С. А.  Ананьїн

Дитяча художня творчість і педагогічні збочення

Кожний, хто тільки читав наші сучасні дитячі журнали, мусить зробити висновок, що дитяча словесна творчість, а надто віршована, починає вщеплюватися в широкі дитячі лави, становить звичайний зміст читання багатьох дітей. Є журнали, наприклад, „Піонерія”, що майже цілковито заполонені дитячими віршами. Отакі віршування, оповідання й ін. завжди доводиться чути в радіопередачах дитячих концертів і газет для дітей. Оце згадане явище є факт, що на нього доводиться вважати. Це одно із найновіших збочень сучасної педагогіки.

Дуже добре, коли діти пишуть вірші й оповідання, співають пісень зі своїх слів і музикою ними утвореною. Доки така творчість не виходить поза межі школи – не виникає якої-будь проблеми. Інша справа, коли вона (ця творчість) набирає через друк широкого вжитку й стає за звичайний матеріял дитячого читання. Тоді враз виникає питання про педагогічне виправдання такого явища, про найкраще, найдоцільніше й найкорисніше використання його.

Нам здається, що таке використання можливе, лише, коли до того є певні передумови, а вони, далебі, в наше сьогодні, зовсім відсутні.

– Що це за передумови? – на це питання й спробуємо відповісти цією статтею. Оці передумови з виразністю випливають із аналізи дитячої творчости словесної, віршованої – надто бо ж останній спосіб дитячої „продукції” набрав нині не аби-якого поширення.

Потреба творити в основі своїй є така сама чисто фізіологічна потреба, як продовження роду, процесу дихання і т. д. Це звичайний природний рефлекс, що став обумовленим і складним в процесі повільного розвитку людського організму й суспільства. Суть цієї потреби – воління вийти за межі свого я, виплеснуть нагромаджену психо-фізичну енергію поза собою, дати вихід їй, надавши їй найдосконалішу й соціяльно найціннішу форму творчости.

Можна придушити, знівечити потребу творчости, забити її, та природа нашого психо-фізичного організму може помститься за таке злочинство. Породжується незадоволення життям, собою, працею своєю, що за кару справжню стає, сум і т. д. у кожної здорової дитини потреба творчости є, та не легко лише зуміти використати її.

Школа сучасна старанно намагається розвинути творчі сили дитячі; цей бік процесу педагогічного заслуговує до себе не аби-якої уваги. Аналіза перечитаного нами матеріялу з галузи цієї, а ми протягом року перечитали сотні віршів дитячих і оповідань, доводить саме ось що:

1.  Величезна більшість продуктів творчости, певно, що зовсім випливає з-під контролі шкільної. Контролю ми тут розуміємо, як найкращі вказівки і поради авторам, допомоги їм в оцінці творів. Коли б ото справа дійсно стояла так, більшість віршів не були б так неохайно й поквапливо написані, не опрацьовані, часто-густо навіть не зовсім грамотні. Деякі з них, певно б, не побачили і зовсім світу широкого.

2.  Школа не навчає дітей „бачити”. Діти дивляться, а не бачать. Цим з’ясовується вузькість і однобічність їх погляду на речі та явища. Особливо це виразно виявляється, коли діти малюють природу. Зима, наприклад, на їх погляд, час, коли можна на санках поспускатися, на лижах покататися, бабу снігову зліпити, рукавиці одягати, якнайтепліше одягтися і т. д. „Одягай рукавиці, ще й теплі онучі” – закликав поет молодий. Із дев’яти віршів, що присвячено їх зимі в одному дитячому журналі, сім – виявляють отакий саме погляд („Піонерія”).

Безперечно тут відобразився властивий дітям утилітаризм, а з другого боку, відбилося й те, що дітям не завважилося інших поглядів на зиму.

Звідси, тематика, обмеженість і однобічність. Діти, ніби не розуміють природи, її краси, її не відчувають. У них не виникає теплих слів, що йшли б від безпосереднього чуття, щоб її відобразити.

А проте слід було б на екскурсіях, далебі, час від часу, звертати увагу дітей, наприклад, на красу пейзажу, на те, в чому саме полягає ця краса, від чого вона виникає, словом, змусити дітей поглянуть на природу і з погляду величности. Ті вірші, де фігурують коньки, санки, онучі й т. д., навряд, чи посприяють розвиткові дитячої уяви, навряд чи утворять дійсно чудові образи. Звідси картини природи дітвора малює, як ото ми вже зауважили – сіро, шаблонно, мертво.

3.  Не відчувається в дитячій творчості і впливу добрих художніх зразків. Виникає вражіння, ніби діти мало знайомі з рідною художньою літературою. Звороти їхні незграбні, вірш важкий, теми одноманітні. Але ж обізнання такої літератури конче потрібне, якнайпотрібніше, бо це передумова словесної образотворчости.

Плани шкільні сами не можуть ставити на таке чільне місце вивчення літератури, але ж гуртки молодих поетів мусять взяти на себе завдання глибшого вивчення творчости поетичної, збагачуючи тим мову, поетичні образи і т. д.

4.  Школа, як це можна підсумувати із аналізи дитячої продукції художньої, не дає достатнього керовництва самому процесові дитячої творчости, вірніше, не сприяє утворенню в дітей уміння скористати процес цей. Зрозуміло, що навчати творити неможливо, але дещо треба тут зробити. Із зауважень самих авторів, близьких їхніх та сучасників їх, все-таки дещо в цьому процесі нам уже відомо. Чому б то на гуртових роботах чіткими, виразними, приступними дитячому розумінню словами, не розповісти про те дітям? Чому не згадати про важку роботу письменника й поета, коли він творить, про те, як вони виконують свої ідеї, як працюють над своїм саморозвитком, над вивченням творів інших авторів і т. д. Чому не зазнайомитися з найелементарнішими основами й законами стилю, віршування, з ритмікою, римою і т. д.

Звичайно, в спосіб елементарний, якомога простий, не в спосіб навчання, щоб не налякати дітвори, щоб не відштовхнути її від творчої роботи, а, навпаки, надаючи їй змісту й свідомости, а цим уже іще більшої привабливости. Тоді б діти зрозуміли, що писати вірші – також праця, що вимагає зусилля, серйозного до неї ставлення, постійного саморозвитку і т. д.

Чи відомо все це авторам-дітям? Чи не надто легковажно й безвідповідально ставляться вони до своєї творчости? Чи не легковажно й байдуже ставимося до процесу дитячої творчости й ми, дорослі? Отож і виникає питання, чи можна й надалі лишати справу в такому стані і чи за таких передумов корисно буде одним – писати вірші, а іншим – читати їх? Візьмімо в приклад отакого вірша першого-ліпшого:

Хоч як добре и вибачливо поставитися до творчости дитячої але важко назвати твір цей з його змістом і формою за скільки-буді задовольняючий. А проте його читатимуть тисячі дітей та до всього таких, що не встигли обізнатися з дійсно художньою творчістю, ще ще не придбали смаку художнього.

5.  Редакції газет і журналів дитячих так само не виявляють достатнього керовництва дітворою в цій ділянці. Свою працю вони, звичайно, обмежують, дібравши лише ті чи інші дитячі твори з купи надісланого матеріалу й лише коротенько зауважують причини – чому не випущено інших з творів. Ми гадаємо, що редакції змогли б робити так, як ото ми пропонували в попередньому пакті. Отак до всього вони (редакції) могли б часами, звичайно, в найсерйознішому вигляді, давати розбір, друкувати виключно з цією метою, гарні й погані твори дитячі. Зауважувати досягнення, відзначати вдалі теми, звороти, опрацьованість теми, рими й ін., зауважувати хиби й огріхи, з’ясовувати у чім вони полягають і т. д. Далі слід продемонструвати дійсно художні твори, розібрати їх і дати висновки.

6.  Треба в школах, щоб піднести дитячу творчість, щоб процес її дітвора могла усвідомити, щоб діти змогли опанувати її – звичайно, якщо є до того відповідний склад дітей – письменників-поетів – закласти гуртки словесної творчости. Роботу там слід провадити таку, як ото ми вже згадували раніш.

Звичайно, зрозуміло, що творчість дитяча мусить бути цілком вільна. Це головна передумова для неї, та ми бо анітрішки й не важимося на цю вільність. Та ця вільність зовсім не виключає потреби створити умови, що таку творчість зробили б змістовнішою, художнішою, досконалішою, що поведе до дальшого саморозвитку, прищепить серйозніший погляд на неї, що зуважить думку на неї, як на спосіб соціального слугування.

Оце усе стало б на користь і авторів, і читачів-дітей, бо виникла б тоді далеко досконаліша продукція.

Можливо, що здебільша школи так і роблять, як ото ми раніш згадували. То тоді, певне, слід збільшити свою увагу на цю ділянку дитячої діяльности. Поставитися ще серйозніше до неї. Якщо тепер доводиться педагогам затрачати чимало праці, коли виставляється дітьми в школі п’єси, як навчається їх хорових співів, декламації й ін., якщо тепер доводиться впливати на художню діяльність дитячу, то й у згаданий уже спосіб вплив такий на дитячу творчу діяльність педагогічно виправдується й цілком доречний.