НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ПЕДАГОГІЧНИХ НАУК УКРАЇНИ

ДЕРЖАВНА НАУКОВО-ПЕДАГОГІЧНА БІБЛІОТЕКА УКРАЇНИ
ІМЕНІ В. О. СУХОМЛИНСЬКОГО

Бібліотека це дзеркало і джерело духовної культури

Image
04060, Київ, М.Берлинського, 9 380 (44) 467-22-14 dnpb@i.ua Мапа проїзду
A A A

Біжуче життя й школа.

Біжуче життя й школа

3 щоденника вчителя

   Кажуть, що життя є найкращий, хоч і суворий вчитель. Воно неперемож­ними доказами-фактами провіряє наші  теоретичні міркування, приймає, або геть одкидає їх. До голосу цього непідкупного судді, цього тверезого, холодного, цілком об’єктивного обсерватора треба завжди, якомога, уважніше і пильніше дослухатись, коли хочемо, щоб теорія не розходилася з практикою, щоб не зо­статись нам безпорадними, непотрібними, може навіть, смішними теоретиками без жодного ґрунту і фундаменту в дійсному, реальному житті. На жаль, живе життя зо всіма його голосними криками, осторогами й увагами здебільшого про­ходить повз нас, творить свій правдивий суд, а ми його не помічаємо, а ми до його голосу не прислухаємося,-а ми, обтяжені щоденною, буденною, важ­кою працею, не маємо ні часу, ні змоги зупинитись, розглянутись, поміркувати, а ми, не оглядаючись, немов наввипередки, біжимо все вперед і вперед, зовсім не рахуючись з тим, які наслідки зоставляє по собі наша праця. Так робиться скрізь,-так робимо і ми-педагоги,-робимо і часто тяжко покутуємо за .свою неоглядність, за свою неувагу до голосу живого життя.

   Ще в покійному „Світлі” я розпочав ділитись з читачами своїми вражіннями і думками з приводу фактів щоденного нашого шкільного життя,-ще в цьому нашому першому  педагогічному органі (на території  російської України) я майже щомісяця писав свої „З щоденника вчителя”). Зараз дуже змінилися умовини нашого політичного і культурно-національного житія, але це великого значіння і ваги факти не тільки не зменшують потреби уважно ставитись до життя, перевіряти себе життєвими фактами, а навпаки-приму­шують нас, якомога, пильніше, уважніше стежити за життям, щоб, створюючи нвое нове діло в шкільній справі, не робити помилок, або принаймні робити їх меньше. Докладаючись на ласкаву увагу, а згодом, може, і на товариську допо­могу читачів – педантів, розпочинаю знов свої уривки „З щоденника вчителя”.

   Зараз у нас на Вкраїні, відбуваються історичної вага події: ми творимо власну державу, перебудовуємо життя на нових, демократичних і національних нивах засновуємо свою, нову і по формі, іно духові шкоду. Звичайно, серед цього величного руху відродження і відбудування рідного краю нас–педагогів повинна найбільше цікавити і захоплювати справи рідної шкоди і взагалі освіти. Педагог перш за все є культурний діяч, тим-то розвиток, по­ширення і взагалі гарне становище рідної освіти, як одного з найкращих засобів до зміцнення і зросту національної культури, мусить найбільше звертати на себе його увагу.

   Та як це не прикро, не боляче і не дивно, а цілком ясна, проста, зрозу­міла для кожного свідомого, не засліпленого тенденцією громадянина наша шкільна справа має і зараз не мало ворогів.

   Не маючи змоги утриматися на єдино можливому і відповідному до справи науково-педагогічному  ґрунті, вороги нашої шкільної справи переносять діло з чисто педагогічної позиції на політичну,  в справу народної освіти втягають чужу, ворожу їй політику, забуваючи зовсім про те, що ще те і недавно висту­пали оборонцями школи од політики  старого уряду,  боролися за вільну, неза­лежну од всякої політики школу. Та, очевидячки, все те говорилося і творилося тільки задля російської, обрусительної школи, бо до нашої рідної школи ті ж самі борці   за вільну   школу підходять  зовсім  з   іншою   міркою. Як свідчить життєва практика, в боротьбі проти зненависної їм  української школи наші вороги педагоги дозволяють собі  користуватись цілком  невідповідними,  антипедагогічними,  ганебними засобами. До  чисто  шкільної справи притягнуто політику, загублено наукову,   серйозну,  об’єктивну  позицію, допускається  безліч гидкої брехні, свідомої  неправди,  в боротьбу вмішують дітей, їх підбурюють,   І втравлюють,  нацьковують проти всього українського. Боляче писати про це,   т а  ще тяжче бачити, що роблять з дітьми і шкодою педагоги, засліплені полі­тичною боротьбою, до чого призводять вони  дітей, чого навчають їх, як руйнуються найкращі заповіти світових геніїв педагогів, як нищаться найміцніші,   необхідні підвалині кожної нормальної, здорової школи.

 В „Світлі” я писав під своїм звичайним псевдонимом „Мировець”.Перед моїми очима лежить надзвичайно цікавий і характерній документ, який дуже яскраво і красномовно ілюструє відносини наших ворогів-педагогів до нашої шкільної справи. Це-анкета до учнів середніх шкіл, що її видав і поширив „Комитет русских учащихся средних учебных заведеній”. Ось і зміст цієї анкети: 1) „Допустимо ли насильственное введение преподавания „украиноведения” в средней школе?” 2) Как реагировать в случае насильственного введения „украиноведения?” 3) Заметки.”Хоча під цією анкетою і підписався „Комитет русских учащихся, средних учебных заведеній”, але-нехай дарує він мені-я, знаючи молоду, чисту, чесну душу середнєшкільника, яко старий, досвідчений педагог, ніколи не повірю, щоб молодий, не засліплений тенденцією розум міг вигадати таку подлу анкету, щоб юнацьке чисте сумління згодилось скласти цей ганебний, гидкий документ, непохитно вірю, що тут трапилося прикре непорозуміння, що „истинно-русскіе” педагоги скористувалися чистим ім’ям мало досвідчених юнаків, притягли їх до своєї огидної роботи, прикрили свої погані вчинки чесною фірмою середнє шкільників. Такого бридкого, безсоромного, без сумлінного документу не могли скласти і видати молоді, ще недосвідчені в різних крутійствах і шахрайствах юнаки. Ця анкета безперечно носить на собі видиме тавро роботи нечистих, брудних рук чорносотенців і істинно-руських педагогів. Не можна не розпізнати веселого, чистого, бадьорого, поетичного співу весняного жайворонка од гидкого, хриплого крику голодної осинової ворони,-не можна не одрізнити твору чесної запальної середнешкільної молоді од брехливих, злітних вигадок чорносотен­ної зграї  педагогів.Вдивимося краще до цієї анкети. Самий поверховий аналіз змісту її говорить Що складено і поширено анкету зовсім не задля того, щоб дізнатись, як думає про потребу українізації шкільна молодь, а єдино з тією метою, щоб зхвалювати цю думку, отримати негативну одповідь і настроїти вороже проти українства і української влади мало свідомих національно середнє шкільників. Хіба ж справді можна дати яку-небудь іншу, опріч негативної, одповідь на перше запитання анкети: „Допустимо ли насильственное введеніе преподаванія „украиновідіння” в средней школі”? Хто ж з чесних, прогресивних людей взагалі, педагогів зосібна і-шкільної молоді, найбільше може оборо­няти якесь насильство, примус? Звичайно, ніяке „насильственное”, примусове навчання всякої науки, значить, і українознавства не можливе, бо цілком. розходиться з дорогими задля кожного чесного педагога і більш дорослого, роз­виненого учня принципами вільної школи. Я-український педагог, чоловік, що давно вже боліє всіми болями рідної школи, хоч і як хочу, щоб по середніх школах викладалось українознавство, але теж. рішуче за себе і за все свідоме, організоване вкраїнське вчительство одповідаю: „Примусове навчання україно­знавства не можливе”. Звичайно, і всі середнешкільники повинні дати негативну відповідь на перше питання анкети. Які ж висновки можна зробити з цих одпо­відей? Чи ті, що хотять зробити ініціатори анкети, вороги вкраїнської школи? Чи негативні одповіді учнів можуть свідчити про те, що вся середня школа (учні) проти заведення українознавства, проти українізації?.. Ні, бо 1) учнів і не питали, чи хотять вони вчитись українознавства, а 2) їх зовсім не підготувати до  більш-менш   певної,  серйозної  одповіді  на  питання про  потребу українознавства.

   Кожен, досвідчений, фаховий педагог повинен добре знаті, що анкету можна робити з учнями тільки з приводу тих питаннів, в яких вони добре розбираються, до яких вони можуть поставитись цілком свідомо. Азбука педагогії вимагає од кожного чесного, розумного педагога, який поважає себе і любить дітей, або зовсім не робити анкети з приводу таких питаннів, яких учні не розуміють, або підготувати дітей, як слід, дати їм потрібний матеріал задля одповідей. Анкети серед учнів про те, чого вони не знають, мають таку ж ціну, як одповіді сліпого на запитання про кольори. Такі анкети з педагогічного боку шкодливі, бо привчають учнів легковажно ставитись до поважних справ, і з погляду загальнолюдського-не чесні, бо хвальшують думку,-вони не мо­жуть і не повинні бути способом до порушення важливого питання про україні­зацію середньої школи.

   Перше, ніж пускати серед учнів анкету про українознавство, виходячи з чисто педагогічних засад, треба було, як слід, познайомити дітей з тим, що таке українознавство, оскільки воно потрібне, навіть необхідне за для кож­ного українця і взагалі за для всіх, хто хоче жити на Вкраїні, працювати за для вкраїнського народу. Трудно сподіватися, щоб знайшовся хоч один справжній педагог, який би, стоячи на правдивому педагогічному ґрунті, зважився доводити учням, що їм не треба знати-рідного краю і народу, що їм потрібно більше знати чужу літературу, історію і мову, ніж свою, рідну. А коли б учні були, як слід, поінформовані що до потреби і значіння україно­знавства, то вони не могли б складати анкети так, щоб неодмінно одержати негативні одповіді.

   Після цих, так мовити, теоретичних міркувань, наведу один приклад, вихоплений з життя, який ще більше затвердить мою думку, що учні наших середніх шкіл не можуть свідомо поставитись до питання про вату і потребу українознавства.

   На одному з засідань Комитета середнешкільників виступив член Коми­тета, гімназист восьмого класу, з пропозицією висловити протест од Комитета проти „насильственной” українізації. Коли його запитали товариші, члени Коми­тету, де і в яких саме формах проводиться ця примусова українізація, він збен­тежився, засоромився, казав що це всім відомо, і, послався знов таки на цю знамениту анкету. Треба оддати честь членам Комитета; вони постановили звер­нутись  до педагога-українця, який випадково був на їхньому зібранні, попросили його вияснити їм справу, а вислухавши його пояснення, рішили одкинути геть безсоромну, без сумлінну анкету. Один з членів Комитета навіть запропо­нував замість питання про примусову українізацію зняти питання про руси­фікацію школи.

   Тільки щасливий випадок допоміг навіть кращим, обраним учням, чле­нам Комитету, поставитись, як слід до справи українізації школи. Як би тут не було учителя українця, то дуже можливо, що члени Комитета зу­стріли б зовсім інакше заяву свого товарища. І це трапилось би не тому, що вони вороже взагалі ставляться   до   українства,  а   тому, що  вони зовсім несвідомі в питанні про українізацію школи, що ніхто з педагогів не вияснив їм потреби і ваги українознавства, не розказав, як і в яких формах має прово­дитись українізація школи. Цей випадок наводить на думку, що педагоги ба­гатьох гімназій не тільки виявили цілковиту байдужість і недбалість до такої важливої справи, як націоналізація школи на Вкраїні, а навіть підбурювали, настроювали дітей проти українізації, надаючи їй форму якогось примусу, на­сильства. Бо справді, звідціля ж взялася ця „насильственная” українізація, про – яку не мають відомостей ні члени Комітету середнешкільників, ні навіть той учень, який виступив з заявою проти „насильственной украинизации”? Не з неба ж вона звалилась. В наш твердий, прозаїчний час таких чудес не буває і в їх не вірять. Хтось скористувався несвідомістю учнів, хтось накинув їм свої ганебні думки, хтось спровоцирував чесне, запальне юнацтво, хтось притяг чи­стих морально дітей до своєї поганої політики. Хто ж цей „хтось”? Ребус дуже не складний. Одповідь на нього ясна: це педагоги-політикани, це педагог  чор­носотенного, істинно-руського напрямку.

   Закінчуючи свої уваги до першого пункту анкети,-про те, чи можлива примусова українізація,-не можу не висловити свого великого дивування, що кардинальне, чисто педагогічне питання. про націоналізацію школи, яке, без сумніву, перевищає сила учнів, мали намір порішити шляхом якоїсь непевної анкети, шляхом дитячого плебісциту. Я певен і перевірив це фактами, що ба­гато учнів, як би їх спитали, чи треба вчитись чужих мов, математики, писати „сочиненія”, одповіли б, що не треба. Взагалі-діти, як і дорослі, не хотять і не люблять обтяжати себе зайвою працею г).Але-чи з одповідей дітей можна було б зробити висновки, що не треба вчити дітей чужих мов, математики і т. д. Звичайно, ні. Таким чином, і одповіді дітей, що вони не хотять вчитись українознавства, не повинні і не можуть бути підставою задля того, щоб одки­нути навчання українознавства. Я думаю, що не розминуся з логікою і прав­дою, коли скажу, що доручати дітям порушення важливих педагогічних питаннів школи не можна, бо ця справа вище їх сил і компетенції.

   Перехожу до другого пункту анкети: „Как реагировать в случае, насильственного введенія „украиновідіння? На мою думку, ставити таке питання дітям-пряме й велике злочинство. Треба зовсім не поважати школи, не любити дітей, не бажати їм добра, щоб викликати їх на якусь активну боротьбу,-з чим і за що? З урядом, з законною владою, обраною народом? Чи це ж не найогидніше, низькопробне підбурювання дітей проти уряду,-чи це ж не найдикіше нехтування елементарними вимаганнями здорової педагогії,-чи це ж не заклик до повної руїни школи з п вічними найкращими підвалинами й установами,-чи це ж не злодійське, шахрайське використовування дітей і школи задля своїх нечесних, поганих замірів?.. Щоб подолати ненависне їм україн­ство, педагоги-політикани обдурюють дітей і навіть закликають їх до боротьби з урядом, проти рідної школи. Я маю певні факти і знаю, що мали на увазі чорносотенні педагоги, коли кликали учнів до активної боротьби проти українізації школи.  Одна гімназистка восьмого класу казала мені, що вони і взагалі всі уче­ниці проти українознавства, бо, як його введуть, то доведеться що дня по кільки .зайвих годин сидіти в гімназії.

    Вони пропонували їм забастовку, а коли нічого з цього не вийшло, то радили так звану італійську забастовку щодо українознавства. І гніваєшся, і обурюєшся, і болієш душею, і не розумієш, як можна так все оддати за по­слугу політиці, як можна забути живі, насущні інтереси дітей і школи, як можна дітей і школу принести в жертву непевній, братозненависній політиці… Якби ця проповідь активної боротьби з українством справді подекуди не да­вала гидких наслідків, можна було б не звертати на це уваги, можна було б думати, що вона не доходить до серця дітей, не отравляв дитячої душі. Я знаю, що в одній жіночій гімназії, під впливом порад і намовлень з боку педагогів, учениці плювали на розпорядження Секретаріату про заведення українознавства. Учениці плювали, а педагоги дивились, не спиняли їх, а тільки раділи, бо бачили певні наслідки своєї огидної роботи. Бідні, бідні діти, жертви сліпих політиків педагогів!..

Хоч я й торкався сумних явищ в житті нашої школи, хоч і з мукою, з

болем душевним  писав про огидні вчинки чорносотенної зграї істинно-руських

педагогів,   але  в   душі   моїй немає   песимізму,   немає  зневір’я. Я певен,  що

швидко-швидко зійде повний, ясний день над нашім краєм, що високо-високо

підніметься  сонце  нашої  рідної культури й .освіти і засяє  правдою,   волею «і

красою, заллє своїми святими, животворними проміннями всю Україну. Тоді, як

чорт од Хреста, як гробачня од сонця, як хижі сови ..од світу, геть полетять од

нас, зникнуть на віки з нашого обрію всі вороги нашої рідної школи і просвіти.

Вірю, що цей щасливий момент вже не далеко, він наближається. Готуймося ж

до зустрічі його!..

В. Дурдуковський:

Огляд життя середньої школи.;

   Доля нашого краю кладеться на терези історії, яка мусить сказати
чи не бути  Україні  самостійною,  не  від кого політично, або і незалежною державою. І тут я мушу сказати цілком свідомо:  доля  май б у тньої України в  руках наших, багатого і бідного-духовно, талановитого  і непідготованого українського вчителя. Це не парадокс, а перевірена думка, яка заснована на всіх доказах сучасної  педагогіки. Чи зможемо,  чи вміємо ми по-   класти в основу   нашої   школи  національне   виховання? Чи  прище­пимо   ми  нашим   дітям  палку любов до рідного   краю  бажання   наложити головами за щастя і долю його? Чи здолаємо ми викохати   не рефлексі йно   на­строєну людину, ява вічно вагається і довбається в власній душі, а патріота з    і ясним розумом і, головна річ, міцною, як криця,   волею?   Словом,   куди гляне    І наша школа-на Схід чи на Захід?