НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ПЕДАГОГІЧНИХ НАУК УКРАЇНИ

ДЕРЖАВНА НАУКОВО-ПЕДАГОГІЧНА БІБЛІОТЕКА УКРАЇНИ
ІМЕНІ В. О. СУХОМЛИНСЬКОГО

Бібліотека це дзеркало і джерело духовної культури

Image
04060, Київ, М.Берлинського, 9 380 (44) 467-22-14 dnpb@i.ua Мапа проїзду
A A A

БІОГРАФІЯ П. Д. ЮРКЕВИЧА

Памфіїл Данилович Юркевич народився 16 лютого 1826 р. в багатодітній родині священника Миколаївської церкви містечка Ліпляве Золотоніською повіту Полтавської губернії (тепер Черкаська область). З дитинства майбутній учений виховувався в атмосфері обрядово-релігійних традицій рідної домівки, українського козацького села. Батько Данило Юркевич – людина культурна, освічена. розумна, випускник Полтавської духовної семінарії 20-х років XIX ст. – зміг добре підго­тувати сина до подальшого навчання в Переяс­лавському повітовому духовному училищі (1837-1841). Тут юнак вивчав російську і цер­ковнослов’янську мови, священну і світську історію, географію.

У 1841 р. Памфіїл Юркевич вступив до Полтавської духовної семінарії. Саме тут він захопився математичними науками, знання яких вплинули на глибину аналізу, добру логі­ку мислення, що простежуються в його педагогічних працях. За роки навчання П. Юркевич досконало оволодів німецькою мовою, що дало йому змогу в подальшому читати в оригі­налі праці німецьких учених Е. Канта, Й. Фіхте, Г. Гегеля, Ф. Шелліпга, Й. Гербарта та інших, чиї філософські та педагогічні ідеї буди дуже популярні в XIX ст. Блискуче знав він і фран­цузьку мову.

Упродовж навчання в семінарії Памфіїл Юркевич мав нагоду ознайомитись із спадщи­ною українських освітніх і громадських діячів Л. Барановича, Ф. Прокоповича, С. Яворського, К. Ставровецького, І. Максимовича, П. Мо­гили – семінарська бібліотека в 1847 р. налічу­вала близько 1500 книжок. У богословських трактатах вітчизняних філософів, просвітителів його цікавили ідеї навчання рідною мовою, виховання на традиціях української культури.

     Навчаючись у Київській духовній академії (1847-1851), П. Д. Юркевич здобув не лише спеціальні богословські знання, а й енцикло­педичну гуманітарну освіту. Цьому сприяв як зміст духовної освіти, що передбачав вивчення богослов’я, церковної і світської історії, давніх і нових іноземних мов, так і високий освітній і культурний рівень професорсько-викладаць­кого складу. По закінченні академії у вересні 1851 р. молодого вченого призначають на посаду наставника Київської духовної академії по класу філософських наук. Збереглася авторська програма Памфіїла Даниловича з курсу історії філософії, котрий він читав у 1851/1852 навчальному році.

За десять років роботи в академії П. Д. Юркевич став блискучим лектором, визначним моральним авторитетом серед студенства. Такий його особистий успіх відтворив І. С. Нечуй-Левицький у романі «Хмари» в образі Василя Дашковича. Протягом цього періоду він став бакалавром і магістром академії (1852), здобув знання екстраординарного (1858) та ординарного професора (1861). У 1854-1856 рр. Памфіїл Данилович виконував обов’язки помічника ректора академії, а з 1857 р. викладав, окрім філософських наук, ще й німецьку мову. Працюючи в академії, П. Д. Юркевич видав низку філософських праць: «Ідея» (1859), «Серце і його значення в духовному житті людини, згідно з ученням слова Божого» (1860). «З науки про людський дух» (1860). Характеризуючи цей етап наукової та викладацької діяльності П. Д. Юркевича, В. О. Ключевський назвав його «окрасою Київської академії»

У 1861 р. в Московському університеті була оновлена кафедра філософії, і П. Д. Юркевич виявився єдиним у Росії достатньо підготовленим викладачем, здатним зайняти її без попереднього закордонного відрядження. Памфіїл Данилович викладав логіку, історію філософії, а з 1864 р. – ще й педагогіку. За його пропозицією Рада Московського університету зробила останню дисципліну обов’язковою для тих студентів, які по закінченні навчання  планують присвятити себе педагогічній діяльності.

Учений викладав педагогіку студентам різних курсів майже всіх факультетів університету і слухачам учительської семінарії військового відомства. Знаний російський філософ В. С. Соловйов, учень Памфіїла Даниловича згадував, що педагогіка була одним з найулюбленіших захоплень його вчителя.

З 1869 р. і до смерті П. Д. Юркевич виконував обов’язки декана історико-філологічного факультету Московського університету. В 1873 р. після смерті дружини він тяжко захворів і 4 жовтня 1874 р. помер, у сорока восьмирічному віці.

У московський період свого життя вчений багато працював над педа- гогічною проблематикою. В цей час побачили світ такі його книги і статті: «Чтенія о воспитаніи» (1865), «Курс общей педагогики с приложениями» (1869), «Общие основания методики» (1865), «План и силы первоначальной школы» (1870), «Идеи и факты из истории педагогики» (1870). «Будущность звуковой методы» (1872).

Проблема людини – центральна у філософії П. Д. Юркевича. Він розвинув українські духовні традиції, кардіоцентризм, екзистенціальність, антропоцентризм української світоглядної ментальності. Це віддзеркалилося в акцентуванні уваги на унікальності духовного єства людини, визнанні осо­бистості найвищою цінністю буття, розгляді «серця» як основи духовного життя людини. Людина, на погляд ученого, – не вільна відповідальна осо- бистість.

Квінтесенцією теорії вченого є «філософія серця» – оригінальна філо- софська система, яка грунтується на вченні про «серце» як символ внутрішнього світу людських переживань. У праці «Серце і його значення у духовному житті людини» (1860) філософ стверджує, що мислення не вичерпує всієї повноти духовного життя. Людина пізнає навколишній світ за допомогою розуму, а пізнати красу й таємничість світу можна тільки серцем як центром усіх «пізнавальних дій». За П. Д. Юркевичем, розум – вершина, а серце – коріння духовного життя.

   Педагогічна теорія П. Д. Юркевича є частиною його плану влаштування людського суспільства на засадах Істини, Добра, Краси, Гармонії, органічним продовженням його філософсько-антропологічного вчення. Філософ сформулював важливу для педагогічної науки і практики думку про те, що знання тільки тоді засвоюються, коли вони зігріті почуттями, переживаннями. Лише такі знання можуть стати діяльною силою духовного світу людини, тому що процес розвитку людської особистості тісно пов’язаний із формуванням системи ставлень до дійсності.

Учений наполегливо переконував, що виховання в житті суспільства володіє перетворювальною силою. Для нього виховання такою духовною силою, яка робить можливим як існування людства, так і його вдосконален­ня. Підготовка вчителів, які несуть освіту народові, пробуджують у ньому розумову енергію і моральні почуття обов’язку та патріотизму, найбільше значення, ніж будь-які досягнення техніки.

Вихованню педагог надавав державного значення, вважаючи, що ніщо так беззаперечно не визначає ступінь освіченості суспільства, як всебічний розвиток молодого покоління. Адже виховання та освіта – умови розвитку держави. Спочатку вона підтримує своє існування й історичне значення арміями; потім усвідомлює могутню силу капіталу й опікується розвитком народного добробуту; нарешті вона переконується, що до цих умов її сили та значення має долучатися ще одна, до того ж найважливіша і нічим іншим не замінна: умова ця є народна освіта.

Памфіїл Данилович був переконаний, що виховання здійснюється родиною, школою, церквою та суспільством. Проте перше місце посідає родина, оскільки вона завжди була й залишається природним середовищем перебування  дитини.

Одне з основних питань будь-якої педагогічної теорії – питання про мету виховання, виховний ідеал – П. Д. Юркевич вирішує з позиції гуманістично спрямованої християнської педагогіки. Мета виховання грунтується на врахуванні «трьох начал вихованця»: особливостей духу вихованця; необхідності виконання ним обов’язку стосовно церкви, родини, держави; його майбутнього покликання. Тобто виховання повинно мати мету, яку сам вихованець мав би, якби він був досвідченим. Звідси й уточнення мети: виховуй людину так, щоб у зрілому віці вона знала добро, любила добро, мала сили робити добро, – тобто людину розумну, моральну і творчу.

Отже, мета виховання обгрунтована П. Д. Юркевичем з позицій загаль- людських і християнських цінностей. Педагог заперечує освітньо-виховний ідеал, який нехтує духом певної народності іі релігії. Педагогічна спроба створити таку людину подібна до спроб садівника, який, вирощуючи яблука, груші та вишні, намагається виростити ще й плід узагалі.

На думку П. Д. Юркевича, збереження єдності загальнолюдського та народного у вихованні є завданням «найбільшої значущості». Він спрямовує на шлях до вирішення цього завдання з позицій «філософії серця», застерігаючи педагогів від марних спроб зробити вихованця причетним до національної ментальності лише завдяки розвиткові його розуму. Щоб юнак міг увійти в реальний світ, нести його в собі, відчувати, зріднитися з ним, необхідно пробуджувати передусім «світло серця». почуття, уяву вихованця.

Учений зробив найвагоміші для свого часу узагальнення щодо єдності виховання та навчання в процесі формування особистості. Цей принцип є логічним продовженням його “філософії серця», ідеї гармонії Розуму, Сер­ця й Волі. Між розумом і волею, головою і серцем, мудрістю і любов’ю, знаннями і характером діє взаємозв’язок, але одне лише знання про добре і справедливість ще не робить людину доброю та справедливою. Тому необхідна єдність навчання й виховання, адже виховання прищеплює вихо­ванцеві найкращі риси, навчання – правильні знання. Такий взаємозв’язок виховання і навчання, переконував учений, тоді досягне найбільшої ефек­тивності, коли навчання залежатиме від виховання, від морального спряму­вання, від турботи про чистоту серця, про зміцнення та ушляхетнення характеру.

Виховання як зовнішній вплив на дитину Памфіїл Данилович ототожнює з дресурою, яка підміняє доцільний педагогічний вплив масою педагогічних рецептів. Така педагогіка заперечує людяність у вихованця, оскіль­ки він сам у своїй внутрішній свідомості може розрізняти добро і зло, і тому важливо не те, що робить вихователь, а дії самого вихованця.

Як прихильник ідеї християнської гуманності, яка вбачає добро в кож­ному, педагог вірив у перетворювальну силу любові. Вій наголошував, що обов’язок вихователя – поважати Людину в людині, плекати неповторність, унікальність особистості.

На погляд П. Д. Юркевича, школа має стати інституцією, що плекає вільний дух особистості. Тому народи освічені й вільні вміють робити шко­лу місцем, де панує моральна атмосфера свободи. Поняття виховання дучу й формування вільної людини нероздільні. У своїх педагогічних творах філософ постійно нагадує: де дух, там і свобода.

Думка про необхідність релігійного виховання є центральною в спадщині педагога й філософа. Зародити в серці дитини непохитну віру в Доб­ро й Бога так визначає Юркевич одне з основних завдань виховання. Тільки глибоко віруюча людина може бути гідним членом суспільства. Проте  й у цьому питанні Памфіїл Данилович був послідовним прихильником гуманної педагогіки. Дитині слід створити умови, за яких би вона сама, без будь-якого примусу звернулася до релігії.

Виходячи з ідеї гармонії Істини, Краси, Добра, П. Д. Юркевич надавав виняткового значення взаємодії, узгодженості всіх сторін виховання. Душа, вважав педагог, має три основні здатності: пізнання, почуття, волі, що відповідають покликанню до істини, до краси, до добра. Юркевич називає їх Розум, Серце, Воля. Узгодженість цих царин людської особистості вчений виражає  формулою «знання ума,  вдохновеніе сердца и энергии духа».

    П. Д. Юркевич не лише збагатив теорію виховання, а й зробив помітний внесок у подальший розвиток дидактики. Педагогічне осмислення «філо­софії серця» дало йому підстави написати, що вчитель має справу не з ро­зумовим апаратом виховання, а з його живою особистістю. В учня є голова і серце, розум і воля. Звідси – важливий для педагогіки висновок: навчан­ня не лише розвиває розум учня, воно має виховувати.

З погляду сучасної педагогіки цікавим є розуміння П. Д. Юркевичем сут­ності процесу навчання. Неодноразово педагог підкреслював двосторонній характер цього процесу, активну роль учня в оволодінні навчальним мате­ріалом. необхідність взаємодії учня й учителя в процесі навчання.

П. Д. Юркевич звертав увагу на те, що у процесі навчання відбувається активна взаємодія учнів, формуються їхні міжособистісні стосунки. Учений зазначав, що навчання здійснюється не в порожньому просторі, воно сто­сується істот, котрі не віддалені, як атоми, ні одне від одного, ні від дійсних життєвих об’єднань. Школа – це «союз живий та одухотворений», в якому учні навчаються й навчають, збагачуються знаннями і збагачують знання, сприймають істину і служать істині, допомагаючи іншим засвоювати її.

Ідея навчання, яке виховує, – одна з провідних у дидактичній концепції П. Д. Юркевича. Вірогідно, що поштовхом до подальшого розвитку вченим цієї ідеї стали праці німецького педагога Й. Гербарта, з якими він був добре обізнаний. Саме Й. Гербарт уперше ввів у педагогічну лексику термін «виховуюче навчання». Його, як відомо, використовував і український учений.

П. Д. Юркевич вважав за необхідне, формуючи зміст початкової освіти враховувати, що дитина живе у світі реальних речей. Чуттєвий світ є для неї основним джерелом знань. Усе, що пропонується для засвоєння, має спи­ратися на її чуттєвий досвід. Ні вчитель, ні книжка не досягнуть успіху, по­ки дитина не почне самостійно ознайомлюватися з реальними речами. Чуттєве пізнання Юркевич розглядав як необхідний етап, що має передува­ти логічному. Спроба передчасно ввести дитину у сферу абстрактних понять буде не лише не корисною, а навіть шкідливою. Перш ніж думати, необ­хідно спостерігати, уявляти. Завдання педагога – визначити ступінь і час введення до змісту навчання абстрактних понять.

Педагогічний ідеал П. Д. Юркевича – освіта, яку сприймає вихованець «як радість і благо». Весь шкільний дух має пробуджувати любов і потяг до знань, до навчальної праці, школа повинна стати місцем, яке є приязним і священним для дітей, де панує моральна атмосфера свободи, радості і благоговіння.

Учений наголошував на необхідності прищеплювання учням у процесі навчання морально-релігійних ідей. Кожна наука й навчальна дисципліна перетвориться лише на посібник для певного ремесла, «поки вона не дасть змогу помічати чи відчувати, що за зовнішнім, явленим світом є світ вищий, духовний – світла та істини».

П. Д. Юркевич висунув ідею релігійності навчання. Під нею він розумів не просте навчання учнів віри, а формування емоційно забарвленого морально-естетичного ставлення до «істини, добра і досконалості», які є за своїм справжнім духом «Богопізнання і служіння Богові».

У справі навчання й виховання П. Д. Юркевич особливу роль відводив учителеві, вважаючи його посаду найпочеснішою серед інших. Дві суттєві якості вирізняють у поглядах Памфіїла Даниловича моральну особистість учителя: авторитет і любов. Без цих рис усі виховні заходи, пов’язані з тис­ком і насильством, не викликають у дітей добровільного послуху, а це оз­начає, що вони втрачають своє виховне значення.

П. Д. Юркевичу належить заслуга привнесення в педагогічну думку нових ідей, які були сприйняті не лише вітчизняною, а й зарубіжною педагогічною теорією і практикою. «Філософія серця» доводить, що абсолюти­зація розумного начала в людині, заперечення значущості її внутрішньою світу, намагання зробити його наскрізь прозорим для педагогіки неминуче ведуть до прагматизму у вихованні. Вчений осмислив педагогіку як науку про виховання, усвідомив справжнє значення самовиховання в житті людини, сформулював закон розвитку вільної особистості. Цілі, принципи, зміст, методи навчання й виховання він обгрунтував з позицій загальнолюдських і християнських цінностей.

Філософську спадщину Памфіїла Даниловича Юркевича почали досліджувати ще на наприкінці XIX ст. В. С. Соловйов та А. А. Ходзинський. За ра­дянських часів праці філософа та педагога в Україні не перевидавались і не вивчатись. Лише з кінця 1980-х років з’являються перші публікації в на­уковій періодиці, а в 2000 р. С. Л. Кузьміна захистила кандидатську дисер­тацію «Філософсько-педагогічна концепція П. Д. Юркевича».

Пироженко, Л. П. Юркевич Памфіїл Данилович : [біографія] / Л. П. Пироженко // Українська педагогіка в персоналіях : у 2 кн. : навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / за ред. О. В. Сухомлинської. – К., 2005. – Кн. 1 : Х-ХІХ століття – С. 293-298. – Бібліогр.: С. 298.