Борис Дмитрович Грінченко народився 9 грудня 1863 р. на хуторі Вільховий Яр поблизу с. Руські Тишки на Харківщині в дрібномаєтній дворянській сім’ї. Батько Грінченка, Дмитро Якович – відставний штабс-капітан, виховував у родині великопанські звички, мати Поліксенія Миколаївна, щира, гуманна та добра жінка, за походженням росіянка, донька полковника Літарєва, поміщика с. Великі Проходи Харківського повіту. У родині Грінченків було п’ятеро дітей. Борис – перша дитина в сім’ї. Сім’я не мала особливих достатків, але була досить освіченою. Літературними творами, на яких виховувався Б. Грінченко, були кращі зразки світового письменства. Його художню естетику формували Дж. Байрон, В. Скот, А. де Віньї, М. Гоголь, О. Пушкін, В. Гюго. Хлопчик уже з п’яти років читав. У семирічному віці захопився твором М. Гоголя „Тарас Бульба”. Головні герої повісті Тарас та Остап, які самовіддано захищали рідну землю, стали улюбленими героями малого Бориса. Йому теж захотілося бути письменником, тож почав складати вірші та оповідання й видавати рукописний журнал.
У сім’ї не розмовляли українською мовою, батько забороняв, але ще дитиною Борис вбирав її чари, спілкуючись зі своїми ровесниками – селянськими дітьми та їхніми батьками, його дуже приваблювала фольклорна творчість рідного народу. У 13-річному віці Борисові потрапив до рук „Кобзар” Т. Шевченка. Книга так вразила його, що Борис після цього почав писати вірші й оповідання українською мовою. Під впливом „Кобзаря” Т. Шевченка формуються світоглядні позиції Б. Грінченка, які базуються на ідеях демократизму, гуманізму, критичному ставленні до суспільного устрою.
Борис здобув добру домашню освіту. Спочатку його навчав батько. До вступу в гімназію готував репетитор, студент Харківського університету, який виявився членом підпільної організації народників. Піврічне спілкування зі студентом-народником змінило погляди Бориса. Батько, побачивши ці зміни, відмовився від репетитора, але було вже запізно: свій вплив на хлопця той зробив.
З 1874 по 1879 рік Борис Грінченко навчається у Харківському реальному училищі, де зближується з народницькими гуртками. За поширення заборонених царським урядом видань його заарештовують і кілька місяців тримають в ув’язненні, яке стало фатальним для юнака. Його виключили з училища, позбавили права на вищу і навіть на середню освіту. Відтоді до кінця життя за ним установили постійний жандармський нагляд.
Після в’язниці Борис протягом року перебував на поруках у батька на хуторі Кути. Займався самоосвітою. Вивчив німецьку і французьку мови. Згодом досконало оволодів чеською та польською, вивчав норвезьку й італійську.
Філософські роздуми над сенсом буття, для яких було достатньо часу під час вимушеного після ув’язнення перебування на хуторі підводять його до рішення покласти всі сили на те, щоб українці як нація всупереч самодержавній політиці не лише не розчинилися в могутньому котлі імперії, а, навпаки, знайшли в собі сили посісти почесне місце серед інших народів світу. І першим кроком на цьому шляху, вирішує Борис Дмитрович, має стати освіта бідного люду. Використовуючи сімейні зв’язки, у 1881 р. він отримує можливість екстерном скласти іспити при Харківському університеті на звання народного вчителя і з найшляхетнішими пориваннями вирушає на село. З того часу відкрилися перед ним широкі простори улюбленої діяльності педагога-просвітителя.
Понад десять років свого життя Борис Дмитрович віддав учительській праці, бо був твердо переконаний, що саме тут принесе користь рідному народові. Одержавши право працювати в школі, Б. Грінченко прагнув свої знання використати на освітній ниві за зразками народної педагогіки та світової науки про виховання.
Перші три роки молодий учитель викладав на Харківщині, у селах Введенське, Тройчата (Єфремівка) та Олексіївка де він протягом шести років працював у приватній школі відомої просвітительки Х. Д. Алчевської.
Влітку 1883 р. Б. Д. Грінченко відвідував педагогічні курси в Змієві. Тут він познайомився зі своєю майбутньою дружиною – учителькою Марією Миколаївною Гладиліною. Вона стала вірною помічницею в усіх громадських, літературних і просвітянських справах свого чоловіка
На початку 80-х років XIX ст. Б. Д. Грінченко почав друкуватися в освітянській пресі. Життєва активність спонукала його вже в 19 років узяти участь у публічному обговоренні нагальних учительських проблем. Саме інформація про зміївські курси, вміщена в петербурзькому журналі „Русский начальный учитель” у 1883 р., стала першою публікацією майбутнього визначного діяча на педагогічну тематику. Упродовж наступних кількох років за підписом „М-р-с” з’явилися його статті: „Школы Змиевского уезда Харьковской губернии” (1884), „По поводу эмиритальной кассы учащих в народной школе” (1884), „Заметки сельского учителя о школьном деле: цель народной школы” (1885). „Прием учеников в народную школу и ученики-учителя” (1886). На четвертий рік учителювання Борису Дмитровичу вдалося потрапити до двокласної школи в українському селі Нижня Сироватка теж Харківської губернії. Однак конфлікти з попом-законовчителем (надіслав начальству 26 доносів на молодого педагога), іншим колегою-пияком та шкільним інспектором змусили його з настанням літніх канікул не лише залишити цю школу, а й взагалі тимчасово змінити роботу – протягом півтора року (1886-1887) він працював статистиком Херсонської губернської управи.
Восени 1887 р. Б. Д. Грінченко знову повернувся до вчителювання. Шість років (1887-1893) він викладав в однокласній земській школі с. Олексіївка Катеринославської губернії, побудованої за кошти Х. Д. Алчевської, де він ознайомився з її педагогічними поглядами і принципами виховання. Залюблений у рідний народ, його самобутню культуру, Борис Дмитрович страждав від того, що як педагог змушений був утілювати в життя русифікаторську політику царського уряду. Щодня стикаючись із сумнівними наслідками навчання дітей малозрозумілою для них мовою, молодий учитель вирішив таємно викладати їм українську грамоту. У 1888 р. він склав та розмалював буквар, за яким навчав учнів. У наступному 1889 р. Б. Д. Грінченко створив ще один рукописний підручник – першу після букваря книжку для читання „Рідне слово”.
У 1893 р. Б. Д. Грінченко лишив посаду вчителя в Олексіївні. Сім’я переїздить до Чернігова. Тут у 1894-1899 рр. Борис Дмитрович працював у губернській земській управі на різних посадах і все дозвілля віддавав літературній праці. В цей час у „Земском сборнике Черниговской губернии” було опубліковано кілька його педагогічних праць, зокрема стаття „Народные учителя как сельские хозяева”.
У 1894 р. Б. Д. Грінченко організував єдине на той час у Російській імперії видавництво дешевих українських книжок для народу. Завдяки його праці побачили світ майже 50 назв книжок загальним тиражем 200 тис. примірників. Серед них твори П. А. Грабовського, Є. П. Гребінки, М. М. Коцюбинського, Ю. А. Федьковича, Т. Г. Шевченка, а також самого Бориса Дмитровича та його дружини.
Взагалі чернігівський період позначився активною участю просвітнього діяча в культурно-громадському житті України. Він разом із М. М. Коцюбинським, М. М. Грінченко, М. Ф. Чернявським, В. І. Самійленком входить до нелегальної чернігівської української громади, що поряд із загальнодемократичними вимогами пропагувала ідеї поширення національної освіти й культури. Разом зі своєю дружиною Борис Дмитрович безкоштовно впорядковував музей українських старожитностей В. В. Тарновського, в якому налічувалося понад 750 одних лише безцінних шевченківським експонатів. Урятовані таким чином Шевченкові твори, картини й речі тепер містяться в Державному національному музеї Тараса Шевченка у Києві. Ці та інші заходи Б. Д. Грінченка на терені українства спричинили негативну реакцію губернських властей. Наприкінці 1899 р. під тиском місцевої адміністрації він змушений був залишити посаду в земстві й жити лише з літературного заробітку.
У червні 1902 р. сім’я Грінченків із Чернігова переїхала до Києва. Тут редакція журналу „Киевская старина” доручила йому впорядкувати словник української мови, який вийшов чотиритомним виданням (1907-1909). Словник вмістив близько 68 тис. реєстрованих українських слів з перекладом їх російською мовою і з відповідним українським ілюстративним матеріалом із найрізноманітніших джерел фольклорних та етнографічних збірок, літературних творів, словників, розмовної народної мови – з усієї території Україні. На той час це було найбільше зібрання лексичних фондів української мови. За цю працю Російська академія наук присудила Б. Грінченку другу премію ім. М. Костомарова.
Київський період життя можна назвати вершиною громадської діяльності Б. Д. Грінченка. Він вступив до Київської української громади та до Загальної безпартійної української організації, став спочатку одним із організаторів Української демократичної, потім одним із засновників Української радикальної і, нарешті, лідером Української демократично-радикальної партій. У програмних документах усіх цих організацій обов’язково підкреслювалася необхідність викладання в навчальних закладах рідною мовою учнів.
Водночас Б. Д. Грінченко активно популяризував ідею національної школи серед широких верств населення. 31 грудня 1905 р. у Києві почала виходити перша щоденна українська газета „Громадська думка”, до редакційного комітету якої увійшов і Борис Дмитрович. Хоча вже 18 серпня 1906 р. влада заборонила цей часопис, на його шпальтах було опубліковано цілу низку статей Б. Грінченка педагогічної тематики, серед яких: „Якої нам треба школи”, „Народні вчителі і вкраїнська школа” (пізніше ці дві праці виходили окремими брошурами), „До земства і учителів: 3 приводу з’їзду учителів Гадяцького повіту”, рецензії на український буквар Норця (псевдонім Т. Г. Лубенця) та науково-популярну книжку М. М. Грінченко „Який буває державний лад” тощо.
Б. Д. Грінченко є автором одного з найгостріших звинувачень тогочасної освітянської дійсності – твору „На беспросветном пути: об украинской школе”. Бажаючи донести своє слово до якомога ширшої читацької аудиторії, автор написав його російською мовою й уперше надрукував у 1905 р. на сторінках петербурзького журналу „Русское богатство” (в Києві окремою книжкою було здійснено перевидання у 1906 р., двічі у 1907 р., а також у 1912 р). Читач знаходить тут і численні посилання на погляди вітчизняних та зарубіжних педагогів щодо рідномовного навчання, і конкретні факти з історії боротьби українців за національну школу, і цілу низку трагікомічних мовних непорозумінь між учнями-українцями та вчителями-росіянами, і аргументовані докази непридатності тогочасних російських підручників для нормального навчання українських дітей.
Зауважимо, педагог не лише критикував дійсність, а й готував грунт для майбутнього. Він був переконаний у невідворотності позитивних змін, а тому визначив стратегічні напрями реорганізації школи в Україні, викладені, зокрема, у проекті статуту Всеукраїнської спілки вчителів і діячів народної освіти, заснування якої Борис Дмитрович ініціював у 1906 р. Так, найпершими заходами на шляху створення системи національної освіти вважалось упровадження загального безплатного обов’язкового початкового навчання для всіх дітей, забезпечення наступності між нижчою, середньою та вищою школами, реалізації права всіх народів у тому числі й українського, навчатися рідною мовою, введення в середніх школах і університетах курсів вивчення української мови, літератури, а також географії та історії України.
У 1906 р. Борис Дмитрович стає одним із організаторів і головою Київського товариства „Просвіта” ім. Т. Г. Шевченка. Б. Д. Грінченко очолював „Просвіту” з часу її створення до 19 травня 1909 р., де також керував роботою створеної при ньому видавничої комісії. За участю Б. Грінченка було опублікувано чимало науково-популярних книжок, організовувалися лекції і літературно-музичні вечори, зібрані значні кошти на спорудження пам’ятника Шевченкові у Києві.
Як педагог із значним досвідом практичної роботи Б. Д. Грінченко не залишив поза увагою й методичний аспект навчально-виховного процесу, додавши до фонду національних підручників буквар під назвою „Українська граматка : до науки читання й писання”, що вперше вийшов у 1907 р. в Києві.
Після видання у 1907 р. граматки Борис Дмитрович почав готувати до друку ще один підручник – читанку „Рідне слово”. Але через загострення туберкульозу (наслідки харківського ув’язнення), у 1909 р. він був змушений виїхати за кордон на лікування.
23 квітня 1910 р. в італійському курортному містечку Оспедалетті на 47-му році закінчилося життя цього визначного українського діяча. Поховали Б. Д. Грінченка у Києві 9 травня 1910 р. на Байковому цвинтарі.
Більше ста років минуло відтоді, як Б. Д. Грінченко відійшов у вічність, але його праці та самовіддане служіння українському народові залишаються у вдячній пам’яті нащадків.