НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ПЕДАГОГІЧНИХ НАУК УКРАЇНИ

ДЕРЖАВНА НАУКОВО-ПЕДАГОГІЧНА БІБЛІОТЕКА УКРАЇНИ
ІМЕНІ В. О. СУХОМЛИНСЬКОГО

Бібліотека це дзеркало і джерело духовної культури

Image
04060, Київ, М.Берлинського, 9 380 (44) 467-22-14 dnpb@i.ua Мапа проїзду
A A A

Біографія Пирогова М. І.

Микола Іванович Пирогов, син чиновника середнього розряду, внук селянина, народився 13 листопада 1810 в Москві у багатодітній (14 дітей) сім’ї. Пирогови були дуже релігійними. Крім батьків – Івана Івановича і Єлизавети Іванівни на маленького Миколу мали вплив няня Катерина Михайлівна та кріпосна служниця Параска Кирилівна, яка розповідала дітям народні казки, виховувала в них любов до словесності й літератури.

Дитинство хлопчика пройшло в атмосфері ніжності й любові, хоча “різка” на той час вважалася найкращим засобом виховного впливу. В 6 років він самостійно навчився читати грамоту засвоїв, розглядаючи карикатури французів, бо це сталося під час війни з Наполеоном. Улюбленими його книжками були: “Детское чтение” М. М. Карамзіна, байки Езопа, “Робінзон Крузо” Даніеля Дефо, “Путешествие по России” П. С. Палласова. Також подобалося йому грати у війну та в лікаря. Ці дитячі мрії він втілив у життя.

До початку систематичних занять з домашніми вчителями Микола вже ознайомився з цікавими книжками. Наприклад, з енциклопедією “Зрелище вселенной на латинском российском и немецком языках”, укладеною Я. А. Коменським. Вона була навчальною книжкою в сім’ї та школі країн Східної Європи і другої половини XIX століття.

До 11 років майбутній учений навчався вдома. Перші вчителі – студенти Московського університету – навчили його грамоти, чотирьох арифметичних дій, дали початкові знання з латинської та французької мов. Домашнє виховання здійснювалося залежно від його особистих інтересів. У “Дневнике старой врача” Микола Іванович жалкує за такою системою освіти. У 12 років хлопчика віддали приватного пансіону В. С. Кряжева, де навчали катехізису, літургії, святої історії, російської граматики, риторики, німецької, французької мов, арифметики, алгебри, геометрії, всесвітньої та російської історії, географії, малювання, танців.

Через матеріальні труднощі батько змушений був забрати чотирнадцятирічного сина з пансіону. Тільки завдяки другові сім’ї лікарю, професорові Є. О. Мухіну, Миколу зараховують до Московського університету (згідно зі статутом студентами могли ста­ти лише ті, кому виповнилося 16 років).

Навчання в університеті – це роки жорстоких утисків і реакції. Міністрів освіти, попечителі учбових округів розправлялися з проявами самостійної думки, особливо серед професури. Замість науки насаджували релігію, матеріалістичні погляди намагалися підпорядковувати релігійним, а освіту обмежити становими інтересами та потребами. Богослужінню, таїнствам і звичаям, релігії відводилося так багато часу, що у юного студента, як він сам зазначав, “на перших порах, зненацька, мороз осипає”. У цей період він, крім медицини, виявляв інтерес до науки та її викладання в східноєвро­пейських університетах, до історичних та історико-літературних знань.

Невдовзі Пирогових спіткало горе. 1 травня 1825 р. помер батько, і їх виселили з родинного маєтку. Виконуючи дрібні роботи, мати й сестри утримували сім’ю. Їм допомагав троюрідний дядько А. Ф. Назар’єв. У ці роки майбутній відомий хірург і педагог зазнав багато бідувань. Не маючи й 18 років, у 1828 р. він закінчив медичний факультет, і його разом із 20 іншими студентами, які мали найкращі знання з різних спеціальностей і по­ходили з “природних росіян”, направили на два роки в Дерптський (нині Тартуський) університет для підготовки до професури. Але через липневу революцію 830 р. у Франції, що перекинулась і на інші держави, та польське повстання, довелося затриматися там на 5 років (до 1833 p.).

Маючи схильність до наполегливої та систематичної роботи, Микола Іванович цілком присвятив себе опануванню обраною спеціальністю. Після засвоєння анатомії як основної дисципліни в хірургії він приступив до вивчення фізіології. У 1832 р. витримав іспит на звання доктора медицини й захистив дисертацію латиною. Її переклали німецькою мовою та опублікували в одному з хірургічних журналів.

У 1833 p. М. І. Пирогова відрядили до Німеччини. В Берлінському й Гетінгенському університетах він поглиблював свої знання, набуваючи необхідних навичок. Через два роки, повернувшись на батьківщину, розраховував на керівництво кафедрою в Московському університеті. Проте, як з’ясувалося, її рекомендували іншому. Тож вирішив залишитись у Дерптському університеті. Тамтешній професор Ф. Мойєр надав йому можливість широкої хірургічної практики у своїй клініці.

Дерптський університет на той час, згідно із статутом, був німецьким, російські вчені мали змогу займати лише кафедру російської мови та словесності. Але завдяки рекомендації професора І. Ф. Мойєра М. І. Пирогова було обрано екстраординарним (1836), а потім ординарним професором (1837) на кафедру хірургії медичного факультету. З 1836 р. він розпочав з лекції з хірургічної анатомії німецькою мовою, а через рік нею ж опублікував “Анналы (літописи) хирургической клиники” – зібрання клінічних лекцій.

До 1841 p. Микола Іванович керував кафедрою в Дерптському універси­теті, а з 1841 по 1856 р. він – професор госпітальної хірургічної клініки, патологічної і хірургічної анатомії Петербурзької медико-хірургічної академії, яка перебувала у військовому відомстві. За цей час видав низку наукових праць, що збагатили скарбницю світової медицини.

У 1842 p. М. І. Пирогов одружився з Катериною Дмитрівною Березіною, яка в 1846 p., після народження другої дитини, померла. Ця трагедія настільки вибила його з колії, що він не зміг працювати й поїхав до Італії. Через деякий час, повернувшись, продовжив свої заняття в клініці та Медико-хірургічній академії. В січні 1847 р. його обирають членом-кореспондентом Академії наук біологічного відділення, а 20 квітня того ж року він отримав звання академіка Медико-хірургічної академії. В 1850 р. одружився з баро­несою Бістром. Після смерті першої дружини Микола Іванович звернувся до Євангелії, якої раніше не чигав. Він замислився над релігійно-філо­софськими темами, моральним обов’язком батьків щодо майбутнього своїх дітей.

Кінець 40-х років XIX ст. М. І. Пирогов провів на Кавказі, де вперше застосував під час операції анестезування ефіром. У період Кримської війни (1854-1855), під час облоги Севастополя, з організованою ним громадою “сестер жалібниць” (медичних сестер) зробив тисячі операцій. Теоретичні праці і практична діяльність принесли йому славу “батька военно-польової хірургії. У 1856 р. він повернувся до Петербурга, в Медико-хірургічну академію. 28 липня 1856 р. у зв’язку з погіршенням здоров’я та домашніми обставинами вийшов у відставку як практик-хірург, але продовжував працювати над останнім випуском книжки “Иллюстрированная топографичес­кая анатомия распилов, проведенных в трёх направлениях через заморожен­ное человеческое тело” та розпочав роботу над іншою – “Начала общей военно-полевой хирургии”. В цьому ж році вийшов друком його славнозвісний анатомічний атлас.

Ще в 1850 р. учений написав свою першу педагогічну статтю “Вопросы, жизни”, але не опублікував, бо знав, що не пропустить цензура. І тільки в 1856 р. вона надрукована в журналі “Морской сборник”. Цією статтею відкрилася дискусія з найважливіших питань виховання. Ще під час Кримської війни Микола Іванович переконався, яке велике значення для служіння батьківщині має розвиток у людях почуття обов’язку, честі, правдивості, безкорисливості. У цій статті він розкрив свої основні педагогічні ідеї, погляди на завдання освіти у вихованні молодого покоління, визначні шляхи й засоби його навчання й виховання.

Стаття з’явилася в період наростання суспільно-політичного руху в країні. М. І. Пирогов виступив з критикою офіційної системи освіти, виклав (у релігійно-християнському дусі) свої роздуми про сенс життя людини та її покликання.

Учений не залишив після себе спеціальної фундаментальної праці з педагогіки, лише статті, промови, циркуляри і звіти. Однак і в цій спадщині є багато значущих, оригінальних думок і положень, викладених людиною, розум якої був дисциплінований науковим мисленням. Засуджуючи рутинні погляди, Пирогов прагнув у вирішенні питань виховання й навчання керуватися психологією дитячого віку. У низці педагогічних статей він висунув вимогу реформи школи, а також опублікував проект реформи, який виявився демократичнішим, ніж проекти уряду. В ньому поставив нову мету навчання й виховання, нові завдання школи, заклав основи нової педагогічної системи.

М. І. Пирогов виступав за загальнодоступну школу для всіх верств населення й національностей, здатну забезпечити загальний і всебічний розвиток дітей. У своєму проекті він зазначав, що справжня освіта має грунтуватися на єдності гуманітарної і реальної освіти.

К. Д. Ушинський і Л. М. Толстой, вважаючи, що М. І. Пирогов віддав перевагу класичній школі, не погоджувалися з ним. Разом з тим учений автобіографії писав: “Я не отдавал предпочтенія в этом отношеніи, для меня самом главном в школьном деле, ни классицизму, ни реализму; для меня оба направления были одинаково пригодны для достижения поставленной цели, лишь бы ни то, ни другое не вводилось в школы с задней мыслью…”. Дві форми освіти – класичну й реальну – він вважав вимушеними, оскільки батьки мали різні можливості. Ідеальною є освіта, завдяки якій діти “без различия сословий и состояний, были бы обязаны пройти общий гимназический курс, поступить в университет, избрать один из его фа­культетов, и потом уже выйти в жизнь…”

У 1856 р. указом Олександра II М. І. Пирогова було призначено попе­чителем Одеського учбового округу. Разом з родиною він переїхав з Петербурга до Одеси й розпочав організацію навчальної справи. У перших же своїх розпорядженнях Микола Іванович наголошував на застарілості прог­рам і навчальних посібників, їх недостатній кількості, потребі підготовлених учительських кадрів тощо. 20 січня 1857 р. він звернувся до міністра народної освіти А. С. Норова з “Докладной запиской о ходе просвещения в Но­вороссийском крае и о вопиюшей необходимости преобразования учебных заведений”. У ній було викладено основні причини незадовільної організації освіти в окрузі. Протягом дворічного керування округом (1856-1858) попе­читель прагнув піднести значення педагогічних рад гімназій, боровся за гуманне ставлення до дітей. Він поставив питання про перетворення Рішельєвського ліцею в університет (1865). На його думку, реформу універ­ситету слід було проводити силами самого навчального закладу, з узгодженням вимог сучасної науки й держави, дослухаючись до громадської думки.

Микола Іванович виступав проти обов’язкових університетських занять взагалі й, зокрема, проти примусових лекцій богослов’я. У низці статей: “Чего мы желаем?” (1859), “Взгляд на обoщий устав наших университетов” (1861), “Замечания на проект общего устава Императорских Российских университетов” (1862), “Университетский вопрос” (1863), “Письма из Гейдельберга» (1863-1864) – він наполягав на необхідності широкого рефор­мування університету, який насправді не є вільною, незалежною одиницею, а залишається допоміжним знаряддям у руках церкви, уряду й держави.

14 вересня 1857 р. вийшла у світ стаття М. І. Пирогова “О публичных лекциях по педагогике”, де він стверджував, що “справжній прогрес досягається одним-єдиним шляхом – шляхом виховання”. На запитання: “До чого ви готуєте вашого сина?” – вчений завжди відповідав: “Бути людиною”. Адже основна мета педагогіки – виховання людини із загально­людськими рисами й пізнаннями. Одним із перших учений звернув увагу на важливість розвитку в школярів людської гідності, тим самим започаткував­ши гуманність, людяність у вихованні. Сам він усвідомлював: виховати та­ру людину занадто складно. К. Д. Ушинський у “Журнале Министерства Народного просвещения” за 1862 р. писав: “Коли М. І. Пирогов звернув загальну увагу на шкідливість ранньої спеціалізації в освіті, коли він з’ясував необхідність дбати насамперед про загальнолюдську освіту нових поколінь, то ми, на жаль, не можемо сказати, щоб у його статтях з тією ж виразністю була висловлена думка про те, що розуміє він під загальнолюдською гуман­ною освітою, а це необхідно було б з’ясувати”.

Ліберальна діяльність Миколи Івановича викликала незадоволення Олександра II і генерал-губернатора. Наступні три роки (1858-1861) він обіймав посаду попечителя Київського учбового округу. Його вплив на розвиток педагогічної науки й народної освіти в Російській імперії важко переоцінити. Педагогічні статті, розпорядження, видані ним за час його попечительства в Києві, ввійшли до збірки “Собрание литературно-педагогических статей Н. И. Пирогова” (1858-1861), в Одесі – “Собрание литературных статей Н. И. Пирогова” (1858). Ось як говорить про нього О. О. Мусін- Пушкін: “Это был редкий Попечитель – вдумчивый философ, всегда проводивший серьёзную педагогическую реформу, заранее всесторонне продуманную, являющуюся результатом не случайной мысли, а целой педагогической системы, неукоснительно им проводимой. К. Д. Ушинський писав геніальний статут не зробить того, що зробить один М. І. Пирогов. Однак не всі позитивно оцінювали діяльність Миколи Івановича. Так, князь І. І. Васильчиков у листі до генерала В. Д. Кренке скаржився, шо Пирогов поганий адміністратор, при ньому начальство втратило своє значення.

Статті “О предметах суждений и прений педагогических советов гимназий” (1859), “Школа и жизнь” (1860) – найзначніші праці вченого з питань виховання та освіти після “Вопросов жизни”. У них автор порушує питання поліпшення навчання в школах та гімназіях, професійної підготовки вчителів, висуває вимогу єдиної, загальнодоступної школи, забезпечення наступності навчання у школах різних типів, виступає за зв’язок школи з життям. Крім названих, М. І. Пирогову належать праці: “О цели литературных бесед в гимназиях” (1860), “:Замечания на отчёты морских учебных заведений за 1859 г.”(1860), “О переводных экзаменах” (1859) та багато інших.

У статті “Мысли и замечания о проекте устава училищ, состоящих в ведомстве Министерства народного просвещения” (1860) викладені думки педагога про шкільну систему. Він пропонував таку: початкова дворічна школа, прогімназія (неповна середня школа) двох типів (класична, реальна з чотирирічним курсом, гімназія теж двох типів (класична, реальна) з 3-5-річною тривалістю навчання, виша школа (університети, вищі спеціальні навчальні заклади).

Навчальний план елементарної (початкової) школи передбачав такі предмети: Закон Божий (молитви, основні правила віри, стисла священна історія в оповіданнях), грамота, письмо, рахунок (4 правила арифметики наочне навчання – починаючи з грамоти, Закону Божого до арифметику, яке може бути замінене читанням дитячих та популярних книжок з поясненням за малюнками й моделями. Кількість уроків у цих школах не повинна була перевищувати 20 на тиждень.

Реальна прогімназія мала складатися із 4 класів з викладанням таких предметів: Закон Божий (катехізис, священна історія, читання євангелістів і апостольських послань, літургія), російська мова, письмо і орфографію, наочне навчання, арифметика, алгебра (в З класі), геометрія (в 4 класі), дві нові мови, географія, історія в біографічних нарисах, природознавство (викладається наочно), креслення. На заняття у 1-2 класах відводиться не більше 24 годин на тиждень, а в 3-4 – не менше 26 годин. Тривалість уроку – до 1 години. Перше місце посідає вивчення Закону Божого та священної історії, а природознавство вивчається, головним чином, для розвитку уваги. До прогімназії приймаються без екзаменів діти, що закінчили елементарну школу або навчалися вдома.

У перших двох класах класичної прогімназії предмети залишаються ті самі, що й у реальній. Природознавство та географія викладаються наочним способом лише в 1-2 класах, історія вивчається в біографічних і географічних нарисах тільки з 2 класу. Обов’язковим є вивчення однієї нової мови. Викладання мови розпочинається в 3 класі (6 годин на тиждень), у 4 класі вивчається грецька мова (теж 6 годин на тиждень). До 1 класу можуть вступати без екзаменів діти, які закінчили курс в елементарних школах, до 3 класу також без екзаменів, але вже ті, що закінчили курс у реальних прогімназіях. З екзаменами в будь-які класи зараховуються діти, котрі мають домашнє виховання.

Планувалося, що до реальної гімназії можуть вступати без екзаменів учні, які закінчили реальні прогімназії, а з екзаменами – ті, що закінчили класичну прогімназію або мають домашнє виховання. Вік вступників – 14 років. Усі, хто закінчив гімназію, мають право вступати до вищих спеціальних шкіл.

Метою класичної гімназії М. І. Пирогов вважав підготовку до університетського навчання. Тому вимагалося глибоке вивчення мов (вітчизняної, двох стародавніх і однієї нової), історії, математики. Не передбачалося вик­ладання природознавства та інших реальних предметів. Допускалося вивчення Закону Божого, ще однієї нової мови й географії. Із 27 навчальних годин на тиждень 10 відводилися на вивчення стародавніх мов, 4 – історії, 4-5 – математики, 3-4 – вітчизняної мови, 4 – грецької та латинської мов.

До 5 класу класичної гімназії вступали без екзаменів учні, котрі закінчили класичну прогімназію. З екзаменами до будь-якого класу – ті, що отри­мали домашнє виховання.

Розробляючи цю систему, М. І. Пирогов велику увагу приділяв змісту навчання, його формам і методам. Він був прихильником розвиваючого навчання, вважав за необхідне застосовувати дидактичні принципи. Високо цінував словесні, практичні методи, але надавав перевагу наочному викладанню. Педагог виступав проти перевантаження учнів, а щодо контролю й перевірки знань, то їх слід здійснювати безперервно. Іспити мають бути випускні, перевідні він заперечував. Школа, на його думку, – це заклад, що не лише дає загальну освіту, а й усебічно розвиває розумові здібності дітей. Микола Іванович одним із перших висунув ідею нерозривності навчання й виховання. Нині це один із принципів дидактики. Він високо оцінював роль вчителя і ставив до нього відповідні вимоги, зокрема щодо належної підготовки та перепідготовки.

Центральне місце у своїй системі педагог відводив латинській, грецькій, російській мові та літературі, математиці, історії. Основними дидактичними принципами він вважав свідомість, активність, наочність і самодіяльність учнів. Великого значення надавав дисципліні. М. І. Пирогов засуджував бездушне ставлення до дітей, вимагав гуманності й сердечності. У статті “Нужно ли сечь детей и сечь в присутствии других детей?” (1858) виступав проти тілесних покарань, доводив, що їх необхідно скасувати. Але в 1859 р. у циркулярі “Основные начала правил о проступках и наказаниях учеников гимназий Киевского учебного округа”, відкидаючи “різку” як засіб покарання, допускав її застосування в окремих випадках.

М. О. Добролюбов у статті “Всероссийские иллюзии, разрушаемые розгами” (1860) засудив таку двоїстість. Микола Іванович у відповідь опубліку­вав “Отчет о следствиях введения по Киевскому учебному округу правил о проступках и наказаниях учеников гимназий” (1860), де намагався виправдатися від звинувачень, посилаючись на те, що ці правила розробила нара­да директорів гімназій Київського учбового округу (хоча збори не були ухвальним органом) і що їх запровадження знизило кількість тілесних покарань за рік у кілька разів.

Продовжуючи полеміку, М. О. Добролюбов надрукував статтю “От дождя да в воду” (1861), в якій знову піддавав критиці позицію М. І. Пирогова з цього питання. Деяка двоїстість виявляється й у розумінні вченим цілей виховання, питань морального виховання, дисципліни, жіночої освіти та ін.

Оцінюючи його працю як педагога, газета “Киевский телеграф” (1858) писала, що “сущность новейшей педагогики, вводимой Н. И. Пироговым заключалась в том, чтобы преподавание было наглядным, приноравленным к развитию учащихся; а усвоение учениками предмета было сознательным; преподавание должно находиться в ближайшей связи с уважением к человеческому достоинству и нравственной свободной личности”. і

У “Докладной записке относительно просвещения евреев” (1857), поданій Міністерству народної освіти (А. С. Норову), Микола Іванович пропонував проект реформи єврейської освіти, виступаючи за необхідність морально-релігійного виховання в середній школі, зближення єврейського населення з християнським. За його сприяння в Одесі виходили два єврейських журнали.

Варто зазначити, що педагог вважав, формування “справжніх людей” од­ним з найважливіших питань життя. Головний шлях до цього – моральне виховання особистості, в якої наукові знання, переконання, почуття громадянського обов’язку вживаються з релігійно-християнською мораллю. Різко критикував він недоліки жіночої освіти. Високо підносячи роль жінок у суспільстві, турбувався про їхнє рівноправ’я, виховання як майбутніх матерій.

Недільні школи в Україні створювалися за безпосередньої участі М. І. Пирогова. Перша була відкрита в 1859 р. при Київському дворянському училищі на Подолі після того, як професор П. В. Павлов звернувся до М. І. Пирогова з відповідними заявами студентів. Без згоди генерал-губернатора Микола Іванович дав такий дозвіл, чим викликав невдоволення міністра освіти. Це стало однією з причин звільнення педагога з посади попечителя Київського учбового округу. І. І. Слєпушкін (завідувач недільної школи на Подолі) підкреслював, що Пирогов зміцнив становище недільних шкіл у Києві й “полегшив їх появу в інших містах”. Учений не лише сприяв їх відкриттю, а й виступив на захист у статті “О воскресных школах” (1863). Він зауважив факт підозріливого й негативного ставлення до них київської аристократії.

13 березня 1861 p. М. І. Пирогова було звільнено з посади і близько року він прожив у садибі Вишня Подільської губернії. О. І. Герцен писав у своєму “Колоколе”, що це звільнення – “одна з наймерзотніших справ Росії дурнів проти Росії, котра розвивається”. І

У 1862-1866 pp. Микола Іванович був керівником молодих російський учених, відряджених до Німеччини для підготовки до професури. Його хвилювали питання підготовки наукових і викладацьких кадрів не лише за кордоном, а й у Росії. Він виклав свої міркування з цієї проблеми в “Университетском вопросе” (1863), “Письмах из Гейдельберга” (1863-1864), у кореспонденціях Міністерству народної освіти. Але після доповіді міністра народної освіти Д. А. Толстого на ім’я царя (17 червня 1866 p.) М. І. Пиро­гова було звільнено з мотивацією: перебування за кордоном “не є суттєво необхідним для наших професорських кандидатів”.

Повернувшись на батьківщину (1866), вчений знову оселився у своїй садибі Вишня під Вінницею, де присвятив свій час сільському господарству та медицині. В 1870 р. під час франко-прусської війни “Товариство Черво­ного Хреста” викликало Миколу Івановича для обговорення воєнно-санітарних питань. Він відвідав заклади Німеччини, Лотарингії, Ельзасу. У 1877-1878 pp. – був військовим лікарем.

Остаточно підірвавши своє здоров’я, М. І. Пирогов назавжди оселився в садибі Вишня. З 1879 по 1881 рік він написав мемуари “Вопросы жизни. Дневник старого врача”, що становлять перший том його творів, виданих у 1887 р. Остання стаття вченого, присвячена освітнім питанням, була надру­кована в 1864 р. О. О. Мусін-Пушкін зазначав: “Во времена Пирогова педагогика, как наука, конечно, еще не существовала. Благодаря своему чутью и своей принципиальности, он, тем не менее, многое предвидел и стал на правильный путь в педагогике”.

М. I. Пирогов був просвітником нового типу: освічений, гуманний ре­форматор, супротивник казенної педагогіки, який прагнув творчо розвивати освіту й керувати нею по-новому. Він вписав славну сторінку в історію вітчизняної педагогіки. Як стверджує В. П. Чорний, усього вчений написав 1300 книжок і статей на медичні та педагогічні теми, близько 100 великих (7 монографій) і середніх за обсягом наукових творів, майже половина з яких – педагогічні праці (24 статті, понад 20 “Циркулярів”).

25 травня 1881 р. громадськість організувала вечір на честь 50-річної наукової та суспільної діяльності М. І. Пирогова. Того ж року стан його здо­ров’я погіршився. Помер учений 23 листопада 1881 р. Його набальзамоване тіло зберігається в склепі-усипальниці церкви Миколи Чудотворця в музеї-садибі Вишня.

Аналізуючи творчість і педагогічну діяльність М. І. Пирогова, ми прагнули розкрити те цікаве і плідне, що було зроблено ним за складних соціально-політичних умов.

Щиро поважали й любили Миколу Івановича такі діячі, як О. І. Герцен, К. Д. Ушинський, Д. І. Писарев, В. Я. Стоюнін, котрі сміливо рухали впе­ред педагогічну думку. Немає сумніву в тому, що педагогічна громадськість, медики й тепер з почуттям вдячності шанують пам’ять свого вчителя. З 1954 р. проводяться Пироговські читання. 1995 р. в м. Вінниці відбулися перші Всеукраїнські Пироговські читання, присвячені 185-річчю від дня на­родження вченого. Аналізові його творчості й педагогічної діяльності присвячено чимало матеріалів. Із найфундаментальніших праць можна назвати дослідження А. А. Красновського “Педагогические идеи М. И. Пирогова” (Москва, 1949). Ш. К. Сіхарулідзе “Общественно-педагогическая деятель­ность великого русского ученого М. И. Пирогова” (Тбілісі, 1955), К. І. Кульчинського “Педагогічні погляди М. І. Пирогова та деякі питання сучас­ності” (Київ, 1995), В. П. Чорного “Науково-педагогічна діяльність . М. І. Пирогова” (Київ, 1990). Заслуговують на увагу вступні статті А. М. Алексюка, Г. Г. Савенок, В. С. Смирнова до вибраних педагогічних творів М. І. Пирогова та статті М. П. Драгоманова “По поводу заметки о Н. И. Пирогове” (1861), Г. Є. Жураківського “Проблема гуманизма и общего образования в педагогической системе Н. И. Пирогова” (1946), Г. І. Савенок “Н. И. Пирогов” (1988) тощо. У 2000 р. О. А. Горчакова захистила кандидатську дисертацію на тему “Гуманістична спрямованість педагогічних поглядів М. І. Пирогова”. Зі сторінок усіх цих праць постає велична постать ученого, який увійшов в історію не лише як геніальний учений, талановитий лікар-хірург, а і як класик демократичної, гуманістичної педагогічної думки, що зробив неоціненний внесок до скарбниці вітчизняної культури.