Д.И. проф. Очерки по исторіи русскаго книгописанія и книгопечатанія. стор. 44. Київ. 1910р.
4. Там само. стор. 30–36
5. Широцький К. проф. Церковні стародруки. стор. 810–811. Книгарь. ч.14 за 1918 рік.
6. Широцький К. проф. Продаж книжок у давньому Київі. стор. 1097–1102. Книгарь. ч.18 за 1919 рік.