Біографія  С. А. Ананьїна

(1875-1942)

Степан Андрійович Ананьїн народився 1875 р.(за ін. джерелами 1874; місяць і число народження невідомі) у м. Змієві Харківської губернії в учительській сім’ї. Здобув блискучу освіту, закінчивши юридичний факультеттет Харківського університету (1897) та іcторико-філологічний факультет Київського університету Св. Володимира (1905). Як непересічному випускникові йому було запропоновано місце викладача педагогіки на кафедрі філософії цього ж закладу. Молодому фахівцеві надали можливість самостійно складати курс свого предмета, бо лише з 1904 р. розпорядженням Міністерства народної освіти в університетах було відновлено обов’язкове викладання педагогіки для студентів історико-філологічних факультетів – і це після 20-річної відсутності викладання цього предмета в навчальних закладах як самостійної дисципліни. Степан Ананьїн протягом наступних двадцяти років (1905-1925) викладав у Київському університеті різні курси педагогіки за своїми програмами, бо не існувало усталених (аж до початку функціонування радянських педагогічних вузів). Він також читав лекції з педагогіки на Київських вищих жіночих курсах.

Викладацьку роботу С. А. Ананьїн поєднував із дослідницьким пошуком. У цей період його цікавлять питання моральних та освітніх ідеалів молоді. Провівши тестування учнів кількох київських гімназій, він опублікував у трьох номерах  московського журналу „Русская школа” (1911) результати своїх спостережень у вигляді статей під назвою „Дитячі ідеали”. Основна думка автора полягала в заклику до розвитку дитячої уваги і творчості, до пошуку нових шляхів у вихованні, що відповідало тогочасним прогресивним тенденціям реформування дореволюційної школи.

Вбачаючи в удосконаленні освіти поліпшення суспільного життя, С. А. Ананьїн звернувся до визначення змісту, мети й завдань середньої освіти. У статті „Нарис з педагогіки середньої школи” (1914) він доходить висновку, що перед школою стоїть два основних завдання – творити досконалу людину і готувати учнів до продовження освіти.

Найзначнішим досягненням педагога в дореволюційний час стало опублікування в 1915 р. монографії „Інтерес у вченні сучасної психології та педагогіки”, присвяченої критичному аналізу зарубіжних наукових концепцій ролі й значення інтересу у вихованні та навчанні. Автор використав величезну кількість написаних німецькою, французькою та англійською мовами першоджерел, а також російські переклади творів італійських психологів і педагогів. Уперше в історії вітчизняної педагогіки С. А. Ананьїн ґрунтовно висвітлив і проаналізував світовий доробок із психолого-педагогічної проблеми інтересу, провівши порівняльне дослідження різних за теоретичними і практичними напрямами наукових течій, склав класифікацію останніх. У висновках до своєї монографії вчений зазначив розмаїття і суперечливість тодішніх наукових поглядів на проблему інтересу, а також невизначеність цього поняття й неузгодженість у його тлумаченні різними авторами. Він вважав, що найправильніше не розглядати природу інтересу як особливий психологічний стан, а використовувати це поняття в його предметному, об’єктивному, практичному значенні. Монографія лягла в основу магістерської дисертації, захищеної С. А. Ананьїним у 1915 р. в Київському університеті.

У науковому доробку Степана Андрійовича дожовтневого періоду є впорядкований ним у співавторстві з М. Л. Цитроном педагогічний словник-довідник (1912) у двох частинах, курси лекцій з педагогіки та історії педагогіки для вищих навчальних закладів (1917 – 1919). На жаль, жоден із примірників не зберігся.

За своїми поглядами С. А. Ананьїн був демократом, прогресивно налаштованим ученим, захопленим своїм фахом. Усвідомлюючи важливість і необхідність освоєння студентами циклу психолого-педагогічних предметів, він неодноразово виступав із пропозиціями педагогізації університетської освіти. Так, у червні 1919 р. за підтримки передових професорів і викладачів Київського університету С. А. Ананьїн порушив питання про відкриття самостійної кафедри педагогіки при філософському відділенні історико-філологічного факультету вузу, але через труднощі періоду громадянської війни це нововведення, як й інші реорганізаційні заходи, не були втілені в життя.

Зі встановленням радянської влади в Україні педагог активно поринув у розбудову нової школи і реформування вищої освіти. Як носій ідеї педагогізації навчального процесу, С. А. Ананьїн мав змогу в нових умовах, що орієнтували вузи на широкомасштабну підготовку вчительських кадрів для зростаючої мережі установ соціального виховання, реалізувати свої новаторські пропозиції. Очоливши в 1921 р. факультет професійної освіти Київського інституту народної освіти (КІНО), і новостворену кафедру педагогіки, а згодом – і психології, він виступав за розширення номенклатури педагогічних дисциплін, уведення педпрактики для студентів, за впровадження новітніх методів навчання (комплексної системи, лабораторного підходу тощо). Учений читав розроблені ним курси лекцій з дидактики, загальної педагогіки, дитячої психології, з основних напрямів сучасної педагогіки. У жовтні 1922 р. він став ініціатором, організатором і керівником семінару з педології при КІНО, функціонування якого, на думку вченого, мало поглибити вивчення студентами актуальної на той час науки. У 1923 р. С. А. Ананьїну було присвоєно звання професора. Цікаво зазначити, що всі організаційно-господарські витрати професор С. А. Ананьїн узяв на себе. Кількість бажаючих працювати на семінарських заняттях постійно збільшувалася.

Ідеї педології, що визнавала дитину центром навчально-виховного процесу, за своїм змістом були близькі поглядам С. А. Ананьїна. Свій аналіз започаткування й розвитку педології за кордоном, а також своє тлумачення змісту і завдань цієї науки, що тоді перебувала на стадії формування, учений виклав у статті „Педологія” (1923). У той час педологія підтримувалася владою, яка ініціювала поширення та організацію по всій Україні науково-дослідних станцій і кафедр педології. У 1922 р. в Києві теж було створено науково-дослідну кафедру педології, до якої увійшли авторитетні педагоги Я. Ф. Чепіга й К. Ф. Лебединцев, а очолив її С. А. Ананьїн. Мета діяльності кафедри полягала в теоретико-методологічному обґрунтуванні експериментальних досліджень дітей, розробці схем систематичних спостережень, вивченні педагогічного процесу та пошуку шляхів його раціоналізації, дослідженні обдарованих дітей, консультуванні практичних педагогів і багато ін.

Відповідно до тогочасної державної політики в галузі освіти, що орієнтувла вчительські маси на проведення докорінних змін в усіх ланках освітньої системи і впровадження найсучасніших методів навчання та виховання, в країні створювалися різноманітні нові форми організації досліджень з удосконалення педагогічного процесу. Так, у 1921 р. з метою методологічного забезпечення новітніх наукових пошуків і впровадження їх у практику навчально-виховних закладів при Головсоцвиху України організували Науково-педагогічний комітет, який мав філії в кількох найбільших містах. С. А. Ананьїна було запрошено на роботу в київській філії, члени якої активно розробляли підходи до організації навчання за новітнім комплексним методом.

С. А. Ананьїн зосередився на обґрунтуванні необхідності реформування класно-урочної системи навчання. Його позиція багато в чому збігалася з поглядами на це питання американського філософа і педагога Дж. Дьюї, який відстоював думку про низьку ефективність класно-урочної системи. У статті „До питання про знесення лекційної системи” український дослідник критично аналізує новітні шляхи вдосконалення процесу навчання. Формами заміни й часткового поліпшення класно-урочної системи С. А. Ананьїн вважав такі підходи, які давали б змогу значно підвищити ефективність роботи школи, розвинути самодіяльність, творчість учнів. До організаційних форм, які можна було впроваджувати в школах залежно від конкретних умов, він відносив і комплексну систему навчання, Дальтон-план, напівдальтонську систему, клубні заняття, систему предметних асоціацій, розподіл предметів за окремими частинами навчального року, подовження лекцій (уроків), комбіновану систему.

Ще одним важливим починанням педагога стало відкриття за його ініціативною пропозицією наприкінці 1922 р. педагогічного факультету в Київській державній консерваторії, яка була схвалена радою музичного закладу. У резолюції зазначалося, що цей факультет мав готувати „кваліфікованих працівників у галузі музичної педагогіки”, тобто викладачів музичних шкіл. С. А. Ананьїн обійняв посаду декана новоствореного факультету, маючи на меті реалізувати свою ідею про перетворення навчальної дисципліни „Музика” у справжній виховний засіб, щоб „мистецтво вийшло з периферії шкільного плану і стало поряд із наукою і фізичною працею як підвалина будь-якого виховання”.

У цей час педагог виступає на сторінках журналу „Путь просвещения” з актуальними статтями „Эстетическое воспитание” та „Экскурсионный метод преподавания”, де розкриває своє бачення важливої ролі мистецтва в розвитку художньо-образного мислення, необхідність забезпечення самодіяльної ініціативи учнів і використання активних методів навчання.

Найважливішим досягненням С. А. Ананьїна-вченого у 20-ті роки ХХ ст. стала праця „Трудове виховання. Його минуле і сучасне” (1925). Проблема трудового виховання і навчання в цей період була надзвичайно актуальною, бо влада взяла напрям на організацію єдиної трудової школи, в основу якої лягли марксистсько-ленінські методологічні настанови. Прагнучи відповісти на практичне питання, яке постало перед українським учительством у 20-ті роки ХХ ст., С. А. Ананьїн проаналізував проблеми трудового виховання в контексті ідейних і соціально-економічних вимог часу, висвітливши досягнення світової педагогіки. Цю його працю можна розглядати як значний крок уперед у вітчизняній теорії трудового виховання. Найістотнішим у ній є те, що до критичного зіставно-порівняльного аналізу зарубіжних і вітчизняних концепцій педагог підійшов неупереджено, об’єктивно оцінюючи процес розвитку ідей трудового виховання. Монографія „Трудове виховання…” є спробою не тільки науково узагальнити теоретичні й практичні надбання західної і вітчизняної педагогіки, а і визначити шляхи розвитку цього педагогічного феномену. Зважаючи на те, що трудове виховання стало основною формою соціального виховання за радянської доби, вчений одним із перших дослідив положення про поєднання трудового навчання й виховання з продуктивною працею, висунуте К. Марксом і розвинуте К. Цеткін та діячами І Інтернаціоналу. С. А. Ананьїн вважав, що наука має розмежувати трудову педагогіку на соціалістичну й буржуазну за цілями, які ставить школа у відповідних суспільствах. Але при цьому він не впадав у крайнощі заперечення значних досягнень трудової педагогіки Заходу.

Книга С. А. Ананьїна „Трудове виховання. Його минуле і сучасне” набула великого поширення і серед науковців, і серед учителів. І донині її автора вважають теоретиком трудового виховання 20-х років ХХ ст. в Україні.

На жаль, після 1925 р. через тяжку хворобу вчений змушений був полишити активну педагогічну діяльність у Києві і повернутися на батьківщину, де все ж таки декілька років продовжував працювати у новоствореному (1926) в Харкові Українському науково-дослідному інституті педагогіки (УНДІП), який став на той час центром науково-педагогічних досліджень в УСРР. Серед праць цього періоду привертає увагу курс лекцій „Історія педагогічних течій” (1929) для Всеукраїнського заочного інституту народної освіти в Харкові. Зазначений курс охоплював усі найвідоміші на той час педагогічні концепції і характеризувався класовим підходом автора до оцінки педагогічних течій. Це одна з небагатьох виданих тоді в Україні узагальнюючих праць, що містила спробу підійти до розгляду буржуазної педагогіки з позицій марксистської педагогіки, не допускаючи вульгаризації і перекручення західних ідей.

Взимку 1942 р. життя С. А. Ананьїна та його дружини трагічно обірвалося. Залишившись через хворобу на окупованій німецькими військами території Харківщини (м. Зміїв), за нез’ясованих обставин подружжя було знайдене мертвим у своєму будинку. За наказом поліції їхні тіла були вивезені в передмістя і закопані, а наукова спадщина, архівні матеріали, фотографії, рукописи  вченого конфісковані й спалені. Навіть не зберіглось особисте фото видатного педагога. Через це сучасні дослідники не мають змоги більш детально ознайомитись з усіма аспектами життя Степана Ананьїна, брак матеріалів не розкриває в повній мірі його життєвий і творчий шлях, тому досить однобічно висвітлюється його особистість лише як педагога і вченого.

Ім’я Степана Андрійовича Ананьїна майже не згадувалось в радянських історико-педагогічних публікаціях, праці його ніколи не перевидавалися. Лише в роки незалежної України повертається до нас його спадщина, як і багатьох інших, несправедливо забутих і недооцінених. Від самого початку свого освітянського шляху вчений працював над оновленням шкільництва, закликав до здійснення педагогізації вищої школи. Він був одним із зачинателів педологічних досліджень у Києві, зробив вагомий внесок у розвиток української порівняльної педагогіки. Його дослідження можна розглядати як значний крок уперед у вітчизняній теорії трудового виховання. Незважаючи на хворобу, С. А. Ананьїн вів дуже активну науково-дослідну й викладацьку роботу, завдяки притаманному йому творчому ентузіазму, духу новаторства, глибокому зацікавленню проблемами педагогіки і психології. Саме тому науково-освітянська громадськість може вважати вченого-педагога видатною постаттю в історії української психолого-педагогічної думки, визначною, непересічною особистістю, праці якого заслуговують на подальші наукові дослідження.

Література:

1. Ананьїн Степан Андрійович (1874-1942) : учитель, педагог, психолог // Маловідомі першоджерела української педагогіки (друга половина ХІХ-ХХ ст.) : Хрестоматія / упоряд.: Л. Д. Березівська та ін. – К. : Наук. світ, 2003. – С. 217-218.

2. Дічек, Н. П. Ананьїн Степан Андрійович (1874-1942) : педагог, психолог, фахівець з теорії виховання, порівняльної педагогіки / Н. П. Дічек // Українська педагогіка в персоналіях : у 2-х кн. Кн. 2 : навч. посіб. для студентів вищ. навч. закл / за ред. О. В. Сухомлинської. – К. : Либідь, 2005. – С. 210-217.