Музейна справа в Україні: інституціоналізація, персоналії, освітній вимір (за матеріалами енциклопедичного біографічного словника «Педагоги України (друга половина ХІХ – початок ХХІ ст.)»)

Анотація

У статті досліджено внесок педагогів у становлення та розвиток музейної справи в Україні з акцентом на інституційні трансформації музеїв, їхню освітню функцію та роль педагогічних діячів у формуванні музейного простору. На основі матеріалів енциклопедичного біографічного словника «Педагоги України (друга половина ХІХ – початок ХХІ ст.)» та інших джерел реконструйовано діяльність понад 20 освітян, які стали ініціаторами створення музейних установ, розроблення музейно-педагогічних практик та інтеграції музеїв у навчальний процес. Висвітлено взаємозв’язок між педагогічними ініціативами, процесом інституціоналізації музеїв та їх еволюцією від сховищ артефактів до центрів освітньої комунікації. Особливу увагу приділено персоналіям Павла Тутковського, Олександра Янати, Миколи Сумцова та ін., які заклали методологічні основи музейної діяльності та взаємодії музеїв з освітніми закладами. Досліджено роль Бориса та Марії Грінченків у систематизації музейних фондів і каталогізації колекцій, що стало важливим етапом у професіоналізації музейної справи. Окремо розглянуто феномен шкільних музеїв, що з’явилися в Україні у другій половині ХІХ – на початку ХХ століття та стали дієвими засобами активного навчання, розвитку дослідницьких навичок, а з відновленням незалежності України у 1991 р. – формування національної ідентичності учнів. Проаналізовано роль шкільних музеїв у навчальному процесі, зокрема завдяки діяльності Михайла Биковця, Павла Сапухіна, Василя Каюкова та ін., які розробили методики краєзнавчої роботи, інтеграції музейних експонатів у навчальні програми та взаємодії музеїв з місцевими громадами. Продемонстровано, що ідеї Софії Русової, Івана Филипчака, Панаса Луньова та ін. стали підґрунтям сучасної музейної педагогіки. Методологія дослідження, заснована на біографічному підході, дала змогу систематизувати інформацію про українських педагогів-музейників, дослідити їхні музейно-педагогічні ідеї та оцінити їхній внесок у розвиток музейної справи. Наукова новизна дослідження полягає у комплексному розляді зв’язку між поступом освіти та музейної справи, що дало можливість вперше оцінити роль педагогічних персоналій у створенні музейної інфраструктури України. Практична цінність дослідження передбачає його використання для вдосконалення музейно-освітніх програм, розроблення методичних рекомендацій щодо діяльності музеїв у закладах освіти, а також формування державних стратегій інтеграції музеїв в освітній процес. У висновках підкреслено, що музейна справа в Україні, ґрунтуючись на досвіді педагогів минулого, є не лише засобом збереження історичної пам’яті, а й потужним освітнім ресурсом, що сприяє вирішенню актуальних викликів сучасності: консолідації українського суспільства в умовах протистояння російській агресії, цифровізації та конкуренції з новітніми формами інформаційного контенту.