Микола Іванович Пирогов, син чиновника середнього розряду, внук селянина, народився 13 листопада 1810 р. в Москві в багатодітній сім’ї (14 дітей). Пирогови були дуже релігійними. Крім батьків – Івана Івановича і Єлизавети Іванівни на маленького Миколку мали вплив няня Катерина Михайлівна та кріпосна служниця Параска Кирилівна, яка розповідала дітям народні казки, виховувала в них любов до словесності й літератури.

Дитинство хлопчика пройшло в атмосфері ніжності й любові, хоча різка на той час вважалася найкращим засобом виховного впливу. В 6 років він самостійно навчився читати, а грамоту засвоїв, розглядаючи карикатури на французів, що видавалися після війни з Наполеоном (1815–1817) у вигляді карток, складених в абетковому порядку. Улюбленими книжками були: «Дитяче читання» М. М. Карамзіна, байки Езопа, «Робінзон Крузо» Даніеля Дефо, «Подорож Росією» П. С. Палласова. Також подобалося йому грати у війну та в лікаря. Ці дитячі мрії він втілив у життя.

До початку систематичних занять з домашніми вчителями Микола вже ознайомився з цікавими книжками. Зокрема, з енциклопедією «Видовище всесвіту латинською, російською та німецькою мовами», укладеною Я. А. Коменським. Вона була навчальною книжкою в сім’ї та школі країн Східної Європи до другої половини ХІХ ст.

До 11-ти років майбутній учений навчався вдома. Перші вчителі –студенти Московського університету – навчили його грамоти, чотирьох арифметичних дій, дали початкові знання з латинської та французької мов. Домашнє виховання здійснювалося залежно від його особистих інтересів. У «Щоденнику старого лікаря» Микола Іванович жалкує за такою системою освіти. У 12 років хлопчика віддали до приватного пансіону В. С. Кряжева, де навчали катехізису, літургіці, святої історії, російської граматики, риторики, німецької і французької мов, арифметики, алгебри, геометрії, всесвітньої та російської історії, географії, малювання, танців.

Через матеріальні труднощі батько змушений був забрати 14-річного сина з пансіону. Тільки завдяки другові сім’ї лікарю, професорові Є. О. Мухіну Миколу зараховують до Московського університету (згідно зі статутом студентами могли стати лише ті, кому виповнилося 16 років). У цей період він крім медицини виявляв інтерес до науки та її викладання в східноєвропейських університетах, до історичних та історико-літературних знань.

Невдовзі Пирогових спіткало горе. 1 травня 1825 р. помер батько і їх виселили з родинного маєтку. Виконуючи дрібні роботи, мати й сестри утримували сім’ю. Їм допомагав матеріально троюрідний дядько А. Ф. Назар’єв. У ці роки майбутній відомий хірург і педагог зазнав багато бідувань. Не маючи й 18-ти років, у 1828 р. він закінчив медичний факультет, і його разом із 20-ма іншими студентами, які мали найкращі знання з різних спеціальностей і походили з «природних росіян», направили на 2 роки в Дерптський (нині Тартуський) університет для підготовки до професури. Але через липневу революцію 1830 р. у Франції, що перекинулась і на інші держави, та польське повстання довелося затриматися там на 5 років (до 1833 р.).

Маючи схильність до наполегливої та систематичної роботи, Микола Іванович цілком присвятив себе опануванню обраною спеціальністю. Після засвоєння анатомії як основної дисципліни в хірургії він приступив до вивчення фізіології. У 1832 р. склав іспит на звання доктора медицини й захистив дисертацію латиною. Її переклали німецькою мовою та опублікували в одному з хірургічних журналів.

У 1833 р. М. І. Пирогова відрядили до Німеччини. В Берлінському й Геттінгенському університетах він поглиблював свої знання, набуваючи необхідних навичок. Через два роки, повернувшись на батьківщину, розраховував на керівництво кафедрою в Московському університеті. Проте, як з’ясувалося, її рекомендували іншому, тож вирішив залишитись у Дерптському університеті. Тамтешній професор І. Ф. Мойєр надав йому можливість широкої хірургічної практики у своїй клініці.

Дерптський університет на той час, згідно із статутом, був німецьким, російські вчені мали змогу займати лише кафедру російської мови та словесності. Але завдяки рекомендації І. Ф. Мойєра, Миколу Івановича було обрано екстраординарним (1836), а потім ординарним професором (1837) на кафедру хірургії медичного факультету. З 1836 р. він розпочав лекції з хірургічної анатомії німецькою мовою, а через рік нею ж опублікував «Аннали (літописи) хірургічної клініки» – зібрання клінічних лекцій.

До 1841 р. М. І. Пирогов керував кафедрою в Дерптському університеті, а з 1841 по 1856 р. він – професор госпітальної хірургічної клініки, патологічної і хірургічної анатомії Петербурзької медико-хірургічної академії, яка перебувала у військовому відомстві. За цей час видав низку наукових праць, що збагатили скарбницю світової медицини.

У 1842 р. М. І. Пирогов одружився з Катериною Дмитрівною Березіною, яка в 1846 р., після народження другої дитини, померла. Ця трагедія настільки вибила його з колії, що він не зміг працювати й поїхав до Італії. Через деякий час, повернувшись, продовжив свої заняття в клініці та Медико-хірургічній академії. В січні 1847 р. його обирають членом-кореспондентом Академії наук біологічного відділення, а 20 квітня того ж року отримав звання академіка Медико-хірургічної академії. В 1850 р. одружився з баронесою Бістром. Після смерті першої дружини Микола Іванович звернувся до Євангелії, якої раніше не читав. Він замислився над релігійно-філософськими темами, моральним обов’язком батьків щодо майбутнього своїх дітей.

Кінець 40-х років ХІХ ст. М. І. Пирогов провів на Кавказі, де вперше застосував під час операції анестезування ефіром. У період Кримської війни (1854–1855 рр.), під час облоги Севастополя, з організованою ним громадою «сестер жалібниць» (медичних сестер) зробив тисячі операцій. Теоретичні праці і практична діяльність принесли йому славу «батька воєнно-польової хірургії». У 1856 р. він повернувся до Петербурга, в Медико-хірургічну академію. 28 липня 1856 р. у зв’язку з погіршенням здоров’я та домашніми обставинами вийшов у відставку як практик-хірург, але продовжував працювати над останнім випуском книжки «Ілюстрована топографічна анатомія розпилів, проведених у трьох напрямках через заморожене людське тіло» та розпочав роботу над іншою – «Основи загальної воєнно-польової хірургії». В цьому ж році вийшов друком його славнозвісний анатомічний атлас.

Ще в 1850 р. учений написав свою першу педагогічну статтю «Питання життя», але не опублікував, бо знав, що не пропустить цензура. І тільки в 1856 р. вона надрукована в журналі «Морський збірник». Цією статтею відкрилася дискусія з найважливіших питань виховання. Ще під час Кримської війни М. І. Пирогов переконався, яке велике значення для служіння батьківщині має розвиток у людях почуття обов’язку, честі, правдивості, безкорисливості. У цій статті він розкрив свої педагогічні ідеї, погляди на завдання освіти у вихованні молодого покоління, визначив шляхи й засоби його навчання й виховання.

Стаття з’явилася в період наростання суспільно-політичного руху в країні. М. І. Пирогов виступив з критикою офіційної системи освіти, виклав (у релігійно-християнському дусі) свої роздуми про сенс життя людини та її покликання.

Учений не залишив після себе спеціальної фундаментальної праці з педагогіки, лише статті, промови, циркуляри і звіти. Однак і в цій спадщині є багато значущих, оригінальних думок і положень, викладених людиною, розум якої був дисциплінований науковим мисленням. Засуджуючи рутинні погляди, Пирогов прагнув у вирішенні питань виховання й навчання керуватися психологією дитячого віку. У низці педагогічних статей він висунув вимогу реформи школи, а також опублікував проєкт реформи, який виявився демократичнішим, ніж проєкти уряду. В ньому поставив нову мету навчання й виховання, нові завдання школи, заклав основи нової педагогічної системи.

М. І. Пирогов виступав за загальнодоступну школу для всіх верств населення й національностей, здатну забезпечити загальний, широкий і всебічний розвиток дітей. У своєму проєкті він зазначав, що справжня освіта має ґрунтуватися на єдності гуманітарної і реальної освіти.

К. Д. Ушинський і Л. М. Толстой, вважаючи, що М. І. Пирогов віддав перевагу класичній школі, не погоджувалися з ним. Разом з тим учений в автобіографії писав: «Я не надавав переваги в цьому, для мене найголовнішому в шкільній справі, ні класицизму, ні реалізму; для мене обидва напрямки були однаково придатні для досягнення поставленої мною мети, аби ні те, ні інше не вводилося в школи з задньою думкою…»¹. Дві форми освіти – класичну й реальну – він вважав вимушеними, оскільки батьки мали різні можливості. Ідеальною є освіта, завдяки якій діти «незалежно від станів і статків, були б зобов’язані пройти загальний гімназійний курс, вступити до університету, обрати один з його факультетів, і потім уже вийти в життя …»².

У 1856 р. указом Олександра ІІ М. І. Пирогова було призначено попечителем Одеського навчального округу. Разом з родиною він переїхав з Петербурга до Одеси й розпочав організацію навчальної справи. У перших же своїх розпорядженнях Микола Іванович наголошував на застарілості програм і навчальних посібників, їх недостатній кількості, потребі підготовлених учительських кадрів тощо. 20 січня 1857 р. він звернувся до міністра народної освіти А. С. Норова з «Доповідною запискою про стан освіти в Новоросійському краї і про кричущу необхідність перетворення навчальних закладів». У ній було викладено основні причини незадовільної організації освіти в окрузі. Протягом дворічного керування округом (1856–1858) попечитель прагнув піднести значення педагогічних рад гімназій, боровся за гуманне ставлення до дітей. Він поставив питання про перетворення Рішельєвського ліцею в університет (1856). На його думку, реформу університету слід було проводити силами самого навчального закладу, з узгодженням вимог сучасної науки й держави, дослухаючись до громадської думки.

У низці статей: «Чого ми бажаємо?» (1859), «Погляд на загальний статут наших університетів» (1861), «Зауваження до проєкту спільного статуту Імператорських Російських університетів» (1862), «Університетське питання» (1863), «Листи з Гейдельберга» (1863–1864) – Микола Іванович наполягав на необхідності широкого реформування університету, який насправді не є вільною, незалежною одиницею, а залишається допоміжним знаряддям у руках церкви, уряду й держави.

14 вересня 1857 р. вийшла у світ стаття М. І. Пирогова «Про публічні лекції з педагогіки», де він стверджував, що «справжній прогрес досягається одним-єдиним шляхом – шляхом виховання». На запитання: «До чого ви готуєте вашого сина?» – вчений завжди відповідав: «Бути людиною». Адже основна мета педагогіки – виховання людини із загальнолюдськими рисами й пізнаннями. Одним із перших учений звернув увагу на важливість розвитку в школярів людської гідності, тим самим започаткувавши гуманність, людяність у вихованні. Сам він усвідомлював: виховати таку людину занадто складно. К. Д. Ушинський у «Журналі Міністерства народної освіти» за 1862 р. писав: «Коли М. І. Пирогов звернув загальну увагу на шкідливість ранньої спеціалізації в освіті, коли він з’ясував необхідність дбати насамперед про загальнолюдську освіту нових поколінь, то ми, на жаль, не можемо сказати, щоб у його статтях з тією ж виразністю була висловлена думка про те, що розуміє він під загальнолюдською гуманною освітою, а це необхідно було б з’ясувати»³.

Ліберальна діяльність Миколи Івановича викликала незадоволення Олександра ІІ і генерал-губернатора. Наступні три роки (1858–1861) він обіймав посаду попечителя Київського навчального округу. Його вплив на розвиток педагогічної науки й народної освіти в Російській імперії важко переоцінити. Педагогічні статті, розпорядження, видані ним за час його попечительства в Києві, ввійшли до збірки «Зібрання літературно-педагогічних статей М. І. Пирогова» (1858–1861), в Одесі – «Зібрання літературних статей М. І. Пирогова» (1858). Ось як говорить про нього О. О. Мусін-Пушкін: «Це був рідкісний Попечитель – вдумливий філософ, який завжди проводив серйозну педагогічну реформу, заздалегідь всебічно продуману, що була результатом не випадкової думки, а цілої педагогічної системи, неухильно ним упроваджуваної»⁴. К. Д. Ушинський писав: «Геніальний статут не зробить того, що зробив один Микола Іванович Пирогов». Однак не всі позитивно оцінювали діяльність М. І. Пирогова. Так, князь І. І. Васильчиков у листі до генерала В. Д. Кренке скаржився, що Пирогов поганий адміністратор, при ньому начальство втратило своє значення.

Статті «Про предмети суджень і обговорень педагогічних рад гімназій» (1859), «Школа й життя» (1860) – найвизначніші праці вченого з питань виховання та освіти після «Питань життя». У них він порушує проблеми поліпшення навчання в школах та гімназіях, професійної підготовки вчителів, висуває вимогу єдиної, загальнодоступної школи, забезпечення наступності навчання у школах різних типів, виступає за зв’язок школи з життям. Крім названих, М. І. Пирогову належать праці: «Про перевідні іспити» (1859), «Про мету літературних бесід в гімназіях» (1860), «Зауваження до звітів морських освітніх закладів за 1859 р.» (1860) та багато інших.

У статті «Думки й зауваження щодо проєкту статуту училищ, що перебувають у відомстві Міністерства народної освіти» (1860) викладені думки педагога про шкільну систему. Він пропонував таку: початкова дворічна школа, прогімназія (неповна середня школа) двох типів (класична, реальна) з 4-річним курсом, гімназія теж двох типів (класична, реальна) з 3–5-річною тривалістю навчання, вища школа (університети, вищі спеціальні навчальні заклади).

Навчальний план елементарної (початкової) школи передбачав такі предмети: Закон Божий (молитви, основні правила віри, стисла священна історія в оповіданнях), грамота, письмо, рахунок (4 правила арифметики), наочне навчання – починаючи з грамоти, Закону Божого до арифметики, яке може бути замінене читанням дитячих та популярних книжок з поясненням за малюнками й моделями. Кількість уроків в цих школах не повинна була перевищувати 20 на тиждень.

Реальна прогімназія мала складатися з 4-х класів з викладанням таких предметів: Закон Божий (катехізис, священна історія, читання євангелістів і апостольських послань, літургія), російська мова, письмо й орфографія, наочне навчання, арифметика, алгебра (в 3-му класі), геометрія (в 4-му класі), дві нові мови, географія, історія в біографічних нарисах, природознавство (викладається наочно), креслення. На заняття у 1–2 класах відводиться не більше 24-х годин на тиждень, а в 3–4-х – не менше 26 годин. Тривалість уроку – до 1 години. Перше місце посідає вивчення Закону Божого та священної історії, а природознавство вивчається, головним чином, для розвитку уваги. До прогімназії приймаються без екзаменів діти, що закінчили елементарну школу або навчалися вдома.

У перших двох класах класичної прогімназії предмети залишаються ті самі, що й у реальній. Природознавство та географія викладаються наочним способом лише в 1–2 класах, історія вивчається в біографічних і географічних нарисах тільки з 2-го класу. Обов’язковим є навчання однієї нової мови. Викладання мови розпочинається в 3-му класі (6 годин на тиждень), у 4-му класі вивчається грецька мова (теж 6 годин на тиждень). До 1-го класу можуть вступати без екзаменів діти, які закінчили курс в елементарних школах, до 3-го класу також без екзаменів, але вже ті, що закінчили курс у реальних прогімназіях. З екзаменами в будь-які класи зараховуються діти, котрі мають домашнє виховання.

Планувалося, що до реальної гімназії можуть вступати без екзаменів учні, які закінчили реальні прогімназії, а з екзаменами – ті, що закінчили класичну прогімназію або мають домашнє виховання. Вік вступників – 14 років. Усі, хто закінчив гімназію, мають право вступати до вищих спеціальних шкіл.

Метою класичної гімназії М. І. Пирогов вважав підготовку до університетського навчання. Тому вимагалося глибоке вивчення мов (вітчизняної, двох стародавніх і однієї нової), історії, математики. Не передбачалося викладання природознавства та інших реальних предметів. Допускалося вивчення Закону Божого, ще однієї нової мови та географії. Із 27-ми навчальних годин на тиждень 10 відводилося на вивчення стародавніх мов, 4 – історії, 4–5 – математики, 3–4 – вітчизняної мови, 4 – грецької та латинської мов.

До 5-го класу класичної гімназії вступали без екзаменів учні, котрі закінчили класичну прогімназію. З екзаменами до будь-якого класу – ті, що отримали домашнє виховання.

Розробляючи цю систему, М. І. Пирогов велику увагу приділяв змісту навчання, його формам і методам. Він був прихильником розвиваючого навчання, вважав за необхідне застосувати дидактичні принципи. Високо цінував словесні, практичні методи, але надавав перевагу наочному викладанню. Педагог виступав проти перевантаження учнів, а щодо контролю й перевірки знань, то їх слід здійснювати безперервно. Іспити мають бути випускні, перевідні він заперечував. Школа, на його думку, – це заклад, що не лише дає загальну освіту, а й усебічно розвиває розумові здібності дітей. Микола Іванович одним із перших висунув ідею нерозривності навчання й виховання. Нині це один із принципів дидактики. Він високо оцінював роль учителя і ставив до нього відповідні вимоги, особливо до належної підготовки та перепідготовки.

Центральне місце у своїй системі педагог відводив латинській, грецькій, російській мові та літературі, математиці, історії. Основними дидактичними принципами він вважав свідомість, активність, наочність і самодіяльність учнів. Великого значення надавав дисципліні. М. І. Пирогов засуджував бездушне ставлення до дітей, вимагав гуманності й сердечності. У статті «Чи потрібно сікти дітей і сікти в присутності інших дітей?» (1858) виступав проти тілесних покарань, доводив, що їх необхідно скасувати. Але в 1859 р. у циркулярі «Основні перші правила про провини і покарання учнів гімназій Київського навчального округу», відкидаючи «різку» як засіб покарання, все-таки допускав її застосування в окремих випадках.

М. О. Добролюбов у статті «Всеросійські ілюзії, що руйнуються різками» (1860) засудив таку двоїстість. Микола Іванович у відповідь опублікував «Звіт про наслідки введення по Київському навчальному округу правил про провини і покарання учнів гімназій» (1860), де намагався виправдатися від звинувачень, посилаючись на те, що ці правила розробила нарада директорів гімназій Київського навчального округу (хоча збори не були ухвальним органом) і що їх запровадження знизило кількість тілесних покарань за рік у кілька разів.

Продовжуючи полеміку, М. О. Добролюбов надрукував статтю «Від дощу та у воду» (1861), в якій знову піддав критиці позицію М. І. Пирогова з цього питання. Деяка двоїстість виявляється й у розумінні вченим цілей виховання, питань морального виховання, дисципліни, жіночої освіти та ін.

Оцінюючи його працю як педагога, газета «Київський телеграф» (1858) писала, що «сутність новітньої педагогіки, що вводилась М. І. Пироговим, полягала в тому, щоб викладання було наочним, пристосованим до розвитку учнів; а засвоєння учнями предмета було свідомим; викладання повинно бути в найтіснішому зв’язку з повагою до людської гідності й моральної вільної особистості»⁵.

У «Доповідній записці щодо освіти євреїв» (1857), поданій Міністерству народної освіти (А. С. Норову), Микола Іванович пропонував проєкт реформи єврейської освіти, виступаючи за необхідність морально-релігійного виховання в середній школі, зближення єврейського населення з християнським. За його сприяння в Одесі виходили два єврейських журнали.

Варто зазначити, що педагог вважав формування «справжніх людей» одним з найважливіших питань життя. Головний шлях до цього – моральне виховання особистості, в якої наукові знання, переконання, почуття громадянського обов’язку вживаються з релігійно-християнською мораллю. Різко критикував він недоліки жіночої освіти. Високо підносячи роль жінок у суспільстві, турбувався про їхнє рівноправ’я, виховання як майбутніх матерів.

Недільні школи в Україні створювалися за безпосередньої участі М. І. Пирогова. Перша була відкрита в 1859 р. при Київському дворянському училищі на Подолі після того, як професор П. В. Павлов звернувся до М. І. Пирогова з відповідними заявами студентів. Без згоди генерал-губернатора Микола Іванович дав такий дозвіл, чим викликав невдоволення міністра освіти. Це стало однією з причин звільнення педагога з посади попечителя Київського навчального округу. І. І. Слєпушкін (завідувач недільної школи на Подолі) підкреслював, що Пирогов зміцнив становище недільних шкіл у Києві й «полегшив їх появу в інших містах». Учений не лише сприяв їх відкриттю, а й виступив на захист у статті «Про недільні школи» (1863). Він зауважив факт підозріливого й негативного ставлення до них київської аристократії.

13 березня 1861 р. М. І. Пирогова було звільнено з посади і близько року він прожив у садибі Вишня Подільської губернії. О. І. Герцен писав у своєму «Колоколі», що це звільнення – «одна з наймерзотніших справ Росії дурнів проти Росії, котра розвивається».

У 1862–1866 рр. Микола Іванович був керівником молодих російських учених, відряджених до Німеччини для підготовки до професури. Його хвилювали питання підготовки наукових і викладацьких кадрів не лише за кордоном, а й у Росії. Він виклав свої міркування з цієї проблеми в «Університетському питанні» (1863), «Листах із Гейдельберга» (1863–1864), у кореспонденціях Міністерству народної освіти. Але після доповіді міністра народної освіти Д. А. Толстого на ім’я царя (17 червня 1866 р.) М. І. Пирогова було звільнено з мотивацією: «перебування за кордоном не є суттєво необхідним для наших професорських кандидатів».

Повернувшись на батьківщину у 1866 р. вчений знову оселився у своїй садибі Вишня під Вінницею, де присвятив свій час медицині та сільському господарству. В 1870 р. під час франко-пруської війни «Товариство Червоного Хреста» викликало Миколу Івановича для обговорення воєнно-санітарних питань. Він відвідав заклади Німеччини, Лотарингії, Ельзасу. У 1877–1878 рр. був військовим лікарем.

Остаточно підірвавши своє здоров’я, М. І. Пирогов назавжди оселився в садибі Вишня. З 1879 по 1881 р. він написав мемуари «Питання життя. Щоденник старого лікаря», що становлять перший том його творів, виданих у 1887 р. Остання стаття вченого, присвячена освітнім питанням, була надрукована в 1864 р. О. О. Мусін-Пушкін зазначав: «За часів Пирогова педагогіка як наука, звісно, ще не існувала. Завдяки своєму відчуттю і своїй принциповості, він, тим не менш, багато що передбачав і став на правильний шлях в педагогіці»⁶.

М. І. Пирогов був просвітником нового типу: освічений, гуманний реформатор, супротивник казенної педагогіки, який прагнув творчо розвивати освіту й керувати нею по-новому. Він вписав славну сторінку в історію вітчизняної педагогіки. Як стверджує В. П. Чорний, усього вчений написав 1 300 книжок і статей на медичні та педагогічні теми, близько 100 великих (7 монографій) і середніх за обсягом наукових творів, майже половина з яких – педагогічні праці (24 статті, понад 20 «Циркулярів»).

25 травня 1881 р. громадськість організувала вечір на честь 50-річної наукової та суспільної діяльності М. І. Пирогова. Того ж року стан його здоров’я погіршився. Помер учений 23 листопада 1881 р. Його набальзамоване тіло зберігається в склепі-усипальниці церкви Миколи Чудотворця в музеї-садибі Вишня.

Щиро поважали й любили Миколу Івановича такі діячі, як О. І. Герцен, К. Д. Ушинський, Д. І. Писарєв, В. Я. Стоюнін, котрі сміливо рухали вперед педагогічну думку. Педагогічна громадськість, медики й дотепер з почуттям вдячності шанують пам’ять свого вчителя, розкривають те цікаве й плідне, що було зроблено ним за складних соціально-політичних умов.

З 1954 р. проводяться Пироговські читання. В 1995 р. в м. Вінниці відбулися перші Всеукраїнські Пироговські читання, присвячені 185-річчю від дня народження вченого.

Аналізові його творчості й педагогічної діяльності присвячено чимало досліджень. Зі сторінок усіх цих праць постає велична постать ученого, який увійшов в історію не лише як геніальний учений, талановитий лікар-хірург, а й як класик демократичної, гуманістичної педагогічної думки, який зробив неоціненний внесок до скарбниці вітчизняної культури.

_____________________________________________________________

¹Пирогов Н. И. Сочинения Н. И. Пирогова : изд. в память столетия со дня рождения Н. И. Пирогова, 1810 – 13 нояб. – 1910. Т. 1. Киев : Изд. Пирогов. Т-ва, 1910. С. 18–19.

²Пирогов Н. И. Чего мы желаем? // Избр. пед. соч. М., 1952. С. 18.

³Ушинський К. Д. Педагогічні твори М. І. Пирогова // Твори : в 6 т. Київ : Рад. шк., 1954. Т. 1. С. 295–296.

⁴Мусин-Пушкин А. А. Н. И. Пирогов, как педагог. Петроград : Тип. Гл. Упр. Уделов, 1917. С. 27.

⁵Цит. за: Старченко С. Н. Повременная (периодическая) печать – газеты Украины о Николае Ивановиче Пирогове, 1857–1957 гг. : автореф. дис. … канд. мед. наук / Одес. гос. мед. ин-т им. Н. И. Пирогова. Киев, 1967. С. 10.

⁶Мусин-Пушкин А. А. Н. И. Пирогов, как педагог. Петроград : Тип. Гл. Упр. Уделов, 1917. С. 91.

Підготовлено за публікацією: Бондар, Л. С. Пирогов Микола Іванович / [Л. С. Бондар] // Українська педагогіка в персоналіях : у 2 кн. : навч. посіб. для студентів вищ. навч. закл. / за ред. О. В. Сухомлинської. – Київ, 2005. – Кн. 1 : Х–ХІХ століття. – С. 308–317.

Світлини:
http://www.pirogov-center.ru/about/210-years-pirogov/light-appearance/ ;
http://www.pirogov.com.ua/zala_6_ua.htm