НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ПЕДАГОГІЧНИХ НАУК УКРАЇНИ

ДЕРЖАВНА НАУКОВО-ПЕДАГОГІЧНА БІБЛІОТЕКА УКРАЇНИ
ІМЕНІ В. О. СУХОМЛИНСЬКОГО

Бібліотека це дзеркало і джерело духовної культури

Image
04060, Київ, М.Берлинського, 9 380 (44) 467-22-14 dnpb@i.ua Мапа проїзду
A A A

Біографія Г. С. Сковороди

Український філософ Григорій Савич Сковорода (1722–1794) був не лише видатним філософом ХVІІІ ст., просвітителем-демократом, поетом, культурним діячем, але й видатним теоретиком в галузі педагогіки, педагогом-новатором, який вимагав уважного ставлення до особи дитини, закликав розвивати в ній кращі риси, властиві нашому народу, глибоко вірив у силу науки і освіти. Висловлені у його творах прогресивні ідеї і думки мали великий вплив на розвиток вітчизняної педагогічної думки, а деякі поради, зокрема, про необхідність будувати педагогічний процес з урахуванням психофізичних особливостей дітей та деякі думки філософа про виховання, насамперед, про моральне виховання вільної, всебічно розвиненої особистості, не втратили свого значення і до наших днів та співзвучні з вимогами сучасної педагогіки.

        Г. С. Сковорода народився 3 грудня (22 листопада за старим стилем) 1722 р. на Полтавщині в козачому селі Чорнухи, колишнього Лубенського полку (нині Лохвицький район). Батьки Г. Сковороди належали до малоземельних селян-козаків. На майбутнього філософа незабутнє враження справили чудові рідні краєвиди, народні звичаї і традиції, пісні й думи лірників. Дитинство і юнацькі роки Г. Сковороди пройшли серед людей, які не знали кріпостного права, залишили глибокий слід в його свідомості і вплинули на формування його волелюбного і незалежного характеру.

Маленький Григорій виявив хист до гри на народних інструментах, складав і гарно виконував пісні, в ранньому віці виявив сильний потяг до знань, непересічні здібності до наук і великий інтерес до читання. Батьки прагнули дати синові освіту: спочатку хлопчика навчав сільський дяк, а згодом його віддали до сільської церковнопарафіяльної школи. Допитливий хлопчик оволодів грамотою з богослужбових книг, а через відсутність під руками іншої літератури захоплювався читанням книг релігійного змісту. Злидні, матеріальні нестатки, яких постійно зазнавала сім’я Сковороди і які він щодня спостерігав навколо себе, привчили його з дитинства задовольнятись малим, бути невибагливим у харчуванні, одязі, побутових вигодах. Ця риса зберіглася у нього на все життя.

У 1738 р. (в деяких дослідженнях вказується 1734 р.) Григорій Сковорода став студентом Києво-Могилянської академії, яка у той час була єдиним вищим загальноосвітнім навчальним закладом Наддніпрянської України, але не поступалася своїм рівнем перед тогочасними європейськими університетами. Академія мала багату бібліотеку, високоосвічених викладачів, тому серед бажаючих навчатися були і юнаки-чужинці, зокрема, з Болгарії, Молдови, Сербії. Особливо добре було поставлено викладання мов, поетики, риторики. Повний курс навчання складався з восьми ординарних класів і тривав 12 років. Чотири перших роки (підготовчий — фара, три молодші — інфіма, граматика, синтаксис) відводилися для опанування старослов’янської, латинської, української, грецької та польської мов. Приділялася увага класичній римській і грецькій літературам. У двох середніх класах — поетики і риторики навчали складати вірші, ознайомлювали із загальними правилами віршотворення, прищеплювали вміння складати і проголошувати промови різного призначення (суворі, вітальні, вдячні, прохальні). У двох старших класах філософії та богослов’я кількість слухачів суттєво зменшувалася через тривалий термін навчання (6 років). Проте, саме викладання цих двох предметів склало європейську славу академії, оскільки професори: Й. Кононович-Горбацький, І. Гізель, С. Яворський, Ф. Прокопович, Г. Кониський та багато інших створили філософську школу в Україні й завдяки їхнім зусиллям навчальний заклад став центром філософської думки. Богослов’я (православне), яке викладалось всупереч забороні польського уряду, мало полемічний характер, що зумовлювалося на українських землях різних за канонами релігійних течій – православ’я, католицизму, лютеранства, уніатства, кальвінізму, іудаїзму. Ця полемічність сприяла розвиткові у студентів критичного мислення, розширювала світогляд.

     Значну увагу в Київській академії приділяли вивченню математики, що викладалася, як і всі інші предмети, за рукописними авторськими підручниками. Одним з відомих теоретичних курсів математики, що дійшов до наших днів, є курс лекцій Ф. Прокоповича «Дві перші й найголовніші основи математики, арифметики й геометрія на користь української студентської молоді викладені в Києво-Могилянській Академії в роках Божих 1707 і 1708». Важливе місце відводилося також художній і музичній освіті — малюванню, хоровому співу, диригуванню, композиції. У навчанні Г. Сковорода був перший, і всі найкращі похвали належали йому. Протягом навчання в Академії вивчив латинську, грецьку, церковнослов’янську, польську, німецьку й інші мови, що давало йому можливість читати в оригіналах твори античних філософів, поетів та істориків, а також твори мислителів епохи Відродження і Нового часу, письменників, від античних до сучасних, праці яких були присутні в академічній бібліотеці, якою він активно користувався. Саме під впливом філософських і літературних традицій академії закладався самобутній світогляд майбутнього гуманіста-просвітителя.

     Григорій Сковорода навчався в Київській академії з перервами майже 10 років. З 1742 р. до 1744 р. його як соліста академічного хору, забрали до Петербурга у придворну співацьку капелу, згідно з царським указом «Про набір співаків у придворну капелу, між іншим і із студентів Київської академії». Окрім життєвого досвіду, Григорій Савич здобув ще і додаткову музичну освіту. Проте, не задовольнившись званням придворного співака, він у 1744 р. повертається до Академії і в 1750 р. закінчує клас піїтики, риторики й філософії, а також прослуховує лише дворічний (замість чотирьох років) курс богослов’я. Оскільки Сковорода-студент зажив слави «знаніем музыки, голосом, желаніем быть в чужих краях, разуменіем некоторых языков»[2, с.199], адміністрація рекомендувала його генерал-майорові Г. Вишневському для супроводу в його поїздці до Угорщини. Багато хто зі студентів у ту епоху, бажаючи ознайомитися з досягненнями закордонної науки, поповнити освіту, вдосконалити знання мов, шукав нагоди (за браком грошей і державних стипендій) у такий спосіб відвідати європейські країни. Під час служби в російській місії в м. Токаї (1750—1753) Г. С. Сковорода дістав змогу подорожувати з Угорщини до Відня, Офена та інших міст Австрії, до Словаччини, Німеччини. Своє перебування за кордоном Г. Сковорода використав у повній мірі для поповнення своїх знань і для знайомства з життям народу, які населяли територію Австрійської імперії. Філософ знайомився  із звичаями і усною творчістю цих народів і зібраний матеріал згодом використав у своїх творах.

     Із поверненням у 1753 р. на батьківщину розпочався перший період активної педагогічної діяльності Григорія Савича. Він був запрошений на посаду викладача піїтики в Переяславський колегіум. Одержавши за кордоном додаткову освіту, став впроваджувати у навчальний процес новаторські ідеї. Розроблений ним спеціальний курс «Разсужденіе о поезіи и руководство к искуству оной» (1753), мав на меті дохідливо і просто донести до учнів досягнення поетичної науки. Саме в цей час Г. Сковорода приватно переклав Плутарха, розпочав писати свої перші твори. Проте нові підходи молодого вчителя до викдання викликали невдоволення керівника колегіуму єпископа Іоанна Козловича, а незгода з єпископським наказом «преподавать по тогдашнему обыкновенному образу ученія», тобто за старою традицією, призвела до усунення Г. С. Сковороди від роботи. Змушений залишити колегіум, я виявивши твердість духу і міцність переконань, він стає (1754–1759) домашнім учителем і вихователем сина поміщика Степана Тамари у його маєтку в селі Коврай неподалік Переяслава. Тоді ж створює свою найвідомішу поетичну збірку «Сад божественных песней».

     З 1759 р. для Григорія Савича розпочинається новий активний період улюбленої педагогічної праці, його запрошують до Харківського калегіуму читати курси піїтики, синтаксису і грецької мови. Він погоджується, прагнучи ширити науку в дусі гуманізму й просвітительства, «делать моему обществу пользу». У колегіумі педагог набуває популярності завдяки свєму талантові, здібностям оратора й розумові вченого. Тому єпископ Білгородський Іоасаф Миткевич, який опікувався колегіумом і був щирим покровителем наук, із добрих намірів запропонував Г. С. Сковороді прийняти постриг, оскільки, за статутом колегіуму, викладачами могли бути висвячені на священиків, або ченці. Але педагог категорично відмовився від пропозиції через те, що ставився до світу священиків неприязно. Підтвердженням цього, а також прикладом послідовності, принциповості переконань слугують його відверті слова: «Разве вы хотите, чтобы и я умножил число фарисеев? Ежте жирно, пейте сладко, одевайтесь мягко и монашествуйте! А Сковорода полагает монашество в жизни нестяжательной, в малодовольстве, воздержности, в лишеніи всего ненужнаго, дабы преобресть всенужнейшее, в отверженіи всех прихотей, дабы сохранить себя самого в целости, во обузданіи самолюбія, дабы удобнее вьполнить заповедь любви к ближнему» [2, с.201].

       У літку 1760 р. Г. С. Сковорода залишає колегіум, проте вже наступного року добротворець єпископ Іоасаф, цінуючи його таланти й бажаючи «извлечь из дарованій его пользу», знову запропонував Григорію Савичу місце викладача і право читати навчальну дисципліну за вибором. Тепер вимога прийняти чернецтво не ставилася перед педагогом.

      Працюючи в колегіумі ще три навчальних роки, філософ згуртовує навколо себе здібних учнів, веде з ними довгі бесіди, розкриває очі на світ, навчає гри на органі, сопілці, організовує хор. З цього часу починаються його пожиттєві дружні стосунки з учнем Михайлом Ковалінським, став не тільки найближчим другом, але в майбутньому й біографом Григорія Савича. Саме в листах до нього Григорій Савич висловлював найважливіші ідеї, що пізніше ставали основою філософських трактатів.

      Великий авторитет Г. С. Сковороди серед учнів, його сміливі викривні промови проти неправедного життя чернецтва, прямота, критика фальші, новаторські підходи до викладання – посилюють заздрощі та неприязнь до нього колег і особливо вороже налаштовують нове керівництво. Поета починають переслідувати, забороняють проводити позакласні заняття з юнацтвом, тому в 1764 р. він залишає колегіум, щоб у 1768 р. останній раз ще на рік повернутися в його стіни.

      На запрошення харківського губернатора О. Щербініна, який домігся відкриття при колегіумі додаткових світських класів, Григорій Савич починає викладати «правила благонравія» у формі катехізису, для чого складає невеликий курс своїх лекцій «Начальная дверь ко христіанскому добронравію…», де порушує питання людського щастя, розкриває поняття про природу, вічність, Бога. В його лекціях перепліталися релігійні й морально-етичні норми людського буття. Проте з погляду єпископа бєлгородського Самуїла Миславськогого, виклад не відповідав церковним канонам, був світським за формою, а тому єпископ «вознегодовал на него с гонением». Звинувачений у вільнодумстві, філософа в третє у 1769 р. було вигнано з Харківського колегіуму і він змушений назавжди припинити педагогічну, а разом з нею і будь-яку службову діяльність.

     У житті Г. С. Сковороди настав новий період, сповнений матеріальних нестатків і життєвих незгод, проте дуже плодотворний у творчому відношенні. Втративши всяку надію на одержання кафедри, з якої можна було б розповсюджувати свої ідеї, Г. Сковорода стає мандрівним філософом, народним просвітителем і впродовж 25 років, до самої смерті веде життя бездомного мандрівника. Свідомо, не заживши ні домівки, ні майна, ні родини, він ходить по містах і селах з книжкою в руці й торбиною за плечима. Цей час став апогеєм його філософської творчості. Один за одним Сковорода створює трактати у поширеній тоді літературній формі діалогів, складає притчі, байки, сповнені філософськими максимами і світоглядними критеріями, педагогічними ідеями і виховними принципами. У селі Гужвиніське, сховавшись «от  молвы житейской и злословий духовенства», мислитель пише свій перший філософський твір «Наркісс. Разглагол о том: узнай себе» (приблизно 1769—1771 рр.), а згодом другий — «Симфонія, нареченная Книга Асхань о познаніи самого себе» (приблизно 1772 р.). У них Григорій Савич розробляє тему пізнання й самопізнання. У пізнанні для нього головне — розкриття й усвідомлення сутності людини, а пізнання себе в гармонії світу є осягненням істини буття.

      На цей час припадає і початок написання п’ятнадцяти байок, які пізніше ввійшли до збірки «Басни Харьковскія». Решту Г. С. Сковорода написав ще у 1774 р. Створення цієї збірки ознаменувало впровадження в національну літературу нового для неї жанру й пов’язаного з ним оригінального сюжетотворення. Керуючись власною життєвою філософією й педагогічним досвідом, Григорій Савич намагається через свої твори донести до людей власне розуміння вдосконалення людської «натури». А щоб бути зрозумілим якомога ширшій аудиторії, він обирає основним засобом спілкування з народом казки (переважно у вигляді байок на сюжети з життя тварин), пісні, думи. Він одним з перших вітчизняних педагогів розцінив твори усної народної творчості і як вияв педагогічних традицій народу, і як ефективний виховний засіб. Його байки, що мають повчально-виховний характер, максимально наближені до тогочасної розмовної мови, в них часто натрапляємо на прислів’я, які автор вживає для підтвердження справедливості власних думок. Усвідомлюючи доступність байки як форми повчаний, Г. С. Сковорода називає їх «игрушками». Тема самопізнання, що є головною в усій творчості філософа, дістає свого розвитку на початку 70-х років у розробленому ним ученні про дві натури, яке викладено в діалогах «Беседа, нареченная двое…», «Беседа 1-я, нареченная Observatorium», «Беседа 2-я, нареченная Observatorium Specula». У його тлумаченні, що спиралося на традиції античної філософії, самопізнання полягає в осягненні істини, згідно з якою все у світі складається з двох протилежних натур: вічної і тлінної, матерії і духу, видимої і невидимої. Наступний цикл філософських трактатів Г. С. Сковороди присвячується етичній проблемі досягнення щастя. Ці праці («Діалог, или разглагол о древнем мире», «Разговор пяти путников о истинном щастіи в жизни», «Кольцо», «Разговор, называемый алфавит, или букварь мира» (всі вони датуються приблизно 70-ми роками) увібрати в себе попередні теоретичні положення й узагальнено стверджують думку просвітителя, що шлях до щастя пролягає через моральне вдосконалення.

     Основна мета просвітництва Г. С. Сковороди — навчання людей науки щасливого буття. Нещастя в суспільстві він тлумачив як наслідок поганого виховання. Тож позбутися суспільного зла, на його думку, можна через «спасительное» виховання, зміст якого — реалізація принципу природо-відповідності, тобто сприяння розвиткові природних нахилів і здібностей кожної дитини. Саме природа є «матір’ю виховання і науки», «учителькою» «провідницею» педагога. Розвиваючи своє антропоцентричне бачення принципів природовідповідного виховання в контексті ідей стоїцизму, яке проголошувало істиною необхідність «жити згідно з природою», що ототожнювалася з Богом, Г. С. Сковорода словами байки «Собака і Кобила» переконує: без урахування «природи» людина не зможе досягти успіху в житті, бо «без природы, как без пути: чем далее успеваеш, тем безпутнее заблуждаеш» [2, с.203]. У поняття природи Григорій Савич вкладає значення індивідуального хисту, вроджених нахилів, розвиток яких має, на його думку, здійснюватись у процесі самопізнання, а щастя досягалося б у «сродній праці», тобто праці за покликанням, що виступає в його виховній теорії практичним шляхом досягнення гармонії.

      Цінність учення філософа про «сродный труд», розкритого, зокрема, у творах «Благодарный Еродій», «Пчела і Шершень», «Жайворонки», полягає в тому, що воно спрямоване проти усвідомлення й використання праці лише як джерела досягнення матеріальних благ. Сковорода вбачає у праці джерело радощів і людського щастя, вважає її основою «доброчесности», адже через працю особа дістає змогу вдосконалюватися морально. Неробство тлумачиться як моральне зло. У «сродном деланіи» людина найповніше виявляє й реалізує свої здібності, приносить користь суспільству, через що труд стає «сладким». З іншого боку, керуючись своєю життєвою філософією й педагогічним досвідом, гуманіст не протиставляє природу вихованню, але наголошує, що правильне виховання має лише посилювати розвиток закладених у дитині задатків, им і сприятиме формуванню «істинної» людини.

     Чутливий майстер-вихователь, Григорій Савич тонко вловив корисність і доступність для читачів і слухачів байки та притчі як форм повчання і через них проповідував свої етичні погляди. Прикладом притчі з яскравим морально-педагогічним змістом є «Благодарный Еродій», де у формі діалогу між Еродієм (лелекою) і Пішеком (мавпою) розкриваються стосунки між батьками і дітьми, ідеться про «сродність», про цінність почуття вдячності, про вміння задовольнятися малим, про необхідність нести (дарувати) благо іншим, про важливість самовдосконалення. На життєвих реаліях філософ доводить, що основою «природовідповідного» виховання є виховання родинне, бо перші природні вихователі й наставники молоді — батьки. Діти мають зростати в атмосфері глибокої пошани й любові до батька й матері ставлячись до них як до «ікон божих». Водночас батьки повинні піклуватися не лише про народження здорових спадкоємців, а й про їхнє правильне («благое») виховання.

    Зі сторінок творчої та епістолярної спадщини перед нами постає образ просвітителя, який мріє про суспільство вільне й щасливе, але усвідомлює що соціальна рівність усе ж не може бути запорукою рівності розумової Тому й висуває філософську тезу про «нерівність рівності», яка добре узгоджується з його гуманістичним світосприйняттям, з повагою до людині будь-яких талантів, будь-якої праці, незалежно від соціального стану й походження. Прогресивним є утвердження ним корисності й почесності всякої потрібної суспільству професії і трудового заняття, захоплення «сродными» трудівниками.

     У формуванні поглядів Г. Сковороди на особистість учителя і зміст діяльності значну роль відіграли професори й викладачі Києво-Могилянської академії — Г. Кониський, С. Тодорський, В. Лащевський. Як високоосвідчена людина, Григорій Савич був обізнаний з трактуванням призначення вчителя в античні часи, в епоху Відродження й Просвітительства і спирався на найпередовіші тогочасні ідеї. Зрештою, величезне значення мав і власний викладацький досвід. Усе це дало змогу філософові зробити свої узагальнення про місце і призначення вчителя в суспільстві.

     Г. С. Сковорода не погоджувався з поширеною в його часи серед українського панства практикою залучення до виховання їхніх дітей іноземних наставників і гувернерів. У притчі «Убогій Жайворонок» він їдко висміяв таке прагнення знаті. Засуджуючи поверхове навчання і згубне виховання, Г. С. Сковорода виступав за створення вітчизняної універсальної освіти, якою керували б справді народні вчителі, нерозривно пов’язані зі своєю землею та народом з його історією, звичаями й потребами. Основне в особі вчителя — моральні якості, а завдання — навчити простих людей самопізнанню, розкрити їм очі на світ, допомагати виявляти й розвивати природні здібності. Але на відміну від західноєвропейських педагогів-просвітителів (зокрема Ж.-Ж. Руссо), український філософ наголошував не на пасивно-споглядацькій ролі вчителя, а на необхідності педагогічного керівництва процесом самовиявлення натури дитини, тобто наділяв наставника роллю її провідника на шляху самовдосконалення. А щоб учитель досягав успіхів у своїй роботі, він повинен був мати «сродность» з обраною діяльністю, вбачати в ній насолоду бо тільки праця за покликанням може мати успіх. Пройняті гуманізмом і його погляди на стиль взаємин між педагогом і вихованцями, обстоювання необхідності взаємоповаги і дружби між ними, протиставлення таких стосунків тогочасному авторитаризму. Учительське щастя ж, за Г. С. Сковородою, полягає в щирій любові до дітей: «Начало всему и вкус єсть любовь. Как пища, так и наука не действительна от нелюбимаго». Окрім любові до дітей, учитель має глибоко володіти знаннями, наставляє Григорій Савич, для чого треба «долго самому учиться, если хочешь учить других», любити науку й постійно вивчати її, не зупиняючись у своєму вдосконаленні, бо «хто думає про науку, той любить її, а хто її любить, той ніколи не перестає учитись…» [2, с.206]. Високо цінував Григорій Савич науку словесного спілкування вчителя з учнем, вбачаючи у слові силу, що може засівати голову дитини добрими знаннями й любов’ю, а може розлити в дитячій душі зміїну отруту й мучити її. Філософ-педагог вважав запорукою успіху вчителя вміння давати правильні настанови, рекомендував проводити бесіди-роздуми, особливо на моральні теми. Він сам блискуче володів словом, умів логічно й дієво переконувати, про що яскраво свідчить його листування з друзями.

    Мислителя XVIII ст. про пріоритетне значення морального виховання молоді не менш своєчасні й сьогодні. Його філософській спадщині притаманна пристрасна зверненість до проблеми розвитку «благого серця» людини, яке він цінував вище від широкої обізнаності в науках.

    За час своїх мандрувань Г. Сковорода ходив територією Слобідської України, значною частиною Лівобережної України, був кілька разів у Києві, відвідав Москву і жив деякий час у Троїце-Сергіївській Лаврі, крім того, філософ бував у  районах Воронезької, Курської та Орловської губерній, заходив у Таганрог – така географія його мандрів.

    Г. Сковорода був бажаним гостем у хатах простого народу, де він знаходив і притулок, і харчі, і турботу про свій одяг, зупинявся він також і у своїх приятелів з середовища тодішньої інтелігенції – священників, службовців, купців, поміщиків. Однак він не любив жити у великих будинках і уникав незнайомого товариства. На час особливо напруженої роботи над своїми творами, Сковорода любив залишатися на самоті, обирав для проживання віддалені від міст і великих сіл місця на пасіках, в садах, лісах, що належали монастирям і знайомим землевласникам. Кабінетом йому була не добре обставлена кімната, а бідна хата пасічника або селянина. Не маючи під рукою потрібної літератури, Г. Сковорода, щоб ознайомитись з матеріалами, йшов у Харків і працював  у бібліотеках колегіуму або приватних бібліотеках своїх знайомих. Постійно перебуваючи в селянсько-козацькому середовищі він мав друзів і серед інших прошарків населення, зокрема, серед викладачів Харківського колегіуму, службовців. Існували навіть своєрідні гуртки друзів філософа, в яких він часто бував. У Харкові друзі Сковороди збирались у міського голови Урюпіна, аптекаря П. Ф. Піскуновського та ін. З листування філософа із священиком Яковом Правицьким, стало відомо, що у селі Бабаях, поблизу Харкова теж був гурток, до якого входили священики сусідських сіл і світські особи, які виявляли інтерес до релігійно-філософських питань.

    Незвичний спосіб життя філософа, його вільнодумство, критика офіційної церкви і виступи проти існуючих порядків створили йому велику популярність на Україні та далеко за її межами. І в той час, як бандуристи і кобзарі, співаючи вірші й пісні Г. Сковороди на великих дорогах, ярмарках, поширювали про нього добру славу, церковники і «власть имущие» намагались зводити на нього наклепи і несправедливо переслідували філософа, називали «розбещувачем народу». За Сковородою було встановлено таємний поліцейський нагляд, проти нього заведені таємні справи, в які заносились донесення шпигунів.

     Перебираючись з місця на місце, проживаючи то в одних знайомих, то в інших Г. Сковорода з настанням старості і не думав змінювати спосіб свого життя. Мандрівному філософу вже йшов 72-й рік, коли навесні 1794 р. він відправився у село Хотетово Орловської губернії, щоб провідати свого друга М. Ковалінського, з яким не бачився 19 років. Після повернення на Україну наприкінці серпня Г. Сковорода поселився в маєтку давніх друзів Ковалевських у селі Пан-Іванівка (зараз Сковородинівка) Золочевського району Харківської області, де прожив понад місяць, там він і скінчив своє подвижницьке життя 9 листопада (29 жовтня за стар. ст.) 1794 р. Згідно заповіту Г. Сковороди його було поховано не на кладовищі, а на його улюбленому місці – на високому пагорбі, під могутнім дубом. На надгробку його могили викарбували напис: «Мір ловил меня, но не поймал», заздалегідь складений ним самим. У цій епітафії афорестично було викладено кредо українського філософа.

    Своїми творами (філософські трактати, байки, вірші) просвітитель прагнув донести до свідомості кожного найважливіші закономірності щасливого життя як загальнолюдської мети й тим самим збагатив вітчизняну філософію гуманістичним життєствердним ученням: від пасивного прийняття щастя до активного утвердження його в ідеалі самопізнання, «сродної» праці на своє і спільне благо.

     Педагогічні ідеї Г. Сковороди відіграли значну роль у подальшому розвитку вітчизняної науки про виховання і освіту. Українці із вдячністю згадують його як свого мудрого вчителя. За його книжками вчився читати Тарас Шевченко. Думки великого просвітителя, втілені у віршах, у піснях, розносилися по землі кобзарями й лірниками, полонячи людські душі. І. Франко писав: «Григорій Сковорода — явище вельми помітне в історії розвитку українського народу, мабуть, найпомітніше поміж усіх духовних діячів наших XVIII ст.».

    Історіографія педагогічної спадщини славетного українського філософа досить вагома. його педагогічні ідеї по-різному тлумачились і використовувались у різні періоди існування українського суспільства: у XIX ст. зверталася велика увага на Г. С. Сковороду як педагога, а на початку XX ст. українські культурологи-народники вбачали у ньому мислителя, який виступав за розвиток народної культури, традицій виховання. Радянська педагогіка, керуючись комуністичною ідеологією, вважала його борцем за кращу долю пригноблених, якому було притаманне високе відчуття класової самосвідомості, матеріалістом і антирелігійником. На новому етапі розвитку педагогічної думки ми знову віднаходимо в Г. С. Сковороди народні корені, черпаємо ідеї патріотизму, духовного самовдосконалення. Ці процеси відбуваються поки що без глибокого наукового аналізу педагогічної спадщини, без сучасного її прочитання, як це нині здійснюється з його доробком, наприклад у філософських науках.

 

Література:

 

  1. 1.  Редько, М. Світогляд Г. С. Сковороди : [монографія] / М. П. Редько ; відп. ред. В. Ю. Євдокименко. – Л. : Вид-во Львів. ун-ту, 1967. – 264 с.
  2. Дічек, Н. П. Сковорода Григорій Савич (1722–1794) / Н. П. Дічек // Українська педагогіка в персоналіях : у 2 кн. : навч. посіб. для ВНЗ / за ред.  О. В. Сухомлинської. – К. : Либідь, 2005. – Кн. 1: Х–ХІХ століття. – С. 198–207.
  3. Дічек, Н. П. Шлях до щастя Григорія Сковороди / Н. П. Дічек // Шлях освіти. – 2002. – № 4. – С. 43–48.