Іван Панасович Соколянський народився 25 березня 1889 р. в станиці Дінській Краснодарського краю (тепер районний центр) в українській козачій родині. Початкову освіту здобув у станиці, а педагогічну – в Кубанській учительській семінарії. Протягом 1908–1913 рр. навчався в Санкт-Петербурзькому психоневрологічному інституті на педагогічному відділенні природничо-історичного факультету. Його вчителями були відомі вчені І. П. Павлов, В. М. Бехтерев, О.П. Нечаев, які визначили психофізіологічні орієнтації подальшої педагогічної і наукової діяльності Івана Панасовича.

Ще студентом юнак зацікавився питаннями дефектології, тому що ця галузь педагогіки стояла на природничо-наукових засадах вирішення проблем навчання і виховання дітей. У цьому напрямі він і почав свою педагогічну діяльність: навчаючись в інституті, став викладачем Олександрівського (нині м. Запоріжжя) училища для глухонімих. Згодом працював учителем у школі-санаторії м. Євпаторії.

Як і більшість інтелігенції того часу, молодий педагог брав активну участь у соціально-політичних подіях, що відбувалися в Україні. Був небайдужим до проблем розвитку національної школи, навчання дітей з фізичними вадами рідною мовою. До Всеросійського з’їзду діячів виховання, навчання та захисту глухонімих дітей (1910) підготував доповідь «Про навчання українських глухонімих дітей рідній мові», яка не була зачитана на засіданнях, але в 1911 р. її опублікував український педагогічний журнал «Світло». […].

З початком Першої світової війни І. П. Соколянський, незважаючи на повну глухоту правого вуха, був мобілізований на військову службу, яку відбував на Кавказі. У серпні 1918 р. повернувся в Олександрівське училище, але пропрацював там недовго. В 1919 р. організував школу для глухих дітей в Умані, згодом був завідувачем Уманської наросвіти. З остаточним установленням радянської влади цілком віддався розбудові нової системи освіти: у 1920–1921 рр. очолював Київське управління вищих навчальних закладів, а в 1921 р. почав працювати в апараті Наркомосу УСРР. Минає небагато часу, й Іван Панасович завдяки своїм організаторським здібностям і науковій підготовці посідає провідне місце в науковому забезпеченні системи освіти молодої республіки. Він очолює Науково-методичний комітет управління соціального виховання Наркомосу УСРР, обирається членом Центрального бюро дитячого комуністичного руху при ЦК ЛКСМУ. […].

На початку 20-х років Іван Панасович зосереджує свою увагу на загальних проблемах педагогіки, розробляє її теоретико-методологічне обгрунтування. Він вирішує проблеми згідно з загальним спрямуванням тогочасної науки – на основі рефлексології та педології. […]. Методологічною основою його праць виступає природничо-наукова концепція розвитку педагогічної науки. І. П. Соколянський вважає, що складний процес розвитку особистості зумовлений єдністю біологічних та соціальних чинників. Ця єдність у нього не виступає як механічне, статичне поєднання спадкових факторів і факторів середовища, а є складною, диференційованою, динамічною системою, що характеризує як окремі психічні функції, так і різні етапи вікового розвитку дитини.

І. П. Соколянський був яскравим представником соціогенетичного напряму Харківської школи педології. Відштовхуючись від фізіологічного вчення І. П. Павлова, він писав: «Я вважаю, що праці славетного фізіолога академіка Павлова настановлюють нову добу в наших знаннях природи людського організму. Між тими поглядами, які ми виробляємо на педагогічний процес на засадах умовних рефлексів, і старим (традиційним) нічого спільного немає й бути не може». Тому процес мислення у дитини розглядав як функцію нервової системи, що приводиться в рух за допомогою умовних рефлексів. Визначений у такий спосіб процес формування дитини сприймався як соціогенетичний: оскільки мислення – це умовний рефлекс, спровокований середовищем, то необхідно насамперед звернутися до вдосконалення останнього, щоб саме середовище поліпшувало й піднімало на вищий щабель процес мислення людини, яке все ж залишається властивістю організму й певною мірою генетично успадковується людиною.

Наукові погляди І. П. Соколянського впродовж його діяльності поступово змінювалися, в основному під впливом ідеологічних та політичних чинників. Так, до 1917 р. він, як і всі представники експериментальної психології, займав суто біогенетичні позиції. На початку 20-х, став вважати, що розвиток складних психічних процесів – увага, запам’ятовування, мислення, загалом уся поведінка – значно більшою мірою залежить від середовища, що оточує її (від умов виховання і навчання, ідеології, соціально-культурних умов життя, рівня спілкування, форм і засобів діяльності), ніж від спадковості. Він розглядав середовище не лише як умову, а і як основне джерело розвитку дитини. Роботи Павлова дають підстави ставити наголос вже не на особистість, а на оточення, в якому перебуває особистість, – писав учень Івана Соколянського Ю. П. Горбенко. – «Вже не спадковість панує над особистістю, а досвід, набутий протягом життя (умовні рефлекси), відіграє в житті людини найголовнішу роль».

І. П. Соколянський, як і всі педологи того часу, розглядав педагогіку як науку про організацію певних зумовлених форм поведінки людської особистості (або колективу) й різко негативно ставився до визначення її як науки про навчання й виховання дітей. Яскравий виразник та ідеолог Харківської школи педології, він на прикладі дітей з особливими потребами (сліпоглухонімих, сліпих та глухих) доводив необхідність застосування ланцюгової методики діяльності мозку І. П. Павлова у їх навчанні. Ланцюгове розташування матеріалу передбачало поступальний рух від загального дидактичного матеріалу через ланцюгову реакцію до визначення кожного акту поведінки дитини як такого, що відповідає лише на певний подразник.

У такий спосіб побудоване навчання прихильники «ланцюгової методики» І. П. Соколянського застосовували до вивчення нормальних дітей, для організації їхнього навчання та виховання. «Обумовлена поведінка (ланцюгова методика), – зазначали вони, – цінний метод для педагогіки як мірило педагогічних досягнень; для педології – як відповідний етап для виводу педологічних стандартів; для рефлексології механізмів поведінки дитини».

Виховання Іван Панасович розглядав у контексті формування в дітей класової поведінки. Загальнопедагогічний процес як процес організації обумовлених форм поведінки, за І. П. Соколянським, містив:

• виховання основних, або «вихідних», звичок;
• виховання спеціальних звичок;
• виховання соціальних звичок.

І. П. Соколянський зосередив свою увагу на педологічному вивченні питань дитячого руху, соціального виховання, дитячої дисципліни. Він був переконаний, що «все, чим обслуговує себе людина, все, чим прислуговується людина іншим людям, словом, усе, завдяки чому людина виживає й удосконалюється, — все це вона не унащаднює, а набуває в соціальному оточенні». Тому пропонував не вживати термінів «інстинкт», «безумовний рефлекс», а говорити «основні біологічні вияви організму» (сон, живлення, дефекація, множення).

Отже, Іван Панасович, як й інші педологи, поділяв психіку на окремі їх елементи, зіставляв їх, вивчав реакцію на ті чи інші подразники, відчуття, досліджував феномени потреб, асоціацій, уваги, інших дитячих почуттів і на основі цих порівнянь намагався сформулювати загальну педагогічну теорію. Структуроформуючою основою розвитку особистості у нього виступає соціальне середовище.

Іншим важливим напрямом науково-педагогічної діяльності І. П. Соколянського стало обгрунтування дитячого […] руху, що в теоретико-методичному плані вирішувалось у концепції науки про поведінку.

У 20-ті роки Іван Панасович став активним організатором рефлексологічного напряму в психолого-педагогічних науках. Оскільки рефлексологія була суто експериментальною наукою, то для її розвитку необхідним було створення відповідної дослідно-експериментальної бази. І вчений багато працював у цьому напрямі. Так, у 1925 р. за його ініціативи в Харкові відкрилася перша в Радянському Союзі спеціальна школа-клініка для сліпоглухонімих дітей, високі результати роботи якої були відомі в усьому світі. Як «головний інспектор з дефективного дитинства» він керував діяльністю Харківського лікарсько-педологічного кабінету, створеного в 1922 р. в приміщенні Психоневрологічного інституту. Ним було розроблено схему лікарського, психологічного й педагогічного листка обстеження «дефективної» дитини. Велику увагу учений приділяв також роботі з учителями та вихователями, організовував гуртки-семінари з проведення показових уроків. Широка експериментальна праця ґрунтувалася на вченні про вищу нервову систему, на дослідженні рухових частин кори головного мозку, вивченні реакцій організму, які можна спостерігати дослідно-експериментальним шляхом, і була тісно пов’язана з психіатричними та психопатологічними дослідженнями.

Результати своїх експериментальних досліджень Іван Панасович оприлюднював у педагогічній пресі, найчастіше в журналі «Український вісник експериментальної педагогіки та рефлексології». Учений був один із ініціаторів його створення, членом редколегії, активним дописувачем, формував спрямування й політику цього видання. Рідко який номер часопису, що виходив чотири рази на рік, з’являвся без Івана Соколянського – то як автора чи співавтора, то як рецензента, то як редактора. Він цікавився також питаннями організації педагогічного процесу в дитячих садках, школах, у спеціальних дитячих установах з позицій учення про умовні рефлекси.

Плідною виявилася й викладацька діяльність Івана Панасовича у Харківському інституті народної освіти, де він був професором, обіймав посаду декана факультету соціального виховання. На його долю випало бути одним із організаторів у 1926 р., а згодом і керівником Українського науково-дослідного інституту педагогіки (УНДІП) у Харкові. Тоді цей заклад став справжнім центром розвитку педагогічної науки в Україні.

Творчий доробок І. П. Соколянського в галузі загальної педагогіки згодом був підданий критиці на дискусійній сесії УНДІПу (15–20 лютого 1931 р.). Критичного аналізу зазнали теорія «двох факторів» (біологічного і соціального розвитку людини), розгляд педагогіки як природничої, а не соціальної науки, як рефлексології, «механістичне визначення педагогічного процесу». Такий закид було зроблено усім педагогам-рефлексологам, зокрема В. П. Протопопову, І. П. Соколянському, О. С. Залужному.

Критика, як уже зазначалося, мала двоїстий характер, оскільки критикувалося практично все керівництво УНДІПу. В резолюції дискусійної сесії Інституту засуджувалися його підходи до педагогіки як до науки, що є «частиною природознавства».

Після такої критики й відповідної самокритики Іван Панасович відійшов від розв’язання питань загальної педагогіки й зосередився на проблемах дефектології, котру вважав справою всього свого життя. В 1930 р. завдяки його піклуванням у Харкові було відкрито Інститут дефектології, і вчений став його першим директором. У харківський період він здійснив низку винаходів у галузі дефектології, які сприяли залученню сліпих дітей до активного життя. Зокрема, сконструював читальну машину для сліпих – апарат для читання звичайного шрифту, що й зараз використовується в спеціальній педагогіці. Результатом багаторічної науково-експериментальної роботи стала також струнка система освіти й виховання сліпоглухонімих дітей, яка набула широкого визнання. Так, його учениця О. І. Скороходова стала письменницею і науковим працівником.

Розгорнутий на початку 30-х років в Україні терор торкнувся й Івана Панасовича: його двічі заарештовували за найпоширенішим у ті часи звинуваченням – за прояви націоналізму. Вперше це сталося 1933 р. – за «належність до української контрреволюційної організації». Тоді він відбув декілька місяців тюрми.

Вченому, брутально викинутому з педагогічної науки, вдалось улаштуватися в Український інститут експериментальної медицини, де він завідував відділом експериментальної психофізіології і клінікою для сліпоглухонімих. Одночасно працював професором у Харківському медичному інституті. В 1937 р. його було заарештовано вдруге, і знову за «націоналістичну діяльність».

В умовах, що склалися на той час, коли наукова діяльність, творчий, незалежний пошук в Україні завмерли, І. П. Соколянський у 1938 р. приймає запрошення Науково-дослідного інституту спеціальних шкіл і дитячих будинків Наркомосу РРФСР (м. Москва). Там працює до кінця свого життя (I960) як керівник відділу та директор Загорської спеціальної школи-інтернату для сліпоглухонімих дітей. Згодом результати навчання та виховання дітей у цьому закладі набули світового значення.

Зосередження на галузі тифлосурдопедагогіки дало вченому-педагогу можливість продовжувати свої наукові дослідження в рефлексологічному напрямі.

Помер Іван Панасович у Москві в 1960 р.

І. П. Соколянський був людиною глибоких і різнобічних знань, високоосвіченим фахівцем. Він залишив по собі цілу школу учнів та послідовників, що плідно працювали у галузі як загальної педагогіки, так і дефектології. Методика роботи з дітьми з особливими потребами, розроблена Іваном Панасовичем, широко застосовувалась у спеціальній педагогіці, постійно вдосконалювалась.

У 1980 р. І. П. Соколянському (посмертно) та його учневі й послідовнику О. І. Мещерякову за розробку і втілення методики розподіленої дозованої діяльності у навчанні сліпоглухонімих дітей була присуджена Державна премія СРСР з науки і техніки. Напрацювання педагога в галузі дефектології і сьогодні високо оцінюються фахівцями.

Творчий доробок ученого, розпорошений по багатьох журналах, збірниках, газетах, і досі не зібраний і не оцінений належним чином.

Література

Сухомлинська О. В. Соколянський Іван Панасович (1889–1960) / О. В. Сухомлинська // Українська педагогіка в персоналіях : у 2-х кн. / за ред. О. В. Сухомлинської. – Київ : Либідь, 2005. – Кн. 2: ХХ ст. – С. 296–302.

Анонси та оголошення

Наша анкета

Вебінар

Заходи

Інформаційне забезпечення національно-патріотичного виховання в контексті цифровізації і цифрової трансформації освіти

Виставки

Наші видання

Науково-педагогічні студії. 2024, вип. 8