НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ПЕДАГОГІЧНИХ НАУК УКРАЇНИ

ДЕРЖАВНА НАУКОВО-ПЕДАГОГІЧНА БІБЛІОТЕКА УКРАЇНИ
ІМЕНІ В. О. СУХОМЛИНСЬКОГО

Бібліотека це дзеркало і джерело духовної культури

Image
04060, Київ, М.Берлинського, 9 380 (44) 467-22-14 dnpb@i.ua Мапа проїзду
A A A

биография соколянський

Біографія видатного дефектолога

Івана Панасовича Соколянського

 Іван Панасович Соколянський народився 6 квітня 1889 року в станиці Дінській Краснодарського краю (тепер районний центр), в українській козачій родині. Початкову освіту здобув у станиці, а педагогічну – в Кубанській учительській семінарії.

Впродовж 1908-1913 рр. навчався в Санкт-Петербурзькому психоневрологічному інституті на педагогічному відділені природничо-історичного факультету. Його вчителями були відомі вчені І.Павлов, В. Бехтерєв, М. Введенський, О. Нечаєв, П. Лесгафт, які визначили психофізіологічні орієнтації подальшої педагогічної та наукової діяльності Івана Панасовича. Ще студентом юнак зацікавився питаннями дефектології. У цьому напрямі він і почав свою педагогічну діяльність: навчаючись в інституті, став викладачем Олександрівського (нині м. Запоріжжя) училища для глухонімих. Згодом працював учителем у школі-санаторії м. Євпаторії.

І. П. Соколянський був небайдужим до проблем розвитку національної школи, навчання дітей з фізичними вадами рідною мовою. До Всеросійського з’їзду діячів виховання, навчання та захисту глухонімих дітей (1910 р.) підготував доповідь «Про навчання українських глухонімих дітей рідній мові», яка не була зачитана на засіданнях, але в 1911 р. її опублікував український журнал «Світло».

З початком Першої світової війни І. П. Соколянський, незважаючи на повну глухоту правого вуха, був мобілізований на військову службу, яку відслужив на Кавказі. У серпні 1918 р. повернувся в Олександрівське училище, але пропрацював там недовго і в 1919 р. переїхав до м. Умань, де  організував школу для глухих дітей, а згодом був призначений завідувачем Уманської наросвіти.

З остаточним установленням радянської влади  Іван Панасович цілком віддався розбудові нової системи освіти: у 1920-1921 рр. очолював Київське управління вищих навчальних закладів, а в 1921 р. почав працювати в апараті Наркомосу УСРР. Минає небагато часу, й Іван Панасович завдяки своїм організаторським здібностям і науковій підготовці посідає провідне місце в науковому забезпеченні системи освіти молодої української республіки. Він очолює Науково-методичний комітет управління соціальним вихованням Наркомосу УСРР, обирається членом Центрального бюро  дитячого комуністичного руху при ЦК ЛКСМ України.

На початку 20-х років ХХ століття І. П. Соколянський зосереджував свою увагу на загальних проблемах педагогіки, розробляв її теоретико-методологічне обгрунтування. Він вирішував проблеми згідно з загальним спрямуванням тогочасної науки – на основі рефлексології та педології, щоправда надаючи цим концепціям марксистське і партійно-класове підгрунтя. Така тенденція була в його творчості більш виразною, ніж у інших педагогів. Але попри всю партійно-класову риторику, методологічною основою його праць визначалась природничо-наукова концепція розвитку педагогічної науки.

Іван Соколянський, в першу чергу привертав увагу громадськості до дітей з психофізичними вадами (до «дефективних» за тогочасною термінологією). При цьому основним стержнем у його діяльності було милосердя: піклування про дітей, на плечі яких звалилися тяжкі недуги – глухота, сліпота, сліпоглухонімота. Іван Панасович виявляв велику мужність і наполегливість, борючись з байдужістю і черствістю громадськості у ставленні до дітей з такими вадами та їхніх батьків. Так, у 1925 р. за його ініціативи в Харкові відкрилася перша в Радянському Союзі спеціальна школа-клініка для сліпоглухонімих дітей, високі результати роботи якої були відомі в усьому світі. Як «головний інспектор з дефективного дитинства» він керував діяльністю Харківського лікарсько-педологічного кабінету, в приміщені Психоневрологічного інституту. Ним було розроблено схему лікарського, психологічного й педагогічного листка обстеження «дефективної» дитини. Велику увагу вчений приділяв також роботі з учителями та вихователями, організовував гуртки-семінари з проведення показових уроків. Результати своїх досліджень Іван Панасович оприлюднював в педагогічній пресі, найчастіше в журналі «Український вісник експериментальної педагогіки та рефлексології» – зокрема: «Про поведінку особистості» (1925), «До питання організації поведінки» (1926), «Про так зване читання з губ глухонімих» (1926), «До класифікації подразників» (1926), «Артикуляційні схеми в рецепторній мові глухонімих» (1927), «Деякі питання радянської педагогіки» (1928), «Педагогіка школи та родини в системі соціального виховання» (1928). У своїх статтях «Дитячий рух – соціальне виховання» (1925), «Дитрух – школа-учитель» (1925), «Про методику праці в комдитрухах й установах соцвиху» (1925) вчений наголошував на визначальній ролі дитячого руху в житті дитини та необхідності злиття діяльності школи з останнім. Іван Панасович був одним із ініціаторів створення журналу «Український вісник експериментальної педагогіки та рефлексології», членом редколегії, активним дописувачем, формував спрямування й політику цього видання.

Плідною виявилася  викладацька діяльність І. П. Соколянського у Харківському інституті народної освіти, де він був професором, обіймав посаду декана факультету соціального виховання. На його долю випало бути одним із організаторів у 1926 р., а згодом і керівником Українського науково-дослідного інституту педагогіки (УНДІП) у Харкові. Тоді цей заклад став справжнім центром розвитку педагогічної науки в Україні.

Згодом, на дискусійній сесії УНДІПу (15 – 20 лютого 1931 р.) творчий доробок Івана Панасовича в галузі загальної педагогіки був підданий критиці. Зокрема, засуджувалися підходи вченого до педагогіки, як до науки, що є «частиною природознавства».

Після цього випадку учений відійшов від розв’язання питань загальної педагогіки й зосередився на проблемах дефектології, котру вважав справою всього свого життя. В 1930 р. завдяки його піклуванням у Харкові було відкрито Інститут дефектології, і він став його першим директором. На той час це був єдиний в Україні науковий заклад, який проводив різнопланове вивчення дітей з психофізичними вадами та особливості організації їхнього навчання.

У харківський період  він здійснив низку винаходів у галузі дефектології, які сприяли залученню сліпих дітей до активного життя. Зокрема, сконструював читальну машинку для сліпих – апарат для читання звичаного шрифту, що й зараз використовується в спеціальній педагогіці. Результатом багаторічної науково-експериментальної роботи стала також струнка система освіти й виховання сліпоглухонімих дітей, яка набула широкого визнання серед працівників освіти. У Івана Панасовича було багато послідовників та учнів, так, наприклад, його учениця О. І. Скороходова стала письменницею і науковим працівником.

Впродовж тривалого часу (1927-1934) І. Соколянський проводив експериментальне дослідження та розробив методику сприймання сліпими плоского шрифту за допомогою спеціально сконструйованого апарату спочатку на механічному, потім електромагнітному і, нарешті, на фотоелектричному принципі. У 1935 р. вчений одержав авторське свідоцтво на свій винахід. Йому належить розроблення й інших технічних засобів, використання яких вносило істотні зміни у процес навчання осіб з вадами зору та слуху.

Розгорнутий на початку 30-х років в Україні терор торкнувся й Івана Панасовича: його двічі заарештовували за найпоширенішим у ті часи звинуваченням – за прояви націоналізму. Вперше це сталося 1933 р. – за «належність до української контрреволюційної організації», тоді він відбув декілька місяців тюрми. В 1937 р. його було заарештовано вдруге, і знову за «націоналістичну діяльність». Важливу роль у його звільненні відіграв Максим Горький, який листувався з педагогом і високо оцінював результати його роботи з сліпоглухонімими дітьми.

В умовах, коли наукова діяльність, творчий, незалежний пошук в Україні завмерли, І. Соколянський у 1938 р. приймає запрошення Науково-дослідного інституту спеціальних шкіл і дитячих будинків Наркомосу РРФСР (м. Москва). Там він працював до кінця свого життя як керівник відділу та директор Загорської спеціальної школи-інтернату для сліпоглухонімих дітей.

Зосередження на галузі тифлосурдопедагогіки дало вченому-педагогу можливість продовжувати свої наукові дослідження в рефлексологічному напрямі. У своїх працях «Формування особистості при відсутності зорових і слухових вражень» (1947), «Засвоєння сліпоглухонімою дитиною граматичної будови словесної мови» (1959) він виклав методологічні та методичні основи навчання та виховання таких дітей на базі вчення Павлова-Сєченова. Він не відступив від своїх наукових засад, а в 50-ті роки минулого століття в одному з листів до свого товариша писав: «У педагогіку я не тільки вірю, а й математично точно знаю, що педагогіка буде невпізнаною, коли вона засвоїть це велике вчення, і це буде справжній переворот у педагогіці».

Результати навчання та виховання дітей у Загорській спеціальній школі-інтернаті, директором якої був Іван Панасович, набули світового значення. За свої заслуги та винаходи у 1960 р. на ВДНГ СРСР його було удостоєно золотої медалі.

Помер Іван Панасович у Москві в 1960 році.

копия.

                                                и. а. соколянский.

 

А В Т О Б И О Г Р А Ф И Я*.

 

Родился 25; марта /ст. ст./ 1889 г. в станице Динской Краснодарского Края, Пласт. р-на /бывш. Куб. обл./

Родители крестьяне /из казаков/; наёмной рабочей силой никогда не пользовались.

Начальное образование получил в своей станице. Педагогическое Среднее оформил экстерном. Высшее педагогическое подучил в СПБ   ‘ Психоневрологическом ин-те /пед. отделение естеств.-истор. фак-та/-1908-1913г. Специальное образование дополнительно получил на СПБ, Мариинских педагогических курсах  /обучение и воспитание глухонемых! с правом, открытия учебно-воспитательных учреждений для глухонемых в пределах б. Российской империи и с правом руководства ими».

Отдельно работал по курсу экспериментальной психологии у проф. Лазуровского А. Ф. /лаборат. при ин-те/: и у проф. А. П. Нечаева.

Отдельно работал по проблемам глухонемоты и слепоглухенемоты у проф. Богданова-Березовского М. В. Тифлопедагогику отдельным курсом дополнитедьно изучал у проф. Крогиуса А. А. и Недлера.

Научно-педагогическую работу начал в 1910 году, и не прекращал до сего дня. С 1910 по; 1919 год работал в Александровске преподавателем Мариинского училища глухонемых. В 1919 году организовал в Умане школу для глухонемых детей и работал там до 1920 года. В 1920 году был НКП переведен на работу в Киев, где был преподавателем /доцентом/ сурдопедагогики и психологии на врачебно-педагогическом} отделении факультета соц. восп. ИНО. В 1923 году был из НКП переведён в Харьковское ИНО в качестве преподавателя, а с 1926 профессором по кафедре дефектологии; был деканом фак. соц. вос. и членом правления этого института; одновременно заведовал опытно-педагогической станцией НКП. Занимал должность директора Научно-исследовательского института педагогики, в котором одновременно заведывал секцией дефективного детства.

По моей инициативе в 1923 году было организовано учреждение для слепоглухонемых детей, которое приобрело большую известность за пределами Союза, как единственное в мире по оригинальности системы и методов работы с слепоглухонемыми детьми. Состоял действительным членом Украинского Института Экспериментальной Медицины /УИЭМ/ и заведывал отделом экспериментальной психофизиологии и клиникой для слепоглухонемых. Состоял членом Ученого Совета Наркомздрава. Состоял профессором Харьковского медицинского и-та по кафедре дефективного детства на факультете Охраны материнства. Был участником на многих съездах я научных конференциях СССР.

        По профсоюзной линии  занимал ряд выборных должностей, начиная от МК г кончая зам. пред. ЦБ СНР. За период своей научно-педагогической деятельности подготовил десятки квалифицированных педагогов и врачей научных работников /из них уже до десятка-профессоры.

Имею свыше 60 напечатанных и подготовленных к печати научных работ. Моими сотрудниками – врачами и педатогами – под моим руководством выполнено и напечатано свыше З0 научных работ.

    Имею весьма ценные изобретения для технического оснащения тифло и сурдопедагогического процесса: из них аппарат для преобразования плоскопечатного шрифта в выпуклый для слепых и слепоглухонемых – так называемую”Читальную машину”, впервые практически разрешившую проблему чтения слепыми и слепоглухонемыми плоскопечатный шрифт; эта машина авторизована за  мной соответствующими учреждениями /диплом/. В 1938 г. по приглашению НКП РСФСР перешел на работу в Москву в Научно-практический ин-т специальных школ /НПИ/ в качестве старшего, научного работника и завед. школой для глухонемых при этом институте.  Во время Великой Отечественной войны был эвакуирован вместе |со школой ин-та  сначала в Пензенскую обл. /Село Междуречье/, а потом в г. Новосибирск, где работал в качестве консультанта Обл. ОНО  и зав. учебной частью школы глухонемых.

    В старой царской армии в первую империалистическую войну был прапорщиком командных должностей не занимал – служил по нестроевой части. В Красной Армии не был. ни в каких белых армиях не был. На территории белых не был. Под судом и следствием не был.

Имею  награды “3а доблестный труд в Великой Отечественной войне”, “В память 800 летия Москвы”; за большую педагогическую работу в области слепоглухонемоты удостоен Академией Педагогических Наук 2-й премии им. К Д. Ушинского.

О своей работе имею большое количество отзывов.