ЦИТАТИ З ТВОРІВ ГРИГОРІЯ ВАЩЕНКА

***

    „Праця педагога посідає особливе місце серед різних фахів. Вона має в собі деякі елементи праці наукової, бо одним із завдань її є збагачення учнів науковими знаннями і вироблення в них наукового світогляду. Але ще ближче вона стоїть до праці мистецької (…) Але це мистецтво особливого роду. Як і всякий мистець, педагог втілює в певні форми свої педагогічні ідеї. Але матеріял, над яким працює педагог і мистець, – різний, звідси і різні засоби творчости. [Іноді педагога порівнюють зі скульптором, що бере брилу мармуру і з нього відповідно до образу, створеного його фантазією, вирізьблює високомистецьку статую. Це порівняння цілком відповідає авторитарній концепції виховання. Але воно не має під собою психологічних підстав. Вихованця не можна порівняти з грубою, бездушною матерією, – він є розумна істота, що має свою особистість з певними властивостями, з певним покликанням. Тому вихователь не має морального права насильно ламати особистість вихованця, ігноруючи його психічні властивості. Та, по суті, таке ламання може дати лише жалюгідні наслідки. Засаду авторитарної педагогіки найпростіше і найлегше можна застосувати в галузі розумового виховання. Але й тут практика показала, що насильством трудно вбити в голови якісь знання. Коли вихованець учиться лише з наказу, без усякого зацікавлення, коли мотивом, що спонукує його до навчання, є лише страх перед карою або низькою оцінкою, знання з великим трудом засвоюються ним, вони не стають органічною частиною його „я” і тому скоро забуваються, як щось непотрібне, ззовні накинуте. Недарма учні старої школи, виходячи з неї, після випускних іспитів палили шкільні підручники, як щось ненависне і непотрібне. Тим більше не можна побудувати на грунті насильства виховання естетичного, морального і релігійного].
У зв’язку з цим і відповідальність педагога за свою працю незрівняно більша, ніж відповідальність, приміром, скульптора чи маляра. Коли скульптор невдалою працею зіпсує шматок мармуру, то шкода від цього буде невелика і то лише матеріальна: зіпсований шматок мармуру легко можна замінити іншим. А коли педагог покалічить душу дитини, то це вже буде не тільки втрата, а й справжній злочин перед дитиною й суспільством, причому такий злочин, що його важко, а іноді й зовсім неможливо виправити. Але разом з тим нема більш почесної праці, як праця педагога. Виховуючи підростаюче покоління, педагог бере найактивнішу участь у творенні майбутнього свого народу (…)
Виходячи з такого розуміння педагогічної праці, як найвищої і найвідповідальнішої форми мистецтва, зупинимося на аналізі її. Педагогічну діяльність або виховання молоді, можна визначити, як формування людської особистости. Вихідною точкою й кінцевою метою його є певний виховний ідеал. Звичайно, є багато педагогів, які такого чітко визначеного ідеалу не мають, а працюють з дня на день, виконуючи навчальні програми, і не думають про те, які психічні й фізичні риси виробляються у їх учнів. Але це не справжні педагоги, а ремісники від педагогіки. Справжній педагог неодмінно мусить мати чітко усвідомлений виховний ідеал, який він і реалізує в процесі систематичної, довготривалої праці (…)
Значно складніше питання про те, хто виробляє виховний ідеал. Ми не можемо виправдати тоталітарних систем виховання, при яких виховний ідеал в готовому вигляді дається педагогові згори, бо тоді фактично ліквідується педагогічна творчість, і виховання обертається в ремесло. А проте було б невірним і навіть небезпечним, коли б кожний педагог сам на свою відповідальність виробляв виховний ідеал. Це була б анархія в одній з найважливіших дільниць культурного й політичного життя народу, що могла б привести до повного розкладу його.
Тому, розв’язуючи питання про ролю педагога у виробленні виховного ідеалу, треба, з одного боку, забезпечити інтереси нації, а з другого, не ставити педагога в ролю ремісника – виконавця наказів згори.
Розв’язати цю проблему можна приблизно таким способом:

1. Виховний ідеал мусить бути досить широким. Він має визначити лише основні напрямки в формуванні особистости вихованця. Такий ідеал, з одного боку, дає можливість виховувати дитину, не насилуючи її природи, а з другого боку, не закриваючи перед педагогом можливостей творчої праці.
2. Виховний ідеал виробляється за активною участю можливої більшості педагогів, як будівників культурного життя свого народу (…)
3. За педагогічну роботу мусять братися лише ті, хто поділяє загальний напрямок освітньо-виховної політики свого народу. Ті, хто цього напрямку не поділяє, мусить чесно і одверто боротися за свої педагогічні погляди, а не проводити їх потай від громадської думки”.

(З праці „Виховання волі і характеру”)

***

    „(…) Коли ми хочемо виховати в українській молоді міцну волю і суцільність характеру, треба перш за все прищепити їй прагнення до високої мети, що об’єднувала б увесь український нарід.
Такою метою є благо і щастя Батьківщини. (…) Гаслом, під яким має провадитися виховання української молоді, є: Служба Богові й Батьківщині. Перша абсолютна вартість для молоді є Бог, друга Батьківщина. Молодь мусить чітко уявляти собі, в чім благо Батьківщини.
Благо Батьківщини є:

1. Державна незалежність, можливість для українського народу вільно творити своє політичне, соціяльне, господарське і релігійне життя.
2. Об’єднання всіх українців, незалежно від їх територіяльного походження, церковної приналежності, соціяльного стану і т. ін. в одну спільноту, що пройнята єдиними творчими прагненнями і високим патріотизмом.
3. Справедливий державний устрій, який би підтримував лад у суспільстві, у той же час забезпечував особисті права й волю кожного громадянина й сприяв розвиткові й прояву його здібностей, спрямованих в бік громадського добра.
4. Справедливий соціяльний устрій, при якому зникала б і неможлива була боротьба між окремими групами суспільства.
5. Високий рівень народнього господарства й справедлива організація його, що забезпечувала б матеріяльний добробут всіх громадян, була позбавлена елементів експлуатації.
6. Розквіт духової культури українського народу: науки, мистецтва, освіти. Піднесення її на такий рівень, щоб Україна стала передовою країною у світі.
7. Високий релігійно-моральний рівень українського народу, реалізація в житті вчення Христа.
8. Високий рівень здоров’я українського народу, зведення до мінімуму всяких посеред нього хворіб і виродження (…)

    Завдання служити Батьківщині мусить бути усвідомлене як особистий обов’язок перед нею. Отже, чітко уявляючи, чого потребує від нас Батьківщина, кожен має здати собі справу в тім, що він повинен зробити для неї особисто”.
(З праці „Виховний ідеал”)

***

    „З особистою гідністю міцно зв’язана гідність національна. Людина, поважаючи себе як особистість, поважає себе як члена нації, члена того народу, серед якого вона народилась, якому зобов’язана своєю мовою, основами свого світогляду, від якого вона засвоїла традиції. Національна гідність, перш за все, виявляється у любові до своєї Батьківщини і в служінні їй. Кожен народ має право на самостійне державне існування, і коли він перебуває у неволі, проти цього протестує національна гідність людини і примушує її боротись за волю своєї Батьківщини. Так само національна гідність стимулює людину до жертвенної праці для свого народу. Нарешті, національна гідність виявляється у тому, що людина шанує честь свого народу і не дозволяє собі у своїй поведінці й діяльності нічого такого, що могло б заплямувати цю честь.
Але національна гідність, як і гідність особиста, має різні форми. Нижчою формою її, що властиво не має права називатися гідністю, є шовінізм, зневага до інших народів, намагання підкорити їх собі, експлуатувати їх працю і природні багатства на свою користь. Інший характер має справжня національна гідність. Подібно до того, як справжня особиста гідність вимагає пошани до інших людей, так і гідність національна вимагає пошани до інших народів і їхніх прав. І подібно до того, як справжня особиста гідність є основою мирного співжиття і продуктивної співпраці окремих людей, так справжня національна гідність є основою мирного співжиття і продуктивної співпраці окремих народів”.
(Зі статті „Гідність особиста і національна”)

***

    „Ніхто не стане шанувати людини, коли вона сама не буде шанувати себе. Так само ніхто не буде шанувати народу, що терпить рабство і не хоче боротися за свою волю. Цієї лекції не мусить забувати український народ.
У першу чергу, він мусить подбати про розвиток національної свідомости у своєї молоді. У виховний процес входять загальнолюдські, національні та індивідуальні завдання. Загальнолюдські завдання розкриті в Новому Заповіті й творах кращих европейських педагогів; індивідуальні завдання випливають з природніх властивостей кожної молодої людини та її здібностей; національні завдання диктує нам минуле і сучасне народу. Усі ці завдання органічно зв’язані одно з другим.
Людину не можна визнати за виховану, коли вона, будучи фізично здоровою і розумово розвиненою, використовує свої здібності знання лише в своїх особистих інтересах і забуває про свій нарід. Так само ми не можемо визнавати за цілком виховану людину й того, хто, хоч любить свій нарід, але зі сліпою ворожнечею та презирством ставиться до інших народів, незалежно від того, хто ці народи і яка їх історія.
Але життя кожного народу складається так, що в певних історичних умовах він мусить наголошувати на одному з названих вище виховних завдань. Для прикладу візьмемо англійців. Це – старий державний нарід, що вже більше тисячі років живе своїм національним життям; населення Англії переважно має високу національну свідомість і бере активну участь у політичному житті своєї країни. У недавньому минулому хибою англійців було те, що вони з погордою ставились до інших народів і дивились на себе як на природніх володарів світу. Наголошувати на національне виховання англійцям нема сенсу.
В іншому стані перебуває український нарід. Як сказано вище, він не має своєї держави і через це дуже терпить. І матеріяльно, й морально. Національна свідомість значної частини нашого населення ще не піднеслась до належного рівня. Багато українців ще не усвідомило чітко своєї національної окремішности. Навіть частина нашої інтелігенції перебуває під таким великим впливом поневолювачів, що, не зважаючи на такі криваві жертви, до яких спричинились ці народи, вони все-таки прагнуть до єдности з ними, цебто фактично прагнуть до того, щоб і далі продовжувався стан поневолення нашого народу.
Тому в сучасний історичний момент і в найближчу майбутність національне виховання молоді є найважливішим завданням нашого народу. Це, в першу чергу, означає, що в нашої молоді треба виховувати свідомість своєї національної окремішности, себто свого національного „я”. Кожен українець мусить бути свідомим того, що він є член великої нації, яка своїми фізичними та психічними властивостями відрізняється від інших народів і має своє національне покликання.
Свій нарід українець мусить любити так, як діти люблять своїх батьків: любити його традиції, свою рідну мову, свою пісню, звичаї” (…)
(Зі статті „Завдання національного виховання української молоді”)

***

    „(…) Українська молодь мусить пам’ятати науку минулого й, готуючись до боротьби за самостійну Соборну Україну, разом з тим і готуватись до того, щоб навіки утримати її самостійність. Найважливішою умовою для цього є національна єдність і солідарність. Навпаки, при відсутності єдности й солідарности навіть, коли б пощастило українцям відвоювати політичну свободу, вони в скорому часі цю свободу завалили б. Не треба забувати того, що на природні багатства нашої батьківщини завжди з великою заздрістю дивились і тепер дивляться наші сусіди. І коли б на Україні після звільнення її розпочались би якісь внутрішні заворушення, сусіди зразу використали б це і підбили б її під себе, може й за допомогою українських зрадників, як це вже було не раз в історії нашої Батьківщини. А можливість внутрішньої боротьби між самими українцями не є вигадка фантазії. Про це свідчать сварки між окремими групами українців на еміграції і відсутність здорової національної свідомости якраз у тих, хто в першу чергу мусів би її мати”.
(З праці „Виховання волі і характеру”)

***

    „Проводячи аналогію між періодами в житті людини і нації, можна провести аналогію і між властивими їм психічними процесами (…) В національній психології (процесові пам’яти) відповідають традиції народу, цебто зберігання в національній свідомості минулого найважливіших моментів його мови, релігії, звичаїв, здобутків культури, матеріяльної і духової, здобутків у галузі мистецтва і науки. Так як у психології окремої людини, так і в психології нації пам’ять може бути здоровою і хворою, нормальною і ненормальною. Нормальна національна пам’ять полягає в тому, що народ твердо пам’ятає своє минуле, в першу чергу, найважливіші моменти його. Здорова національна пам’ять з’єднується з правильною оцінкою минулого. Славні події своєї історії народ шанує, вони стають для нього предметом національних гордощів, а згадуючи моменти темні, народ засуджує їх і намагається виправити старі помилки. Таке ж саме ставлення здорової нації до традиційних звичаїв”.

***

    „(Але) у психології народів трапляються ненормальності, подібні до амнезії, що є повною протилежністю гіпермнезії. Це є забуття минулого, забуття або непошана до національних, політичних і культурних діячів, відмовлення або презирливе ставлення до національних звичаїв, зречення своєї рідної мови. Такі явища частіше всього трапляються серед поневолених народів. Живучи під владою чужинців, не маючи можливості розвивати свою власну культуру, одержуючи освіту і виховання в чужій школі, народи поступово забувають своє минуле, засвоюють чужу культуру і мову. Це фактично означає не тільки занепад нації, а навіть смерть для нації тих, хто забув її традиції. А коли таке забуття охоплює цілий народ, то це означає його національну смерть. Тоді народ розчиняється у пануючій нації. Такі випадки, між іншим, мали місце на теренах північної Росії, де злилися з москвичами народи фінського походження. Амнезія в галузі національної пам’яті часто поєднується з парамнезією, цебто перекрученням минулого.
Особливо це явище трапляється тоді, коли народ-переможець з метою денаціоналізації і поневолення переможеного народу всякими способами, особливо через школу, прищеплює йому неправильні погляди на минуле.
(…) Наприклад, від більшовиків пішли такі образливі назви на адресу нашого минулого, як „хуторянщина”, „шароварщина”, „просвітянщина”, „грінченківщина”, „петлюрівщина”. Аналізуючи ці лайливі назви, приходимо до висновку, що основна мета їх – скомпрометувати дореволюційний побут, наші культурні організації, що так багато зробили в галузі освіти народних мас, заплямувати наших видатних культурних і політичних діячів (…)
Основний же сенс названих вище епітетів полягає в тому, що все наше минуле, – побут нашого народу, його традицій, його діячі, – це все вияв примітивізму, який треба засудити, з презирством від нього відвернутися і розчистити місце для „передової”, „неперевершеної”, „прогресивної” більшовицької „культури”.
З огляду на те, що здорова пам’ять є одною з важливих передумов нормального розвитку як окремої людини, так і цілої нації, українці мусять дбати про те, щоб зберегти здорову національну пам’ять. Це означає, що вони мусять знати своє минуле таким, яким воно було в дійсності. А в цьому минулому перш за все було багато такого, що підносить нашу національну свідомість, чим ми можемо пишатись. Це героїчна боротьба нашого народу за свою державу, віру і культуру. Ця боротьба тяглась довго, і кінець-кінцем український народ був переможений, але чести своєї він не загубив. Захищаючи себе від диких кочовиків, він захищав й Европу з її християнською культурою. Це дає нам право на почесне місце серед народів Европи і на пошану від них. Крім того, український народ, будучи переможеним, не склав зброї, а продовжував і продовжує боротьбу. І знову ж таки він бореться фактично не тільки за себе, а і за інші народи, що перебувають у московській більшовицькій неволі. У цьому, між іншим, висока місія нашого народу і його високе покликання.
(…) Але в минулому були в нас не тільки світлі , а й темні моменти. У нас були не тільки Володимир Мономах, Ігор Новгород-Сіверський, не тільки дружинники, що в боротьбі клали свою голову за Батьківщину, а були й „татарські люди”, що допомагали татарам нищити і поневолювати її. Були в нас лицарі запорозькі, що своєю мужністю прославились на цілу Европу, а були й яничари, вірні льокаї ворогів українського народу; був у нас Симон Петлюра, Коновалець, а були й скрипники, щорси, що за вказівками Москви поневолювали український народ.
Це теж мусить знати кожен українець, щоб не повторювати помилок минулого. Перекладаючи це на психологічну мову, це означало б, що український народ мусить плекати і розвивати свою здорову національну пам’ять, а разом з тим усіма силами боротися з явищами, що їх можна назвати національною амнезією і парамнезією”.
(Зі статті „Хвороби в галузі національної пам’яті”)

***

    „Аморальне життя, коли воно тягнеться довший час, глибоко порушує і псує саму природу людини (…) В аморальних людей сумління не тільки мовчить у такі моменти, коли воно повинно голосно кричати, а навіть змінює свою природу, стає перекрученим. Те, що нормальна людина визнає за зло, вони визнають за добро, і навпаки. Типовий шахрай, що шахрайством нажив собі великі маєтки, у своїй душі схвалює свою поведінку і визнає за дурнів чесних людей, що уникають шахрайства, коли б воно могло їм принести якісь вигоди. Такі явища повного перекручення поглядів на мораль дуже часто трапляються саме в сучасному суспільстві. І це загрожує катастрофою, коли краща частина людства не виявить більшої енергії у боротьбі з аморальністю, що крок за кроком охоплює людство”.
(З праці „Свобода людини як філософічно-педагогічна і політична проблема”)

***

    „Сучасне суспільство занадто зматеріялізоване. Найбільшою вартістю для багатьох є доляр: гонитва за ним стала головним мотором життя. Тому останнє стало таким беззмістовним і жалюгідним. Зрозуміло, що такий моральний стан суспільства не може не відбиватись на українській молоді. Але велика честь буде їй, коли вона і в такому середовищі зі всією молодечею щирістю присвятить своє життя найвищим вартостям: Богові і Батьківщині. Цим вона не тільки виконає свій високий обов’язок перед рідним краєм, а й внесе живий струм у життя інших народів”.
(Зі статті „Бог і Батьківщина”)

***

    „У розбудові системи освіти перш за все велике значення має ідеологія. Не тільки всі галузі духової культури народів – релігія, наука, мистецтво, а навіть матеріяльна культура залежать від ідеології. Не виробничі відношення обумовлюють їх, як це намагаються довести марксисти, а в першу чергу ідеологія. Безперечно, сама ідеологія деякою мірою обумовлюється геополітичними й економічними чинниками, але зводити її всю до цих чинників нема жодних підстав (…)”.

***

    „(…) Державний устрій у самостійній Україні не мусить бути деспотичним: він має відповідати волі народу, себто бути демократичним, і то не на словах тільки, а й на ділі (…) Щодо соціяльно-економічного устрою, то в основу його слід покласти християнську любов і справедливість. У самостійній Україні не мусить бути жодної експлуатації людини людиною або якихось успадкованих привілеїв. Історія з повною переконливістю доводить, що всяка експлуатація й нерівність громадян перед законом, будучи суперечними духу християнства, у той же час спричиняються до ворожнечі й боротьби між окремими групами суспільства, а це своєю чергою послаблює державу і створює ґрунт для пропаганди комунізму”.
(З праці „Проєкт системи освіти в самостійній Україні”)

***

    „(…) Погляди Сковороди на виховання дуже близькі до поглядів Руссо. Але між ними є різниця. Виходячи з принципу природовідповідности, Руссо до скрайности розвинув „теорію вільного виховання”, згідно якій педагог фактично залишається на становищі спостерігань. Сковорода не доходить до такої скрайности. Він визнає, що педагог не тільки мусить усувати перепони до природнього розвитку учня, але при потребі „відрізать волчці”, що, як хвороба, виростають на тілесному й духовному організмі дитини. Погляди Сковороди більш реальні, ніж погляди Руссо, і тому без значних обмежень можуть бути застосовані у вихованні молоді. (…) Рідко у кого з філософів і педагогів так, як у Сковороди, слово співпадало з ділом. Він жив так, як учив”.
(З праці „Виховний ідеал”)

***

    „У той час, коли більшість наших письменників післяшевченківського періоду відійшли від національних традицій, особливо в галузі релігії, вірним їм залишився Константин Ушинський (1824–1870). Це найбільший, найвидатніший педагог на терені царської Росії. Писав він, як відомо, російською мовою, але з походження був українцем і, подібно до Гоголя, мав українську душу. В своїх педагогічних поглядах він близько стояв до найвидатніших європейських педагогів: Руссо, Песталоцці, Дістервега та інших. Багато він також взяв від англійських психологів-емпіриків. Але його педагогічна система має цілком оригінальний характер. Основне завдання освіти й виховання за Ушинським – виховати всебічно розвинену людину. Найважливішою засадою виховання є ідея народности. (…) Істота народности – в мові (…) Друга основа виховання – це релігія. Школа має виховувати глибоко віруючих християн (…) Ми мусимо дивуватися мужності Ушинського й самостійності його поглядів, коли він в часи панування матеріялістично-атеїстичної моди рішуче виступав за релігію як основу виховання молоді. Третя основа виховання за Ушинським є наука. Школа мусить не тільки давати учням знання, а й розвивати в них пам’ять, творчу фантазію, логічне мислення. Четверта основа виховання – праця розумова й фізична. Ушинський розріжняв вільну працю і рабську роботу. Друга знижує гідність людини, перша дає моральне задоволення. У дусі саме такої праці і слід виховувати дітей, розвиваючи в них ініціятиву й активність. Звертаю увагу читачів, яка велика подібність існує в поглядах на працю у творах Ушинського і в українських народніх піснях (…)
З поглядами на ролю праці у вихованні в Ушинського зв’язані погляди на щастя. Він пише: „Виховання, коли воно хоче щастя людині, повинно виховувати її не для щастя”. Зовні парадоксальна, а насправді глибока і цілком правдива думка (…) Усе сказане дає нам право вбачати в Ушинському видатного українського педагога, що, стоячи на засадах кращих українських традицій, розвинув і поглибив їх”.
(З праці „Виховний ідеал”)

***

    „Оглядаючи педагогічну діяльність таких педагогів, як Сократ, Платон, Ян Амос Коменський, Песталоцці, Фребель, Сковорода, Ушинський, ми приходим до висновку, що це не тільки найвища форма мистецтва, а й джерело найвищого морального задоволення. Такі педагоги заслуговують на всяку пошану як від сучасників, так і від нащадків, бо вони більше, як хто інший з діячів культури, рухають людство вперед в напрямку наближення його до Істини. Добра й Краси. Інший характер й інший вплив на формування психічних рис педагога має педагогічна діяльність, коли вона перестає бути мистецтвом, а стає ремеслом.
Це буває тоді, коли педагог не має виробленого ідеалу, не прагне свідомо до реалізації його, а дивиться на свою працю як на службу, що забезпечує йому існування. Тому його праця в кращому випадкові полягає у виконанні визначених згори обов’язків. Він може навіть ретельно виконувати їх, але мотиви його діяльности не лежать в самій праці, а в чомусь сторонньому (…). Такому педагогові чужа щира любов до педагогічної праці, а тим більше до дітей. Зрозуміло, що в таких умовах праця педагога буває позбавлена всяких елементів творчости і стає для нього самого нецікавою, а часто й нудною. Як заведений апарат, приходить такий педагог у призначені години в школу, відчитує за програмою свої лекції, не вкладаючи в них душі, а передаючи лише зміст шкільних підручників. І так працює педагог з року-в-рік, внаслідок чого він сам перетворюється в якийсь автомат, позбавлений живої душі. Як правило, учні не люблять такого педагога, бо й він не любить їх. Мало того, вони часто ображають його, дають йому всякі прізвища, помічають найменші хиби його, складають про нього всякі анекдоти, порушують на його лекціях дисципліну, а іноді й навмисно дратують його або роблять йому всякі пакості (…) Усе це загострює відношення між учнями і педагогами. Утворюються два ворожих табори, що вічно воюють між собою: табір учнів і чиновників-педагогів. Кожен з цих таборів не нехтує всякими засобами боротьби. Педагоги мстяться на учнях, ставлячи їм низькі оцінки, учні дратують педагогів всякими вихватками (…) У таких умовах вироблялися два близьких один до одного типи педагогів: тип чиновника-автомата і тип педагога, злісного і мстивого садиста”.
(З праці „Виховання волі і характеру”)

***

    „Розумове виховання має два завдання:

1. Збагатити учня науковими знаннями та виробити у нього науковий світогляд.
2. Розвинути у нього т. зв. формальні здібності інтелекту, себто спостережливість, пам’ять, творчу фантазію і логічне мислення.

    Коли перше завдання завше мають на увазі шкільні педагоги, то друге завдання більшість їх часто забуває. Внаслідок цього нерідко трапляються випадки, що школа не тільки не розвиває природних інтелектуальних здібностей учнів, а навіть шкідливо впливає на розвиток їх.
Бувають випадки, що неосвічений селянин виявляє більшу спостережливість, ніж людина з середньошкільною освітою. Часто школа затримує розвиток у дітей творчої фантазії і дух шукань. А проте якраз ці властивості інтелекту: спостережливість, фантазія і дух творчих шукань – треба виховувати у нашої молоді, маючи на увазі ті високі, складні й відповідальні завдання, що поставила історія перед українським народом”.
(З праці „Загальні методи навчання”)

***

    „Пасивні методи навчання, навіть методи наочні, мають ту основну хибу, що не розвивають у дітей ініціятиви та самостійної думки. Тим-то вони можуть дати ще дітям знання, але не вироблять з них людей, здатних до творчої роботи чи то в галузі теоретичній, чи практичній.
Отож нова педагогічна думка весь час боролася й бореться за принцип активності навчання. Але нові, активні методи навчальної роботи тільки поволі входять у шкільну практику. Старі традиції в ній дуже живучі. Учителеві, дорослій людині, трудно визволитися від того впливу, що справляє на нього порівняння з собою недосвідченого учня. Тому передача знань у готовому вигляді, замість стимулювання в учнів духу шукань, здається цілком природньою і виправданою. Окрім того, техніка авторитарного навчання далеко легша, ніж техніка навчання активного. Для першого вчителеві досить знати в певних межах якусь галузь шкільної науки, і він може з успіхом вести справу навчання. Зовсім інші умови за активних методів. Тут треба організувати дітей для роботи, збудити в них інтерес до неї, зуміти скерувати їх певним шляхом, зуміти допомогти дітям і відповісти на їхні запитання. Така робота вимагає і більшого педагогічного такту, і кращого підготування, ніж робота з пасивними методами. Тому ми не бачимо швидкого переходу від пасивних методів до активних. Навпаки, в історії педагогічної практики помічається тільки поступова активізація старих пасивних методів”.
(З праці „Загальні методи навчання”)

***

    „(…) Треба так перебудувати навчально-виховний процес, щоб учні не були пасивним об’єктом його, щоб вони брали активну участь у ньому під керівництвом педагогів. Школа мусить стати для них маленькою батьківщиною, яку вони люблять і честю якої вони дорожать, яку вони разом з педагогами розбудовують (…) Школа мусить використовувати кожний момент своєї роботи не тільки для того, щоб дати учням знання, а й для того, щоб виховати з них повновартісних, всебічно розвинених людей і добрих громадян своєї Батьківщини”.
(З праці „Виховний ідеал”)

***

    „Мова відбиває в собі психологію, культурні здобутки народу і навіть його зв’язки з іншими народами. Носієм цього всього є слово. Тому людина на перших ступенях культурного розвитку, коли творилася мова, вбачала в (слові) магічну силу: володіти словом для неї означало володіти річчю. І в цьому є глибокий сенс.
Але в сучасної людини слово втратило свій попередній сенс. Воно стало ніби стертою монетою, що не відбиває зі всією чіткістю й виразністю свого значення. А звідси нечіткість і невиразність самого мислення, бо між мовою і мисленням існує органічний зв’язок. Звідси також послаблення естетичного почуття при сприйманні словесної творчості, бо кожне слово містить в собі певний образ. Тому набуває такого великого значення робота учнів над словом. Вона має відкрити для учнів глибокий сенс слів, їх історію у зв’язку з історією національної культури”.
(З праці „Загальні методи навчання”)

***

    „На яких засадах має бути розбудоване тіловиховання української молоді? Ці засади мусять бути такі: (…) Тіловиховання не є окрема галузь формування людської особистости, а органічна частина його, міцно поєднана з вихованням розумовим, моральним і естетичним (…) Завданням тіловиховання є не тільки зміцнення здоров’я, розвиток м’язевої сили і спритности, а й розвиток духових сил людини: зміцнення її волі, вироблення витривалости, здібности керувати своїм тілом як знаряддям духа (…) Керівники тіловихованням української молоді мусять чітко уявляти собі, які вимоги ставить до українського народу історія. Такими основними завданнями є здобуття незалежности соборної України, розбудова її господарства і духової культури. Виконання цих завдань вимагає певних властивостей духа і тіла (…) У тіловихованні, як і в інших галузях виховання, останнє мусить бути органічно поєднане з самовихованням.
Це означає, що:

1. вихованець сам розуміє потребу і сенс тіловиховання;
2. що він розуміє завдання, які стоять перед українським народом і усвідомлює свої обов’язки перед ним;
3. що він не тільки ретельно і з охотою виконує накази керівників під час походів і гімнастичних вправ, а за певною системою сам займається тіловихованням. Інакше тіловиховання може обернутися на муштру, а муштра, як відомо, не дає добрих наслідків у будь-якому вихованні молоді”.

(З праці „Тіловиховання як засіб виховання волі і характеру”)

***

    „(…) Історія робить останній іспит, від наслідків якого залежить „бути чи не бути” українському народові. Тому подвійно мудрими, передбачливими й обережними мусять бути його керівники. Усе це повною мірою стосується і до керівників виховання нашої молоді. Сотні раз повторювано: „Молодь – наше майбутнє”. І це не пусті слова. Нова епоха, що чекає нас, нові умови життя вимагають і нової школи, взагалі нових методів навчання і виховання (…)”

***

    „В основу виховання, як і в основу суспільного життя майбутнього, треба покласти ідею свободи. (…) Але школа майбутнього не може беззастережно прийняти теорію вільного виховання в таких формах, як її подають Руссо, Еллен Кей і Лев Толстой. Виховання мусить бути побудоване так, щоб дитина весь час відчувала себе його суб’єктом, себто свідомо прагнула до певної мети, розкривала кращі свої сили, вложені в неї природою, виховувалася на творчу, повноцінну особистість. Але щоб здібності у дитини пішли на благо їй і суспільству, треба, щоб вона свідомо входила в норми суспільного життя, заповідані Христом і розкриті кращими представниками людства. А це можливе лише тоді, коли дитина в процесі виховання, суб’єктивно будучи самостійною, об’єктивно перебуває під продуманим і мудрим керівництвом педагога. Отже, основна проблема педагогіки майбутнього полягатиме в тому, щоб поєднати вільний розвиток дитини з педагогічним керівництвом виховника. Це – дуже складна проблема, складна не так в теорії, як на практиці (…)
Щоб виховати вільну, творчу й повноцінну особистість, не досить лише засвоїти психологію дитини взагалі, – треба ще грунтовно знати психологію кожної дитини зокрема, треба розуміти кожний прояв її психічного життя, як у розгорнутій книжці читати її переживання. А для цього, крім знання теоретичної психології, треба ретельно й систематично спостерігати дітей, використовуючи найдосконаліші способи психологічного спостереження. Педагог майбутнього – це педагог-психолог. Школа майбутнього – це, в першу чергу, творча школа.
Завдання її полягає у тому, щоб розвивати творчі сили молоді, виховувати з неї творців культурних вартостей, людей, що в творчій роботі для суспільства будуть знаходити і своє особисте щастя. Педагогіку майбутнього не слід уявляти собі як зовсім нову систему, що не має коріння в минулому. Вона має бути синтезом того кращого, що є в теорії вільного виховання і в авторитарній педагогіці. Вона має поєднувати самостійність та ініціативу учнів з високим авторитетом педагога, волю і свідомість своєї гідності учня з свідомою дисципліною, творчі шукання з ґрунтовним знанням здобутків минулого та кращих традицій його. Але основне місце в ній мусять посісти все ж таки педагогічні ідеї Руссо, Песталоцці, Монтесорі, Дьюї, себто тих, хто в більшій або в меншій мірі стояв на засадах теорії вільного виховання (…) Тому виховання кожного народу, маючи спільні загальнолюдські риси, матиме й свої національні особливості, відповідно до духу народу та його призначення. Цей дух і призначення свого народу кожна національна педагогіка має досконально дослідити і відповідно до них будувати систему виховання й освіти своєї молоді”.
(З праці „Загальні методи навчання”)