ЛЕВ БИКОВСЬКИИ

ДО МЕТОДОЛОГІЇ КНИГОЗНАВСТВА^*

Завданням нашої статті — представити в загальних рисах сучасний стан бібліології — «книгознавства», тобто науки про книгу. Це слід зробити з двох мотивів. Раз тому, що на Україні ця ділянка, так добре започаткована в 20-их роках, насильно припинена в своєму розвитку московським червоним окупантом, а друге, що досі навіть у вільному світі поняття науки про книгу ще належно не устійнене й існує справжня в цій ділянці знання плутанина, не вважаючи на зростаючу вагу книгознавства. Отже годиться передусім з’ясувати істоту, предмет і межі цієї науки.

Почнемо з її історії. Історичний розвиток науки про книжку можна поділити схематично на три умовні «доби»:

а)  Доба «бібліографії», яка поволі перетворилася в за­гальну теоретичну науку про книгу й панувала на Заході Европи до кінця ХІХ-го віку.

б)  Доба бібліотекознавства, яку започаткував своїми теоретичними працями австрійський бібліотекар Айхлер (F. Eich-ler, від 1896 p.). Відтоді почали вважати, що загальною наукою про книгу є «бібліотекознавство», а всілякі інші галузі знання про книгу були йому підпорядковані. Погляд цей за­держався подекуди й донині в країнах німецької культури. За приклад можуть бути такі книгознавчі енциклопедії: Hand-buch d. Bibliothekswissenschaft, Hrsg. von Fr. Milkau. B-de 1-ІІІ, Leipzig 1931 sq. або Ceskoslovenske knihovnictvi, Red. Zd. Tobolka.V Praze 1925.

в)  Доба бібліології. Третю — сучасну добу в розвитку загальної науки про книгу створили слов’янські країни. Проф. Микола Лисовський своїми викладами в Московському універ­ситеті в 1913/14 акад. році поклав підвалини новітньої бібліо­логії, або т. зв. «книгознавства». Відтоді вплив його думок по­ширюється на Польщу (М. Руліковський від 1916 p.), Україну (Ю. Меженко від 1918 р.), Чехословаччину (Л. Жівний від1923 р.) та поволі проникає далі на Захід. Книгознавство вважається нині загальною наукою про книгу. Воно розгалужу­ється в цілу мережу, відповідно до гієрархічно йому підпоряд­кованих бібліологічних дисциплін.

На Україні довший час всевладно панувала традиція «бібліографії”. Щойно в 1918 р. Юр. Іванів-Меженко, що скінчив університет у Москві, де був учнем М. Лисовського, започаткував у Києві новітній «книгознавчий» рух. Його співробітни ки (Юр. Ковалевський, М. Куфаев, С. Маслов та інші) й учні та послідовники (Л. Биковський, В. Ігнатієнко, П. Зленко й інші) поширюють на Україні (напр. у Кам’янець-Подільському Університеті, у Львові, а згодом на скитальщині) новітні думки про книгознавство й властиву ролю «бібліографії” та «бі­бліотекознавства» – цих головних галузей книгознавства (бібліології) .

З огляду на велике, сказати б, реформаторське значення, що його мав М. Лисовський у започаткуванні новітнього руху в ділянці бібліології, слід спинитися на його теорії докладніше. Лисовський уперше спробував створити з попередньої мішанини відомостей про книгу (т. зв. «бібліографічних наук») гармонійну й органічну цілість. Використовуючи праці попе­редників, передусім Ф. Айхлера та А. Ловяґіна, Лисовський подав таке означення книгознавства: «Під книгознавством слід розуміти наукову дисципліну, що обіймає відомості технічні, практичні й теоретичні про книжку в минулому й сучасному та має на меті з’ясування умов повстання, поширення й вико­ристовування творів письменництва та друку, а також з’ясу­вання причин і наслідків кількосного стану цих творів за різ­них обставин» (10). Він згодом скоротив й спростив це склад­не означення книгознавства, полишаючи той самий зміст. Книгознавство ділить він на три головні частини: 1. Витво­рення книжки (історія рукописної й друкованої книги, друкар­ство, видавнича справа тощо), 2. Книгопоширення (книгарство й бібліотекознавство) і 3. Бібліографію (книгоопис). Крім того додав він до цієї систематики ще два менші відділи: 4. Право, що відноситься до книги, і 5. Статистику книг і друку взагалі.

Лисовський уважав, що книгознавство має всі первні справжньої наукової дисципліни: власний предмет вивчення (книгу в широкому розумінні цього слова), межі, обсяг і методу (бібліологічна метода). Він устійнив уперше методологію книгознавства, поставив книгознавство на правильний шлях, поширив обрії цієї ділянки, але не продумав своєї системи до кінця і тому в своїх працях не зміг подекуди встерегтися від деякої неясности чи недороблености.

Про це свідчить складне, занадто академічне означення й недороблена систематика, що не обіймає всіх бібліологічних явищ, особливо — соціологічних, психологічних, педагогічних і т.п.

В цьому напрямі пішов далі, на підставі праць Лисовсько­го, Рубакіна й інших новітніх бібліологів, визначний чеський книгознавець — Ладіслав Й. Жівний (Lad. J. Zivny). Жівний уважає, що книгознавство є просто «наукою про книгу». Під книгою він розуміє взагалі всілякий «графічний документ». Цілість відомостей про книгу і є книгознавство. Подібно до укладу інших наукових ділянок ділить Жівний книгознавство на дві частини: загальну і спеціяльну. Загальна обіймає вступні, теоретичні відомості про книгу (бібліософія), а спеціальна конкретні, спеціальні відомості про книгу. Вона ділиться на низку гіерархічно підпорядкованих спеціяльно-книгознавчих галузей. Їх може бути стільки, скільки взагалі може бути бібліологічних явищ. Кожна галузь спеціяльного книгознавства має знову свою теорію й практику (28).

Книгознавство за Л. Жівним ділиться на:

1. БІБЛІОЛОГІЮ ЗАГАЛЬНУ. Вона становить теоретичну загальну частину книгознавства, як науки про графічні документи.
2. БІБЛІОЛОГІЮ СПЕЦІЯЛЬНУ — спеціяльну частину книгознавства, як науки про графічні документи.

Безперечно книгознавство Жівного, хоч не вичерпує питання, але є черговим удосконаленим кроком на шляху розвитку цієї дисципліни. Воно в кращій, супроти системи Лисовського, формі подає нам поширене поняття книгознавства. Концепція Жівного охоплює вже всі історичні й сучасні бібліологічні явища та передбачає на довший час їх розвиток. Тому його означення й систематика прийнялися в Чехо-Словаччині, Польщі, а почасти й на Заході Европи. Концепція книгознавства Жівного знайшла була зрозуміння й відгук і на підсовєтській Україні в колах Українського Наукового Інституту Книгознавства в Києві (Юр. Меженко – «Бібліологічні Вісті»), але після насильної ліквідації Інституту була там урядово заборонена з огляду на свою, буцім то «формальність» та «антимарксівський характер».

На цьому можна було б закінчити схематичне «введення» в сучасну бібліологію, яку й досі часто плутають з «бібліофілією» або «бібліографією». Звичайно, книгознавство, порівнюючи з іншими галузями науки, є ще «молодим» паростком. Воно все ще переживає стадію ферментації та остаточного оформлення. Але шлях, яким воно розвиватиметься, вже накреслений. Книгознавство, як наукова галузь, вже не є предметом люксусу, а одним із науково-дослідчих і викладових предметів у вищих школах у цілому світі. Воно плекається в загальних та спеціяльних установах, в університетах та інститутах бібліотекознавства в СССР, Польщі, Чехо-Словаччині, Німеччині, США і т. д. Не потрібуємо згадувати про середні спеціяльні школи: бібліотекарські, друкарські, книгарські і т.п. та різноманітні курси, що включають книгознавство в програму своїх викладів. Плекають його також різні міжнародні конгреси книги та відповідні краєві товариства, напр., «Українське Товариство Прихильників Книги» у Празі, «Укр. Наук. Інститут Книгознавства» у Києві, «Бібліотечний Інститут» у США і т.д.

Перед 2-ою світовою війною було в часописах навіть повідомлення про заснування міжнароднього «Бібліологічного Товариства» під проводом проф. Шрама у Ляйпціґу (Німеччина), але доля цього Т-ва нам невідома. Позатим засновується що раз більше музеїв книги: окремих та при більших книгозбірнях, як напр., широкознаний «Музей ім. Ґутенберґа» в Майнці (Німеччина). Численні науковці працюють по цілому світі в царині загального та спеціяльного книгознавства. Показник усіх біжучих окремих друків та статтей з царини всесвітнього книгознавства докладно подавало від 1926-го року видавництво «Internationale Bibliographie d. Buch. – u. – Bibliothekwesen», Otto Harasowitz, Leipzig, jg. I (1926)—XIII (1938).

Перегляд та адреси бібліологічних установ подавав міжнародній інформатор наукового світу під назвою “Minerva” Jahrbuch d. Gelehrten Welt. Bd. I–II, Leipzig und Berlin, Walter de Greyter, що виходив до ІІ-ої світової війни в щораз повнішому виданні.

Докладніші вступні відомості про минуле й сучасне книгознавства можна знайти у поданій нижче літературі.

Цю інформаційну статтю про сучасний стан книгознавства та його методологію, уклад і шляхи, якими воно простує, слід би було закінчити кількома словами про стан українського книгознавства. Та з браку місця цій важливій для нас темі буде згодом присвячена окрема доповідь. В третьому томі «Енциклопедії Українознавства», що її видало Наук. Т-во ім. Шевченка у Мюнхені (Німеччина), є найновіший матеріял знавця цієї галузі української культури – Петра Зленка: «Огляд книгознавчих дослідів в Україні». (26).

Література:

1. Биковський Л. – Замітки про книгознавство та книговживання. Подєбради 1923, 88 ст.
2. Його ж — Український Науковий Інститут Книгознавства. Подєбради 1925, 30 ст.
3. Його ж — Книгознавство. «Укр. Книга», Львів 1939, ч. І ст. 5-9.
4. Його ж — Вступ до книгознавства. Франкфурт н/Майні 1948, 8 ст.
5. Еісh1er F.,Begriff u. Aufgabe der Bibliothekswissenchaft, Leipzig 1896, 32 ст.
6. Фомин А. — Книговедение как наука. История и современное состояние, Ленинград 1931, 113 ст.
7. К у ф а е в М. Н. — Проблемы философии книги. Ленинград 1924, 70 ст.
8. И о г о ж — Книга як поняття і предмет науки. Київ 1925, 24 ст.
9. Leksikon der gesamten Buchwesen. Bd. І-ІІ, sq. Leipzig 1935-36 sq.
10. Лисовский Н. М. — Книговедение как предмет преподавания, его сущность и задачи. „Библиографическия Известия”, Москва 1914, ч. 1-2, ст. 1-24 (окремо відбитка — Петроград 1915).
11. Його ж — Книговедение, «Новый Энциклопедический Словарь», Петроград, том 21-ий, ст. 951-954.
12. Його ж — Книговедение, его предмет и задачи. “Sertum Bibliologicum в честь А. И. Малеина”, Петроград 1922, ст. 5-21.
13. Н. М. Лисовский и его библиографическая деятельность (Сборник). Москва 1925.
14. Ловягин А. М. — Содержание библиологии или библиографии. «Литературный Вестник», 1901, том 1, кн. 1.
15. Його ж — Основы книговедения. Ленинград 1926, 163 ст.
16. Мєзьер А. В. — Словарный указатель по книговедению. Ленинград 1924. (1-е доповнення — ч. 1 (А-Ж), Ленинград 1931, 2-е — ч. II (3-Я) 1925.
17. Мі1kau F г. Zur Einfuehrung. “Handbuch d. Bibliothekswissenschaft”.Bd. I, Leipzig 1931, ст. І-ХІ.
18. Новосадский Н. В. — Теория книговедения и марксизм. «Труды Музея Книги». Том I. Статьи по книговедению. Ленинград 1931.
19. Оt1еt Paul. Traite de documentation. Le Livre sur le livre. Theorie et pratique. Bruxelles 1934, 431 ст.
20. Rulikоwskі М. Zakres і Zadania Ksiegoznawstwa, Warszawa 1916, 36 ст.
21. Иого ж — Ksiegoznawstwo. Przesztosc oraz stan obecny wiedzy о Ksiazce і nowe w niej kierunki. Warszawa 1935 (1936), 81 ст.
22. Сомов Н. М. Состав книговедения. Москва 1931, 93 ст.
23. Щелкунов М. И. — История, техника, искусство книгопечатания. Москва-Ленинград 1926, ст. 461-469.
24. Т о b о 1 k a Z d. — Knihovnictvi. “Cesko-Slovenske Knihovnictvi”. V Praze 1925, ст. 1-9.
25. Wierczynski Stef. — Bibliografia, jej istota і zadania. Lwow 1923, 141 ст.
26. 3лeнко П. — Огляд книгознавчих дослідів на Україні. «Енциклопедія Українознавства», вид. НТШ, т. III, Мюнхен-Ню Иорк, 1949, ст. 1006-1008.

27 Zіvnу L. J. Bibliologicke trideni. V Praze 1920.

28. Иогож — Rukovet bibliografie. I. Praha 1924, ст. 1-42.
29. Иогож — Bibligrafia і bibliologia. Pojecie, prszedmiot, rozwoj. Warszawa-Wilno 1936, 81 ст.

^*Надруковано: Наук. зб. / Укр. Віл. Акад. наук у США. – Нью-Йорк, 1953. – Ч. 2. – С. 12–17.