НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ПЕДАГОГІЧНИХ НАУК УКРАЇНИ

ДЕРЖАВНА НАУКОВО-ПЕДАГОГІЧНА БІБЛІОТЕКА УКРАЇНИ
ІМЕНІ В. О. СУХОМЛИНСЬКОГО

Бібліотека це дзеркало і джерело духовної культури

Image
04060, Київ, М.Берлинського, 9 380 (44) 467-22-14 dnpb@i.ua Мапа проїзду
A A A

Біографія П. О. Куліша (1819-1897)

462345293

Пантелеймон Олександрович Куліш народився 27 липня 1819 р. в містечку Вороніжі Глухівського повіту Чернігівської губернії у сім’ї старого козацького роду. З 1831 р. навчався в Новгород-Сіверському повітовому училищі, яке він успішно закінчив у 1833 р. Того ж року був зарахований до Новгород-Сіверської гімназії. У відомостях про успіхи й поведінку учнів гімназії відзначалися Пантелеймонові відмінні „способности…поведение и успехи”. У гімназії хлопець любив читати вірші й легко їх запам’ятовував. Його улюбленим поетом був О. С. Пушкін. Захоплювався також баладами В. А. Жуковського і поезією Г. Р. Державіна, а надто збіркою українських пісень і дум М. О. Максимовича, виданою в 1834 р. Читав й інші українські книжки, які тоді можна було дістати. Відтоді в нього сформувався інтерес до української мови, він почав прислухатися до неї, записувати народні думи й оповідання. Саме в гімназійні роки виявився літературний талант майбутнього письменника. Він пише свій перший твір українською мовою „Циган”, який пізніше у 1984 р., був надрукований у альманасі „Ластівка”.

У 1837 р. юнак залишив гімназію після п’ятого року навчання й поїхав до Києва, щоб здобути вищу освіту. У вересні 1839 р. П. Куліш вступив на філософський факультет Київського університету, а наступного року перевівся на юридичний факультет. Проте через матеріальні та бюрократичні перешкоди його відрахували. За короткий час перебування в університеті юнак звернув на себе увагу професора М. Максимовича, під впливом якого зацікавився українською етнографією та історією. В 1840 р. не без допомоги професора молодий автор друкує свої творчі доробки в „Литературной газете” („Приключение с казаком Бордюгом на Зеленой неделе”) та в газеті „Киевлянин” („Малороссийские рассказы”). Коли Пантелеймон Олександрович залишив університет, М. О. Максимович дуже близько сприйняв його подальшу долю. Зокрема організував йому зустріч з помічником попечителя Київського учбового округу М. В. Юзефовичем, характеризуючи як надзвичайно талановиту людину, і просив влаштувати вчителем в одну з гімназій округу. Ця зустріч мала вирішальне значення в подальшій долі П. О. Куліша. 

28 січня 1841 р. П. О. Куліша призначили вчителем російської мови в Луцьке повітове дворянське училище. У серпні того ж року його перевели до Києво-Печерського дворянського училища.

Влітку 1843 р. Пантелеймон Олександрович дістав (не без допомоги М. В. Юзефовича) змогу подорожувати Україною – його відряджають для огляду всіх архівів Київської губернії, що зберігалися в урядових містах і монастирях. Під час цієї поїздки він вивчає мову, фольклор, звичаї, обряди, традиції українського народу. Також у поїздці зійшовся з польським поетом М. Грабовським, який жив у Чигиринському повіті в с. Олександрівка. Останній розгледів у ньому талановиту й мислячу людину, яка подавала великі надії.

У роки перебування в Києві П. О. Куліш зблизився з гуртом молодих українських діячів, які в грудні 1845-січні 1846 р. утворили Кирило-Мефодіївське товариство.

У серпні 1845 р. Пантелеймона Олександровича призначили старшим учителем історії Рівненської гімназії. Наприкінці цього ж року він переїхав до Петербурга, де з 15 грудня працював старшим учителем російської словесності 5-ї гімназії, а через деякий час ще й викладав російську мову студентам-інородцям Петербурзького університету. Тут у Петербурзі розпочалася плідна літературна діяльність П. О. Куліша. Він став активним співробітником журналу „Современник”, де друкувалися його художні, історичні, публіцистичні та етнографічні праці, зокрема: „Михайло Чернишенко, или Малороссия восемьдесят лет назад„ (1843), „Украина”, „Од початку Вкраины до Батька Хмельницького” (1843), окремы роздыли з роману „Черная рада” (1845), „Популярна ысторыя для дітей„, „Повесть об украинском народе” (1846), „Украинские народне предания” (1847) тощо.

У 1847 р. П. О. Куліша, як перспективного викладача Петербурзького університету відрядили за кордон на стажування з тим, щоб після повернення він обійняв посаду завідувача кафедри слов’янських мов. Перед самою поїздкою, в січні цього ж року, він одружився з Олександрою Михайлівною Білозерською (згодом – українська письменниця Ганна Барвінок). Окрилений перспективами й надіями, він поїхав з молодою дружиною на стажування через Варшаву, де в березні 1847 р. несподівано був заарештований у зв’язку із справою Кирило-Мефодієвського товариства. Після слідства його було замкнуто на два місяці у Петро-Павловську фортецю, а потім заслано до Тули. За ним було встановлено найпильніший поліційний нагляд, заборонено друкуватися, в’їжджати в Україну та виїжджати за кордон. У засланні Пантелеймон Олександрович багато працював. Зокрема вивчив шість іноземних мов, написав популярну історію для дітей „История Бориса Годунова и Дмитрия Самозванца”, а також дві історичні повісті „Алексей Однорог„ та „Искатели счастья”.

У грудні 1850 р. вченого звільнили від заслання із забороною друкуватися. В цей період він працює на посаді редактора в статистичному відділі Міністерства державного майна, продовжує наукову та літературну діяльність, друкується під різними псевдонімами в журналах „Современник”, „Отечественные записки”. Активно досліджує життя і творчість М. Гоголя і стає його першим біографом („Опыт биографии Н. В. Гоголя”, 1854), а також видавцем повного зібрання його творів.

Із вступом на престол Олександра ІІ в 1855 р. розпочинається новий період у біографії П. О. Куліша – період діяльності в умовах розвитку й поширення ідей ліберально-демократичного реформізму, що на деякий час опанували суспільством і зробилися провідним чинником державної політики системи нового царя. З письменника знімають заборону на друкування творів.

У 1857 р. на останні кошти він відкриває власну друкарню з метою друкування і розповсюдження творів українською мовою. Друкує свої два томи „Записок о Южной Руси„ (1857), перший український історичний роман-хроніку „Чорна Рада” (1857), „Проповеди на малороссийском языке протоирея Василия Грегулевича” (1857), тощо.

У 1857 р. Пантелеймон Олександрович склав і видав українську „Грамматку”. Це стало особливою подією часу, оскільки з’явився перший підручник українською мовою для народної школи. Педагог вважав, що розпочинаючи навчання дітей слід рідною мовою, бо вона їм зрозуміла, й навчання, таким чином, ітиме легше. Крім того, він був проти навчання малих дітей за межами їхнього населеного пункту, що змушує відривати їх від сім’ї. Автор добирав матеріал для читання не випадковий, а такий, щоб мав виховний і пізнавальний зміст. Ця невеличка, на 149 сторінок, книжка цікава ще й тим, що П. О. Куліш наводить у ній свій правопис, який дещо відрізнявся від прийнятого на той час. Він дістав назву „Кулішівка” і його було покладено в основу сучасного фонетичного українського правопису. Через чотири роки після першого видання „Грамматки” педагог-просвітник вирішив здійснити друге її видання – коротше й трошки іншого змісту, додовши наприкінці коротку історію України. Ці два підручники широко використовувалися в навчально-виховному процесі недільних шкіл у другій половині ХІХ ст.. і взагалі відіграли велику роль у розвитку національної освіти України.

З культурно-просвітницькою метою П. Куліш протягом 1860-1862 рр. готує у своїй друкарні першу серію українських народних видань під загальною назвою „Сільська бібліотека”, так звані „метелики”. Протягом трьох років було видано 39 номерів цих дешевих книжок для народного читання, які складалися з творів самого П. Куліша, Т. Шевченка, Г. Квітки, Марка Вовчка, Ганни Барвінок та ін. „Метелики” створили для покоління шістдесятників можливість поширення освіти.

Одним із ефективних засобів просвіти українського народу П. О. Куліш вважав започаткування періодичного органу українською мовою, розглядав це як важливу частину розгортання широкої громадянської акції. У 1860 р. він започатковує альманах „Хата”. У 1861-1862 рр. разом з М. Костомаровим та В. Білозерським видає журнал „Основа”, який став об’єднавчим центром усіх прогресивних українських сил, що гуртувалися в Громади. Роль і значення Пантелеймона Олександровича як видавця „Основи” надзвичайні, адже він фактично перейняв на себе всю редакторську працю, правив літературний матеріал, багато писав сам, виступаючи як популяризатор-історик, літературний критик, філософ, публіцист, белетрист, поет.

У 1862 р. П. Куліш залишає „Основу” , яка через деякий час припиняє своє існування. Збанкрутувала друкарня. Валуєвський циркуляр 1863 р. припиняє активний розвиток українського культурно-просвітницького руху. Пантелеймон Олександрович залишається без роботи і матеріальних засобів. З 1864 по 1867 рр. – працює урядовцем у Варшаві, вивчає польські архіви з історії України.

Перебуваючи в Польщі, П. О. Куліш спрямовує свою діяльність на Галичину. Він активно друкувався в галицьких виданнях „Вечерниці”, „Мета”, „Правда”, вміщував там свої історичні твори: Романи „Брати” (1864), „Руїна” (1864), різного змісту статті: „Викохування дітей” (1869), „Нарис історії словесності руско-української” (1869) та ін. Пантелеймон Олександович надсилав „соборні посланія” в Галичину й Буковину, і до його голосу прислухалися як до голосу апостола українського відродження.

У 1871 р. П. О. Куліш повернувся до Петербурга, де обійняв посаду редактора „Журнала Министерства путей сообщения”. Він продовжував студії історії козаччини, зокрема працював над своєю „Историей воссоединения Руси”, два томи якої були надруковані в 1874, а третій  у 1877 р. Перший том Б. Д. Грінченко назвав „несомненным приобретением” для української історіографії, в якому розкрито значення міського міщанського населення в минулому культурному житті України, чого досі ще ніхто не робив. Але наступних томах цієї праці автор доводить, що всі історичні діячі України козацько-гетьманського періоду разом із Б. Хмельницьким були просто розбійниками й ворогами української культури. На його думку, українська історія того часу – це історія „украинских разбоев”. Громадскість засудила такі погляди вченого.

П.О. Куліш переживав складний період. Старше покоління українолюбців відвернулося від нього, а для молодшого він був чужим і незрозумілим. Тоді він прилучився до архівних студій, їздив за кордон, друкував там Біблію в українському перекладі, писав і видавав свої вірші (збірка „Досвітки”, 1876).

Після Емського указу (1876) письменник-просвітитель остаточно залишив державну службу і знову зосередив свою увагу на Галичині, де, як вважав, можна вести культурно-освітню діяльність в українському напрямі.

У 1881 р. Пантелеймон Олександрович виїхав до Львова. Там пройнявся ідеєю примирення галицьких поляків і українців. Намір його був прекрасним, адже ворожнеча цих народів завдала їм шкоду, особливо українцям.

Останні роки життя педагог і письменник віддав перекладацькій діяльності. Він переклав 13 драм Вільяма Шекспіра, „Дон-Жуан” і „Чайльд-Гарольда„ Джорджа Байрона, багато творів Фрідріха Шіллера, Йоганна Вольфганга Гете та Генріха Гейне. Найбільшою, колосальною працею став переклад Біблії українською мовою, яку просвітитель виконував, свідомий того, що вона збагатить українську культуру.

Помер Пантелеймон Олександрович Куліш 2 лютого 1897 р., на 78-му році життя, після короткочасної хвороби, застудившись у неопалюваному кабінеті на хуторі Мотронівці на Чернігівщині, де його і поховали.

Багатогранна діяльність Пантелеймона Олександровича Куліша як педагога, письменника-просвітителя, перекладача, фольклориста, історика, мовознавця, літературознавця, критика, публіциста, видавця, громадянина і до сьогодні не втратила актуальності, мистецької і наукової цінності.Здобутки П. О. Куліша є вагомими, адже він написав перший в українській літературі історичний роман „Чорна рада”, стояв біля керма виходу в світ першого українського часопису „Основа”, заснував в столиці Російської імперії першу українську друкарню, чим сприяв появі значної кількості українських творів та появі нових імен в літературі. Саме П. Куліш в середині ХІХ ст. став одним із зачинателів української літературної критики, першим перевів на наукову основу фольклористику, запроваджуючи стенографічну точність записів. Двома томами „Записок о Южной Руси” започаткував 12-томну енциклопедію українського фольклору та етнографії. Особливою заслугою педагога є створення оригінального українського правопису („кулішівки”) та української „Граматки”. У міру своїх сил і можливостей Пантелеймон Куліш дбав про збереження живої української мови, введення її у науковий, літературний, освітянський простір. Укладена ним українська «Граматка» та новий фонетичний правопис („кулішівка”) справили значний позитивний вплив на розвиток національної освіти в Україні.

 

Література:

Побірченко, Н. С. Куліш Пантелеймон Олександрович (1819–1897) / Н. С. Побірченко // Українська педагогіка в персоналіях : у 2 кн. : навч. посіб. / за ред. О. В. Сухомлинської. – К. : Либідь, 2005. – Кн. 1 : Х–ХІХ ст. – С. 334–345.