Борис Дмитрович Грінченко народився 27 листопада 1863 р. на хуторі Вільховий Яр поблизу с. Руські Тишки (тепер Харківський район Харківської області) неподалік від Харкова у дрібномаєтній зрусифікованій дворянській сім’ї. Найулюбленішим заняттям хлопчини змалечку було блукання лісом, п’ять років він захопився читанням, а в шість зробив першу спробу написати власний твір.

В одинадцятирічному віці Борис вступив до Харківського реального училища й жив сам (на квартирі) у цьому великому місті. Навчаючись у третьому класі, він став свідком розмови, під час якої пролунали дуже прихильні слова про українську мову й Т. Г. Шевченка. Невдовзі в батьківській скрині підліток знайшов „Кобзар”, який потрапив туди явно випадково, адже родинною мовою була російська. Книжка справила на нього надзвичайно сильне враження. Під впливом творів великого поета учень почав писати українською мовою вірші, повісті, драми, створювати саморобні журнали длятоваришів-школярів, за що зазнав глузування, а часом і кари.

Занадто раннє самостійне життя в Харкові не могло не спричинити певних наслідків. Борис познайомився з членами гуртка революціонерів-терористів. Цей небезпечний зв’язок рештою призводить до арешту й півторамісячного ув’язнення, яке підірвало здоров’я 16-річного юнака, до виключення з 5-го класу училища без права здобуття освіти в будь-якому іншому навчальному закладі, а також до підвищеної уваги поліції впродовж усього подальшого життя.

Філософські роздуми над сенсом буття, для  яких було достатньо часу під час вимушеного після ув’язнення перебування на хуторі (протягом року юнак жив у батька на поруках), підводять його до рішення покласти всі сили на те, щоб українці як нація всупереч самодержавній політиці не лише не розчинилися в могутньому котлі імперії, а, навпаки, знайшли в собі сили посісти почесне місце серед інших народів світу. І першим кроком на цьому шляху, вирішує Борис Дмитрович, має стати освіта бідного люду. Використовуючи сімейні зв’язки у 1881 р. він отримує можливість екстерном скласти іспити при Харківському університеті на звання народного вчителя і з найшляхетнішими пориваннями вирушає на село.

Перші три роки молодий учитель викладав на Харківщині, у селах Введенське, Тройчата (Єфремівка) та Олексіївка. Така часта зміна шкіл пояснюється кількома причинами. По-перше, в цих селах переважало російське мовне населення, а йому хотілося вивчати український фольклор та етнографію. По-друге, Борис Дмитрович намагався організувати справжнє навчання селянських дітей, робив спроби певним чином облаштувати виділені для занять приміщення, шукав засобів одержати якісь кошти. Усе це викликало роздратування в місцевої „еліти” – священиків, старост, урядників, спричинювало тяжкі конфлікти з ними.

У 1881 р. під псевдонімом Ів. Перекотиполе на сторінках галицьких видань з’явилися вірші Б. Д. Грінченка. Незважаючи на всі складнощі подальшого життя, Борис Дмитрович уже не полишав літературної творчості. Його поезії, оповідання, повісті, драми, науково-популярні розвідки, фольклорні та етнографічні дослідження тощо (деякі з них підписані псевдонімами Вартовий, Вільхівський, Василь Чайченко та ін.) стали важливою складовою української культури.

Влітку 1883 р. Б. Д. Грінченко відвідував педагогічні курси в Змієві. Тут він познайомився зі своєю майбутньою дружиною – учителькою Марією Миколаївною Гладиліною. Вона стала не тільки вірною помічницею в усіх громадських, літературних і просвітянських справах свого чоловіка, а й сама завдяки йому долучилася до літературної діяльності. Політичні реалії та погляди обивателів (адже письменство вважалося не дуже пристойним заняттям для жінки) змушували приховувати своє авторство за псевдонімами. У Марії Грінченко їх було кілька – М. Чайченко, М. Доленко, П. 3. Р-ой, але в історії письменства вона найбільш знана як Марія Загірня.

На початку 80-х років XIX ст. Б. Д. Грінченко почав друкуватися в освітянській пресі. Життєва активність спонукала його вже в 19 років узяти участь у публічному обговоренні нагальних учительських проблем. Саме інформація про зміївські курси, вміщена в петербурзькому журналі „Русский начальный учитель” у 1883 р., стала першою публікацією майбутнього визначного діяча на педагогічну тематику. Впродовж наступних кількох років у цьому ж часописі за підписом „М-р-с” з’явилися його статті „Школы Змиевского уезда Харьковской губернии” (1884), „По поводу эмиритальной кассы учащих в народной школе” (1884), „Заметки сельского учителя о школьном деле: цель народной школы” (1885). „Прием учеников в народную школу и ученики-учителя” (1886). У них ішлося про злиденні умови, в яких здійснювалося початкове навчання сільських дітей в Україні, про тяжке матеріальне становище народних учителів, висловлювалися думки з приводу однієї з „вічних” педагогічних проблем – що є пріоритетнішим: дати учневі запас знань чи зосередити увагу на розвиткові його мислення тощо. Б. Д. Грінченко взяв участь у дискусії з приводу того, хто є кращими вихователем – чоловік чи жінка. На успішність навчально-виховного процесу, доводить він у дописах „Письмо в редакцию” (1884) та „Ответ на письмо учительницы Н. Никифоровой” (1885), принципово впливають не стать сільського педагога, а взаєморозуміння та взаємоповага між ним і місцевими жителями.

Тільки на четвертий рік учителювання Борису Дмитровичу вдалося потрапити до двокласної школи в українському селі Нижня Сироватка теж Харківської губернії. Однак конфлікти з попом-законовчителем (надіслав начальству 26 доносів на молодого педагога), іншим колегою-пияком та шкільним інспектором змусили його з настанням літніх канікул неї лише залишити цю школу, а й взагалі тимчасово змінити роботу – протягом півтора року (1886-1887) він працював статистиком Херсонської губернської управи.

Восени 1887 р. Б. Д. Грінченко знову повернувся до вчителювання. Шість років він викладав в однокласній земській школі с. Олексіївка Катеринославської губернії, яка розмістилася на території власної економії відомої освітньої діячки X. Д. Алчевської. Христина Данилівна на свої кошти збудувала шкільний будинок, узяла на себе значну частину витрат, а тому фактично була попечителькою цього навчального закладу і значною мірою впливала на організацію всього шкільного життя. Зауважимо, на відміну від переважної більшості початкових шкіл дореволюційної Росії школа в Олексіївці була облаштована досить добре.

Залюблений у рідний народ, його самобутню культуру, Борис Дмитрович страждав від того, що як педагог змушений був утілювати в життя русифікаторську політику царського уряду. Щодня стикаючись із сумнівними наслідками навчання дітей малозрозумілою для них мовою, молодий учитель вирішив таємно викладати їм українську грамоту. В 1888 р. він склав та розмалював буквар, за яким навчав учнів, а разом з ними і свою доньку, бажаючи, як сам писав, щоб рідною мовою озивалася до них наука. У наступному 1889 р. Б. Д. Грінченко створив ще один рукописний підручник – першу після букваря книжку для читання „Рідне слово”.

Проте ці підручники не були єдиними саморобними книжками у спеціальній бібліотечці, яку збирав учитель для школярів. Оскільки українських дитячих книжок бракувало, він у такий же спосіб „випускав” свої переклади та оригінальні твори, складав збірнички творів інших письменників. Так з’явився на світ, зокрема, журнал „Квітка”, в якому вміщувалися оповідання, вірші, загадки й невеликі статті науково-популярного характеру. Номери часопису, надзвичайно старанно, розбірливо написані, густо оздоблені малюнками й візерунками, справляли сильне враження на маленьких читачів.

Зрозуміло, вся ця „видавнича” робота трималася у великій таємниці. Обставини ускладнювалися тим, що Борис Дмитрович після ув’язнення ще в юнацькі роки перебував під постійним наглядом поліції. Тому навчання в Олексіївській школі було організовано таким чином. У школі учні працювали з офіційно визнаними підручниками й усі письмові роботи виконували російською мовою. Але необхідні пояснення вчитель робив українською, а час від часу, як нагорода за виконані поза уроками обов’язкові письмові завдання, в класі проводилося колективне читання українських книжок. Крім того, діти декламували вивчені вдома українські вірші і слухали лекції країнознавства. Вдома вони писали рідною мовою вірші, оповідання (учні „видавали” рукописний журнал „Думка”), а також обов’язкові рецензії на прочитані книжки.

Як пізніше згадувала М. М. Грінченко, в шкільній бібліотеці зберігалася лише офіційно дозволена література. Дітям ці книжки здавалися нудними й незрозумілими, тому вони неохоче їх брали, адже, повертаючи книжку, треба було обов’язково відповісти на кілька запитань за її змістом. Значно більше подобалися їм книжки з домашньої бібліотеки Б. Д. Грінченка. Біля сіней у вчителевій хаті була спеціальна комірчина, де й зберігалися рукописні книжки й журнали, а також цікава, але не дозволена для використання у шкільних книгозбірнях російська дитяча література. Кожне з цих видань було обгорнуте газетою. Учні добре знали, що книжку в газеті до школи приносити не можна. Прочитавши її, треба на аркуші папері написати своє прізвище та враження і вкласти між сторінками. В суботу, йдучи до школи, книжки заносили в комірчину. Єдиним можливим покаранням за порушення правил могла стати заборона брати нові книжки „з дому”, але приводу для його застосування жодного разу не було.

Незважаючи на всі застережні заходи, до шкільної ради все ж доходили чутки, що в Олексіївській школі навчають українською мовою, читають заборонені книжки. Але спеціальна перевірка не дала конкретних матеріалів для обвинувачень, і робота продовжувалася.

В результаті навчання, згадувала М. М. Грінченко, учні знали, що „єсть Україна і Московщина, що єсть мови українська та московська, а не панська й мужицька, і добре тямили, що в школі треба відповідати тією мовою, якою до тебе говорять. Через те й відповідали вони начальству завсігди по-московському… Отже, хоч і не вкраїнська була школа в Олексіївці, та все ж, вивчившися школярі в їй, знали, що вони українці, знали історію і географію України, знали про всіх видатних письменників і про їх писання, знали про тяжке, безправне становище України, знали про Галичину запевне більше, ніж тодішній пересічний українець-інтелігент. І свої знання уміли висловити путящою українською мовою”¹.

Відчуваючи, що його знанням, його здатності донести слово науки до пересічного українця вже тісно в межах звичайної сільської школи, Борис Дмитрович почав плідно співпрацювати із львівською „Просвітою”. Тут на початку 1890-х років під псевдонімом В. Чайченко вийшли його науково-популярні брошури „Два славні мужі. І. Іван Гутенберг. II. Джемс Гарфільд” (1890), „Іван Котляревський, український письменник : Життєписне оповідання” (1891), „Григорій Квітка, український письменник: Життєписне оповідання” (1892), „Фінляндія і Сахара” (1892) та ін.

У 1893 р. Б. Д. Грінченко лишив посаду вчителя в Олексіївні. По-перше, треба було продовжувати навчання дочки Насті, а по-друге, дедалі більше ускладнювалися стосунки з опікункою школи X. Д. Алчевською. В роки вчителювання Б. Д. Грінченка в Олексіївській школі X. Д. Алчевська збирала матеріали для другого тому своєї праці „Что читать народу”. Постійно проживаючи в Харкові, влітку вона приїжджала в Олексіївку, де щонеділі влаштовувала читання для дорослих. Борис Дмитрович не погоджувався з Христиною Данилівною, що пересічний український селянин чудово розуміє російські книжки. Він вважав, що її слухачам уже прочитано багато книжок і тому їхня реакція не може слугувати надійним орієнтиром у цьому плані. Та навіть вони не так уже все добре розуміють, а деякою мірою підпадають під вплив переживань чудової читачки, якій ще й догодити хочуть. Ця суперечка спонукала педагога самому розпочати вечірні читання для дорослих у себе в хаті, а також залучати селян до книжок із своєї домашньої бібліотеки. Крім того, після написання рецензій Х. Д. Алчевска дарувала вже непотрібні їй російські книжки мешканцям Олексіївни та навколишніх сіл, а вчитель зазвичай вимінював їх на українські.

Протиріччя між двома педагогами особливо загострилися в 1892 р., коли Б. Д. Грінченко, працюючи у школі, що фактично діяла за кошти Христини Данилівни, відмовився брати участь у широкому відзначенні громадськістю тридцятиріччя її освітньої діяльності. На запрошення, в якому перелічувалися прізвища авторитетних членів ювілейного комітету та місця в їй за кордоном, звідки очікувалися поздоровлення, він відповів, що по-поважає діячів російської освіти на російській землі, але негативно ставиться до навчання російською мовою в Україні. Кінцевим результатом діяльності Христини Данилівни, писав Борис Дмитрович, є русифікація українського народу, а тому він відмовляється брати участь у ювілейному вшануванні.

Останнім приводом для розриву їхніх стосунків став виступ Б. Д. Грінченка проти тяжкого становища селян у власній економії Алчевських. У своєму пристрасному листі з цього приводу він писав Христині Данилівні, що недостатньо піклуватися про освіту народу, треба передусім створити умови для його нормального фізичного існування. Адже виснажлива праця по 15-16 годин на добу, жорстоке поводження управителів, які дозволяють собі брутально принижувати трудівників, ніяк не сприяють розвиткові духовних потреб селян, формуванню в них елементарної самоповаги. „Эти люди получают от Вас книжку в подарок, а сами, быть может, думают, что эту книжку Вы купили за те деньги, которые вымучили у них на тяжелой работе…”², – писав Борис Дмитрович у листі до X. Д. Алчевської. Безумовно, вона не змогла пробачити вчителеві таких слів, і він був змушений залишити найкращу на той час школу повіту.

¹ Грінченко М. Школи, де вчителював Борис Грінченко // ІР НБУВ. 1 арк. 161.

² Грінченко Б. Д. – Алчевській X. Д.: Лист від І грудня 1892 р. з Олексіївки в Харків кпи] // ІР НБУВ. Ф. З, спр. 40613.

З Олексіївки Грінченки переїжджають до Чернігова. Тут у 1894-1899 рр. Борис Дмитрович працював у губернській земській управі, де обіймав посаду спершу завідувача оціночним пробачити вчителеві таких слів, і він був змушений залишити найкращу на той час школу повіту.відділом, потім – завідувача відділом народної освіти й нарешті секретаря правління. В цей час у „Земском сборнике Черниговской губернии” було опубліковано кілька його педагогічних праць, зокрема стаття „Народные учителя как сельские хозяева”. У ній критично аналізувалася пропозиція деяких шкільних та господарських діячів зробити народних учителів зразковими господарями. Прибічники такого проекту вважали, що це сприятиме поширенню серед народу передових сільськогосподарських знань, допоможе зблизити селянина та вчителя, суттєво поліпшить матеріальний стан останнього.

Не заперечуючи необхідності поширення серед селян знань і вмінь раціонального господарювання, автор водночас переконливо доводив неспроможність такої ідеї й наголошував : лише створення широкої мережі добре організованих сільськогосподарських шкіл для дітей, які вже закінчили початкове навчання, сприятиме підвищенню культури праці, а, отже, і життєвого рівня селян. Що ж до вчителя, то тільки збільшення заробітної плати поліпшить його матеріальне становище, створить умови для нормально виконання прямих обов’язків вихователя.

В 1895 р. у цьому ж збірнику надрукували статтю Б. Д. Грінченка „К вопросу журнале для детского чтения в земской народной школе”. В ній автор розвиваючи думку про неможливість дати учням початкової школи більше, ніж елементарну грамоту, детально розглядав один із засобів подальшого їх розвитку – дитячий часопис. Мету такого періодичного видання педагог вбачав у систематичному впливі на формування світогляду юної особистості. Щоб досягти бажаного результату, пише він, видавцеві треба врахувати чимало важливих моментів. Серед них – точне визначення віку читачів, високі вимоги до змісту публікацій, грамотна мова творів, зовнішній вигляд журналу тощо.

У 1894 р. Б. Д. Грінченко організував єдине на той час у Російській імперії видавництво дешевих українських книжок для народного читання. Аби здешевити видавничий процес, подружжя безкоштовно переписувало та редагувало рукописи, правило коректуру, а також виконувало всі адміністративні функції. Завдяки їхній праці побачили світ майже 50 назв книжок загальним тиражем 200 тис. примірників. Серед них твори П. А. Грабовського, Є. П. Гребінки, М. М. Коцюбинського, Ю. А. Федьковича, Т. Г. Шевченка, а також самого Бориса Дмитровича та його дружини.

Взагалі чернігівський період позначився активною участю просвітнього діяча в культурно-громадському житті України. Він разом із М. М. Коцюбинським, М. М. Грінченко, М. Ф. Чернявським, В. І. Самійленком входить до нелегальної чернігівської української громади, що поряд із загальнодемократичними вимогами пропагувала ідеї поширення національної освіти й культури. Разом зі своєю дружиною Борис Дмитрович безкоштовно впорядковував музей українських старожитностей В. В. Тарновського, в якому налічувалося понад 750 одних лише безцінних шевченківським експонатів. Ці та інші заходи Б. Д. Грінченка на терені українства спричинили негативну реакцію губернських властей. Наприкінці 1899 р. під тиском місцевої адміністрації він змушений був залишити посаду в земстві й жити лише з літературного заробітку.

У 1901 р. члени редакційної колегії журналу „Киевская старина” запропонували Борисові Дмитровичу доопрацювати  матеріали для словника української мови.  Ці матеріали  почав збирати ще в середині XIХ ст. П. О. Куліш. У 1864 р. їх передали гурткові київських літераторів, а ще пізніше вони потрапили до редакції часопису. Хоч уряд переслідував будь-яку українську діяльність, упродовж усіх цих років у поповненні та уточненні зібраного взяло активну участь широке коло людей, у тому числі багато відомих діячів української культури і науки – П. Г. Житецький, О. Я. Кониський, О. П. Косач, М. В. Лисенко, К. П. Михальчук, В. П. Науменко,І. С. Нечуй-Левицький, Є. К. Тимченко, Д. І. Яворницький та ін. Фактично це була праця кількох поколінь української інтелігенції, яка потребувала серйозної наукової обробки, адже за такий довгий час неодноразово змінювалися методика роботи, принципи добору та система опрацювання слів.

У червні 1902 р. сім’я Грінченків із Чернігова переїхала до Києва, де, незважаючи на матеріальну скруту, Борис Дмитрович самовідданої здійснював титанічну працю: впорядкував, відредагував та значно доповнив (на 19 тис. слів) переданий йому лексичний матеріал. Чотири томи „Словаря української мови” виходили в Києві впродовж 1907-1909 рр. Вони містили близько 68 тис. реєстрованих українських слів з перекладом їх російською мовою і з відповідним українським ілюстративним матеріалом із найрізноманітніших джерел -фольклорних та етнографічних збірок, літературних творів, словників, розмовної народної мови – з усієї території Україні. На той час це було найбільше зібрання лексичних фондів української мови. Рукопис дістав досить високу оцінку Російської імператорської Академії наук, яка, спираючись на глибокий його аналіз одним з найавторитетніших російських філологів того часу академіком О. О. Шахматовим, визнала „Словарь” „лучшим малорусским словарем сравнительно со всеми до сих пор вышедшими” і присудила йому премію М. 1. Костомарова¹.

Про те, як високо оцінювали це видання сучасники Б. Д. Грінченка cвідчить, зокрема, стаття в газеті „Рада” відомого українського політичного діяча, історика, літературознавця Д. І. Дорошенка (1882-1951). Автор писав, що ця праця – правдивий інвентар, який стане основою для наукових студій над рідною мовою й матиме величезне практичне значення, насамперед для вироблення літературної української мови. Також у статті зазначалося: „Не маючи своєї національної (на Україні російській) школи, ми досі виучуємо нашу мову тільки з книжок та часописів. Словарь Б. Грінченко служитиме прекрасним регулятором і підручником для такого виучування – однаково для своїх і для чужих. Він служитиме також найкращим доказом багацтва, ріжнородності й гнучкості нашої мови, служитиме покажчиком великої духовної роботи, яку виконав наш народ на протязі століть, виробляючи собі найпотрібнішу і найдорожчу культурну зброю – мову, це справжнє дзеркало своєї душі, образ національної вдачі. І може малодушні сини цього народу, що з такою злочинною легковажністю кидають мову своїх батьків, навчаться більше поважати і цінити це предківське надбання”².

Київський період життя можна назвати вершиною громадської діяльності Б. Д. Грінченка. Він вступив до Київської української громади та до Загальної безпартійної української організації, став спочатку одним із організаторів Української демократичної, потім одним із засновників Української радикальної і, нарешті, лідером Української демократично-радикальної партій. У програмних документах усіх цих організацій обов’язково підкреслювалася необхідність викладання в навчальних закладах рідною мовою учнів.

Водночас Б. Д. Грінченко активно популяризував ідею національної воли серед широких верств населення. 31 грудня 1905 р. у Києві почала виходити перша щоденна українська газета „Громадська думка”, до редакційного комітету якої разом із С. О. Єфремовим, М. Т. Левицьким, І. Ф. Дурдуківським, М. М. Грінченко увійшов і Борис Дмитрович. Хоча вже 18 серпня 1906 р. влада заборонила часопис, на його шпальтах знаходимо цілу низку публікацій видатного освітнього діяча на педагогічну тематику. Серед них статті „Якої нам треба школи”, „Народні вчителі і вкраїнська школа” (пізніше ці дві праці виходили окремими брошурами), „До земства і учителів: 3 приводу з’їзду учителів Гадяцького повіту”, рецензії на український буквар Норця (псевдонім Т. Г. Лубенця) та науково-популярну книжку М. М. Грінченко „Який буває державний лад” тощо. Крім того, педагог використовував газету для поширення знань серед народу, зокрема вміщував у ній свої праці науково-популярного характеру „Де ми і скільки нас” та „Оповідання з української старовини”.

Б. Д. Грінченко є автором одного з найгостріших звинувачень тогочасної освітянської дійсності – твору „На беспросветном пути. Об украинской школе”. Бажаючи донести своє слово до якомога ширшої читацької аудиторії, автор написав його російською мовою й уперше надрукував у 1905 р. на сторінках петербурзького журналу „Русское богатство” (в Києві окремою книжкою було здійснено перевидання в 1906 р., двічі в 1907 р., а також у 1912 р). У цьому творі гармонійно поєдналися легкий, зрозумілий публіцистичний стиль викладу з глибоко науковим усебічним висвітленням суті питання. Читач знаходить тут і численні посилання на погляди вітчизняних та зарубіжних педагогів щодо рідномовного навчання, і конкретні факти з історії боротьби українців за національну школу, і цілу низку трагікомічних мовних непорозумінь між учнями-українцями та вчителями-росіянами, і аргументовані докази непридатності тогочасних російських підручників для нормального навчання українських дітей.

Зауважимо, педагог не лише критикував дійсність, а й готував грунт для майбутнього. Він був переконаний у невідворотності позитивних змін, а тому визначив стратегічні напрями реорганізації школи в Україні, викладені, зокрема, у проекті статуту Всеукраїнської спілки вчителів і діячів народної освіти, заснування якої Борис Дмитрович ініціював у 1906 р. Так, найпершими заходами на шляху створення системи національної освіти автори цього документа вважали впровадження загального безплатного обов’язкового початкового навчання для всіх

¹ Отчет о присуждении премии Н. И. Костомарова за словарь малорусского наречия. СПб,  1906. С. VII

²Д-ко Д. (Дорошенко Д. І.) Словарь української мови // Рада. 1909. 2 серп.

дітей, забезпечення наступності між нижчою, середньою та вищою школами, реалізацію права всіх народів у тому числі й українського, навчатися рідною мовою, введення в середніх школах і університетах курсів вивчення української мови, літератури, а також географії та історії України¹.

Як відомо, політична реакція 1907 р. унеможливила діяльність багатьох громадських  організацій, що виникли завдяки певним демократичним зрушенням у 1905-1906 рр. Така ж сумна доля судилася і Всеукраїнській спілці вчителів і діячів народної освіти. Дещо довше вдалося проіснувати іншому громадському об’єднанню – київському товариству „Просвіта” ім. Т. Г. Шевченка, створеному також з ініціативи Б. Д. Грінченка.

Одну з перших згадок про київську „Просвіту” знаходимо у спеціальному випуску газети „Громадська думка”, присвяченому сорок п’ятим роковинам смерті Т. Г. Шевченка. У статтях „Просвітній пам’ятник Тарасові Шевченкові” М. П. Левицького та „Шевченкові роковини” Б. Д. Грінченко йдеться про те, що для гідного вшанування великого заступника за бідного темного брата недостатньо відлити з чавуну його фігуру або влаштувати концерт за його творами. В ім’я того, хто заповідав своєму народові чужого навчатися й свого не цуратися, потрібно створити живий пам’ятник – об’єднання освічених людей для різноманітної просвітньої національної роботи серед простого люду.

Головуючи 25 червня 1906 р. на першому загальному зібрані „Просвіти”, Борис Дмитрович у вступній промові, зокрема, підкреслив: „Треба зазначити тільки два пункти, які роблять заснування нашого товариства особливо важним. Перше, – що ми починаємо свою діяльність у той час, коли на арену історії виступають робочі маси як діяльні, а не пасивні творці нового життя. Роль просвітніх інституцій, які даватимуть освіту, знання цим масам, які запомагатимуть їм виробляти опертий на наукових факти світогляд, мусить бути величезна.

Другий пункт – той, що товариство наше повстає у Києві, тому осередкові, звідкіля почалося наше культурне життя. Був час, коли з сього міста хвилі просвіти, хвилі розумового життя розливалися не тільки на всю Україну, але й на всю східну Європу, зачіпаючи й західну. Настало потому лихоліття, Київ занепав, але ж і після того він завсігди зоставався для нашого народу тим духовним центром, до якого поверталися наші очі, куди поривалося серце кожного на нашій землі. Наступає час, коли ми зможемо вернути нашому культурному центрові те сяйво культурної поваги, яка одна тільки дає нації право на місце серед інших націй. І се кладе на наше товариство велику й дорогу нам, але і важну повинність”².

Б. Д. Грінченко очолював „Просвіту” з часу її створення до 19 травня 1909 р. Зазначимо, членами цього товариства, яке ставило собі за мету допо­магати розвиткові української культури й передусім – просвіті українського народу його рідною мовою, працюючи в Києві і в Київській губернії, були й такі відомі діячі, як Д. І. Дорошенко, В. Ф. Дурдуківський, С. 0. Єфремов, О. П. Косач, О. А. Кошиць, А. Ю. Кримський, В. П. Науменко, І. І. Огієнко, С. Ф. Русова, Л. М. Сгарицька-Черняхівська, К. Г. Стеценко, І. М. Стешенко та ін., тобто фактично весь цвіт київської української інтелігенції початку XX ст.

Водночас Борис Дмитрович був головою однієї з чотирьох комісій „Просвіти” – видавничої (функціонували ще бібліотечна, шкільно-лекційна та артистична комісії). Незважаючи на брак рукописів відповідного рівня, постійні фінансові труднощі та цензурний нагляд, завдяки винятковій наполегливості членів видавничої комісії, а особливо її голови, побачили світ 36 загальнодоступних видань. Серед них – художні та науково-популярні праці М. П. Драгоманова, І. Я. Франка, М. І. Костомарова, С. О. Єфремова, Д. Л. Мордовця, самого Б. Д. Грінченка, зокрема його брошури „Про грім та блискавку” (1907), „Братства і просвітна справа на Вкраїні за польського панування до Б. Хмельницького (1907), „Про пустині” (1908) та ін. Крім того, видавалася література практичного, утилітарного характеру, яка навчала, наприклад, як раціонально годувати худобу, позбутися ярів і пісків, правильно поводитися в разі нещасного випадку, проводила антиалкогольну пропаганду тощо. Ці книжки були покликані сприяти самоосвіті малозабезпечених прошарків населення. Як писали самі члени товариства, вони прагнули створити „бібліотеку, яка б задовольняла перші найпекучіші потреби в просвіті нашого народу, була б першим кругом знань, який дав би змогу перейти до другого”³. Усього за час існування організації (а її діяльність з 10 квітня 1910 р. була заборонена рішенням Губернського Присутствія як небезпечна для  панівного ладу) просвітяни видали  173 760 примірників дешевих книжок.

¹ Проект статуту Всеукраїнської спілки вчителів і діячів народної освіти // Громадська думка. 1906. 21 черв.

² Звідомлення товариства «Просвіта» у Києві, заснованого в пам’ять Т. Шевченка, за 1906 р. К., 1907. С. 12-13.

³Товариство «Просвіта» у Києві: Теми для виданнів // Рада. 1906. 10 жовт. «Словарь української мови».

Як педагог із значним досвідом практичної роботи не залишив Б. Д. Грінченко поза увагою й методичний аспект навчально-виховного процесу, збавивши фонд національних підручників букварем під назвою «Українська шматка до науки читання й писання», що вперше вийшов у 1907 р. в Києві.

Підручник складається з чотирьох частин: власне азбука, читанка після азбуки, прописи та звернення „До вчителів”. У зверненні автор, спираючись на власний досвід давав поради стосовно методики роботи з книжкою, а також вміщував пояснення щодо правильного читання (порівняно з російською мовою) суто українських літер. Необхідно зауважити, що за браком українських шкіл букварем для навчання дітей передусім користувалися батьки. Оскільки вони не мали спеціальної підготовки, запропоновані в книжці рекомендації ставали їм у великій пригоді.

Букварна частина граматки поділена на 29 параграфів. Кожен з них складається з предметного малюнка, слова-підпису з новою літерою, окремих, речень, а згодом і невеликих оповідань. Автор зазначав, що намагався розташувати букви в такому порядку, щоб спочатку йшли легші для вимови звуки, а також, щоб вистачало матеріалу для читання.

Необхідно звернути увагу на вдалий добір у підручнику текстів для читання. Укладач писав, що поставив собі за мету „давати матеріал дітям зрозумілий, йдучи од легшого до важчого, і інтересний за змістом”. І це йому цілком вдалося. Знавець фольклору, Б. Д. Грінченко широкої використав українські приказки. Ці малі форми усної народної творчості були тісно пов’язані з повсякденним життям школярів (частково, можливо, і знайомі їм) і водночас концентрували в собі вироблену протягом століть народну філософію, світобачення. Тому, безперечно, вони були важливим виховним засобом – навчали не лише читати, а й поважати мудрість свого народу, сприяли формуванню моральних уявлень та переконань. На розвиток логічного та образного мислення учнів спрямовані вміщені в граматці загадки, що також, як правило, складаються з одного речення. У книзі використано немало іншого фольклорного матеріалу. Є тут байки, дитячі пісні, народні вірші та оповідання. Особливо багато народних жартів, дотепів. Такі мініатюри здебільшого мають усього кілька коротких речень, але не лише виконують роль вправ, а й викликають позитивну емоції рядку в класі.

Ознайомлював педагог своїх маленьких читачів і з визначними діячами української літератури. На сторінках букваря натрапляємо на вірші Т. Г. Шевченка, Л. І. Глібова, П. О. Куліша, Є. П. Гребінки. Сам укладач спеціально для підручника написав оригінальні мініатюри й цілу низку невеликих оповідань за мотивами відомих сюжетів.

Після видання в 1907 р. граматки Борис Дмитрович почав готувати до друку ще один підручник – читанку „Рідне слово”. Але смерть у 1980 р. єдиної 23-річної доньки Насті, яка із запалом молодого серця кинулася у революційний вир, єдиного онука та матері, тяжка хвороба дружини підірвали його фізичні та душевні сили, викликали загострення туберкульозу. В 1909 р. він був змушений виїхати за кордон для лікування. 23 квітні 1910 р. в італійському курортному містечку Оспедалетті на 47-му році життя закінчився земний шлях цього визначного українського діяча. Похований Б. Д. Грінченко в Києві на Байковому цвинтарі. Його могила знаходиться на дев’ятій дільниці, біля самого краю тераси, якраз навпроти церкви Святого Вознесіння.

Після смерті чоловіка Марія Грінченко присвятила себе популяризації його творів, збереженню пам’яті про нього. Зокрема в 1912 р. вона видала його читанку „Рідне слово”, основу якої було створено ще під час учителювання в Олексіївській школі. У передмові укладачка підкреслює: „Друкуючи тепер читанку, ставлю на їй і своє ім’я, щоб не робити її автора, Бориса Грінченка, відповідальним за ті вади в книзі, які, може, зробила я, редактуючи та додаючи новий матеріал до читання”. Безумовно, через заборону українських шкіл цей підручник у той час не міг потрапити до класу й був приречений лише на домашній вжиток.

Вдруге читанка „Рідне слово” була видана в Києві в 1917 р., коли на території російської України почали створюватися перші національні навчальні заклади. Тоді ж неодноразово перевидавалася й „Українська граматика до науки читання й писання” (1917, 1918, 1921). Освітяни високо оцінювали обидва підручники за цікавий та змістовний матеріал. Взагалі це був період належного пошанування пам’яті цього активного борця з національну школу – друкувалися твори Б. Д. Грінченка, портрети педагога вивішувалися в класах, ціла низка навчальних закладів та просвітницьких товариств носила його почесне ім’я.

У роки довгоочікуваного визнання української мови як офіційної не залишився поза увагою і „Словарь української мови”. Він увійшов в історію нашої культури як практичне втілення внеску Б. Д. Грінченка у створення сучасного українського правопису. Запроваджену в словнику орфографічну систему було покладено в основу правописного кодексу української мови. Саме на цій лексикографічній праці ґрунтувалися перші прийняті в радянський час „Найголовніші правила українського правопису” (1921), які були ухвалені Українською академією наук, а затверджені народним комісаром освіти Г. Ф. Гриньком.

На окрему розповідь заслуговує історія великої приватної бібліотеки сім’ї Грінченків. Усе життя Борис Дмитрович збирав книжки, передусім ті, зміст яких так чи інакше стосувався України. Після його смерті, за заповітом, усі вони переходили у власність дружини, а надалі мали зберігатися як окрема колекція в одній із загальнодоступних бібліотек.

Залишившись сама, Марія Миколаївна дбала про поповнення колекції. У 1919 р. вона передала понад 6 тис. книжок, брошур, альбомів, періодичних видань до Всенародної бібліотеки України (нині Національна бібліотека України ім. В. І. Вернадського). Варто зазначити, що лише педагогічний відділ сімейної книгозбірні налічував понад 300 найменувань, видрукуваних як у Росії, так і в Австро-Угорщині. Причому значну частину унікальних книжок другої половини XIX – початку XX ст. прикрашають дарчі написи міх авторів – В. Б. Антоновича, Лесі Українки, І. І. Огієнка, Я. Ф. Чепіги, Ф. Черкасенка, Г. П. Шерстюка та багатьох інших.

Наприкінці 20-х – на початку 30-х років XX ст. освітня діяльність Б. Д. Грінченка в Радянському Союзі стала об’єктом гострої критики. Зокрема його почали несправедливо звинувачувати в пристосовництві та називати „ідеологом войовничого, зоологічного націоналізму”. Тривалий час ім’я цього діяча якщо й згадувалося, то здебільшого в негативному плані. Його реабілітація почалася наприкінці 50-х – на початку 60-х років, коли робилися перші кроки до відновлення історичної правди після XX з’їзду КПРС. Знаковою подією в процесі повернення спадщини Б. Д. Грінченка стало перевидання „Словаря української мови” в 1958-1959 рр. Виконане воно було фотомеханічним способом з першого, прижиттєвого, грінченківського випуску.

Особливий сплеск появи публікацій про Б. Д. Грінченка був пов’язаний відзначенням 100-річчя з дня його народження в 1963 р. Віддаючи належне освітянській діяльності Бориса Дмитровича, їхні автори (М. П. Гуменюк, І. І. Пільгук, А. Г. Погрібний, В. В. Яременко та ін.) основну увагу зосередили або на літературній спадщині ювіляра, або на його ідейно-політичних пошуках. Проте доба застою невдовзі знову порушила еволюцію більш-менш об’єктивного наукового пізнання, надто у сфері гуманітарних наук, тому досить помітною подією цього періоду стало введення персоналії Б. Д. Грінченка до підручника з історії педагогіки за редакцією М. С. Гриценка (1973).

Початок нинішнього періоду вивчення спадщини письменника й педагога можна датувати кінцем 80-х років XX ст., коли нові політичні реалії зробили можливим широке відзначення в 1988 р. 125-річчя з дня його народження. Серед багатьох сучасних публікацій, в яких аналізується педагогічний аспект доробку Б. Д. Грінченка, особливою ґрунтовністю вирізняються дослідження М. М. Веркальця, Ю. О. Єненка, А. Животенко-Піанків, О. І. Неживого, А. Г. Погрібного. Значною подією в освітньо-культурному житті країни стало відкриття в 1988 р. пам’ятника цьому видатному діячеві у дворі школи, що носить його ім’я, в с. Олексіївка Перевальського району на Луганщині, де він учителював протягом 1887-1893 р.

Література

Дурдуківський В. Педагогічна діяльність Б. Грінченка // Зб. іст.-філол. відділу ВУАН. № 97: Праці наук.-пед. комісії. К., 1929. Т. 1.

Погрібний А. Г. Борис Грінченко: Нарис життя і творчості. К., 1988.

Веркапець М. М. Педагогічні ідеї Б. Д. Грінченка. К., 1990.

Копиленко Я. Б. З історії «Словаря української мови» Бориса Грінченка // Укр. мова і л-ра в шк. 1990. № 7.

Погрібний А. Г. Борис Грінченко в літературному русі кінця XIX – початку XX ст. : Питання ідейно-естетичної еволюції. К., 1990.

Копиленко Н. Б. Сільський учитель Борис Грінченко // Педагогіка і психологія. 1994. № 1.

Неживий О. І. Для рідного слова : Творча спадщина Бориса Грінченка проблеми національного і виховання. Луганськ, 1994.

Копиленко Н. Б. До ювілею подружжя Грінченків // Шлях освіти. 1998. № 4.

Животенко-Піанків А. Педагогічно-просвітницька праця Бориса Гринченка. К., 1999.

Інформацію підготовлено за виданням:

Антонець Н. Б.  Грінченко Борис Дмитрович / Н. Я. Антонець // Українська педагогіка в персоналіях : навч. посіб. для студ. ВНЗ : у 2 кн. Кн. 1. ХХ століття / за ред. О. В. Сухомлинської. – К. : Либідь, 2005. – С. 437-448.

Анонси та оголошення

Наша анкета

Вебінар

Заходи

Інформаційне забезпечення національно-патріотичного виховання в контексті цифровізації і цифрової трансформації освіти

Виставки

Наші видання

Науково-педагогічні студії. 2024, вип. 8