З життя і творчості академіка Сергія Яковича Батишева

Для педагогіки і психології дуже важливо розібратися в тому, чому одні педагогічні явища й особистості, які з ними пов’язані, не залишають глибокого сліду в історії, а інші отримують належну оцінку. Особливо якщо такий аналіз проводиться на прикладі видатних учених і громадських лідерів. А особистість академіка семи академій світу, Героя Радянського Союзу Сергія Яковича Батишева, без сумніву, можна віднести саме до такої категорії науковців. Тільки за роки війни він був нагороджений дванадцятьма бойовими орденами і медалями. За самовіддану працю в мирний час відзначений чотирма урядовими нагородами, премією Президента Російської Федерації, а від Академії педагогічних наук обирався депутатом Радянського Союзу. Тому дуже цікаво «накласти» деякі фрагменти біографії академіка на особливості та досягнення наукової діяльності й розглянути деякі психологічні риси його особистості. Для такого аналізу в цій статті використана тільки одна робота – книга «Боец, учитель, ученый», видана в 2001 році в Москві після смерті академіка, до якої увійшли матеріали, зібрані І. К. Желанкіною, Л. С. Худяковою, М. Б. Яковлевою.

Найперше – повсякденна працьовитість

На перший погляд соціальні умови життя Сергія Батишева в дитячому віці мало чим відрізнялися від тих, в яких росли і мужніли мільйони хлопчаків на просторах тодішньої радянської Росії. Народився він у невеликому містечку Кадом Рязанської області, в родині лісоруба. Про шкільні роки сам Батишев згадує так: «Дитинство моє не було безхмарним. Батько – інвалід праці, в молодості втратив ногу на лісорозробках. На мені лежали всі господарські турботи: розпиляти і наколоти дрова, взимку протопити піч, натягати з колодязя води, прибрати гній з корівника, влітку і восени скопати город, посіяти насіння, провести підгортання, поливання. Заготовити сіно і багато іншого».
Уже на прикладі цього скупого перерахування домашніх обов’язків, що випали на долю школяра, чітко простежується формування, на мій погляд, найважливішої якості, необхідної для успішної наукової діяльності, повсякденної працьовитості. А ось кілька цифр, які це підтверджують: Сергій Батишев видав 67 книг і брошур, опублікував понад 500 наукових статей, написав кілька сценаріїв, за якими знято п’ять повнометражних фільмів із різних напрямів удосконалення навчально-виховного процесу підготував близько ста кандидатів і докторів наук у галузі професійної та загальної педагогіки. Серед них є й ті, хто тепер стали членами академій освіти в різних країнах, керівниками великих наукових і педагогічних установ.

Лояльність до представників різних культур

Після сільської семирічки Сергій батишев закінчує фабрично-заводське училище, педагогічний технікум і направляється на Кавказ – в далеку незнайому Осетію. Там молодий спеціаліст опиняється у новому середовищі народу з багатовіковою культурою. Але він не тільки швидко адаптується, а й одружується з місцевою дівчиною-осетинкою. У той час до такого змішаного шлюбу деякі знайомі й рідні поставилися по-різному. Але шістдесят два роки прожили щасливо разом Сергій Якович і Марія Георгіївна, виховали прекрасних дочку і сина. Розвиток лояльного ставлення до представників різних культур і народів є важливою складовою наукового світогляду і особистісних якостей справжнього вченого. Адже в роки, коли Сергій Батишев очолював Наукову Раду при АПН СРСР і керував науково-дослідними інститутами, горезвісний «п’ятий параграф» мав важливе значення. Але тільки не для академіка Батишева. Для нього головним фактором були ділові, творчі та моральні якості. Не випадково серед його численних учнів було багато українців, татар, казахів, грузинів, естонців, вірмен, євреїв, білорусів і навіть німців, з якими йому довелося воювати на фронті…
Всю Вітчизняну війну він провів на передовій. Молодим солдатом пройшов шлях від командира стрілецького взводу, роти, батальйону і до командира полку. На його особистому рахунку в травні 1943 року вже було 37 вбитих солдат і двоє гітлерівських офіцерів. Сам він мав багато тяжких поранень, але коли через п’ятдесят років після Перемоги йому запропонували взяти участь в інтернаціональній конференції «Чому ми стріляли один в одного» в Німеччині, він, не вагаючись, прийняв запрошення. Там він зустрівся з німецьким професором Г. Віман, який брав участь в битвах під Ленінградом проти радянських військ. Але саме Сергій Батишев став ініціатором присудження німецькому вченому звання «Іноземний член Російської академії освіти». І першим привітав його з цією подією.

Відданість покликанню

Ще одна важлива психоло¬гічна особливість, притаманна справжньому вченому, – це безмежна відданість своєму покликанню. Війну Батишев закінчив молодим підполковником і його направили у Військову академію імені Фрунзе, де готували вищі командні кадри армії. Ось як сам академік згадує ті роки: «В академії я провчився місяць, подаючи рапорт за рапортом про демобілізацію. Прийшов до командуючого нашим Першим українським фронтом Івана Конєва, він вилаяв мене. Говорив, що такі люди армії потрібні: ти повинен обов’язково закінчити академію, попереду в тебе генеральське звання, ученим можна бути і у військових науках. Але й маршал мене не переконав, і, поступившись, допоміг демобілізуватися» .
Безмежна відданість Сергія Яковича педагогічній професії виявилася не марною. Саме в цьому напрямі наукової діяльності він з часом і досяг не тільки генеральських, а й маршальських звань. У психології є поняття «індивідуальний стиль діяльності». Індивідуальний стиль діяльності відображає особливості нервової системи людини і її психіки. Під час війни індивідуальні особливості командирів проявляються дуже чітко. Тому цікаво простежити, як діяв комбат Батишев у надзвичайних обставинах. Сергій Якович розповідав, що схильність до учительської професії всі роки війни допомагала йому будувати стосунки з підлеглими: «Розмовляю в окопі з солдатами: «Давай закуримо. Ти звідки?» – Відповідає. – «Як сім’я? Діти?». Розповідаєш і про себе. Вони бачили мене не на командному пункті десь ззаду. Я завжди був разом з ними, в атакуючих рядах. Ніколи не прагнув, та й не міг, напевно, жорстко командувати, по-статутному». Такий стиль діяльності, що поєднує вимогливість з людяністю, і є найбільш ефективним у науково-педагогічних колективах.

Сподвижники називали «танком»

Кажуть, найкраще людину знають ті, хто працював у неї в підпорядкуванні. Адже по тому, як людина користується владою, даною йому службовим становищем, дуже виразно проявляються особливості особистості. Академік Олександр Новіков замолоду багато років працював поруч і під безпосереднім керівництвом Батишева. Він виділяє такі особливості стилю діяльності та особистісних якостей Батишева: «Сподвижники любовно звали його поза очі «танком». Начальство всіх рівнів його відверто боялося: він обеззброював своєю логікою і аргументами, що дозволяло йому вирішувати питання майже нерозв’язні».
Наведу епізод, що пояснює, в яких умовах формувався стиль діяльності майбутнього академіка: «Після артпідготовки по виявленим вогневим точкам піднімаю батальйон. Але залишилися кулемети… Тоді виводжу на пряму наводку доданий артдивізіон. Все одно кулемети стріляють… Даю команду танкістам і льотчикам. У масштабі однієї висоти були сконцентровані такі сили, тому, що вона домінувала на великій площі. І коли ця висота була взята – наша армія і весь гвардійський корпус пішли в цьому напрямку…». Цей же стиль виразно проглядається в організаційній, методичній та науковій діяльності Батишева при «взятті» багатьох ключових висот професійної педагогіки. Спочатку глибока методологічна «артпідготовка» проблем, потім – їх успішне розв’язання.
Ось характерний приклад. Середина вісімдесятих років минулого століття. У країні заговорили про необхідність впроваджувати госпрозрахункові відносини в різні сфери діяльності. Батишев першим у радянській педагогіці наважився заявити, що пора переходити на механізм економічної взаємозалежності, який би регулював ділові зв’язки профтехшколи і народно-господарських галузей. Щоб нова ідея пробилася і проросла в свідомості педагогів, він пише велику статтю в центральний науковий журнал «Педагогіка», потім в «Учительську газету», і, нарешті, в центральний партійний орган країни – газету «Правду». У цих публікаціях він відкрито крамольно заявляє, що рубль може і повинен виконувати не тільки економічну, а й виховну функцію. Після проведення ґрунтовної науково-ідеологічної «артпідготовки» Батишев успішно проводить на госпрозрахункових засадах Всесоюзну науково-практичну конференцію в місті Миколаєві. А через кілька місяців він створює на госпрозрахункових засадах при АПН СРСР Всесоюзну асоціацію «Професійна освіта». Скільки разів доводилося спостерігати, як через недостатню попередню підготовку суспільної свідомості захлиналися дуже плідні ідеї та починання в педагогіці. І тільки тому, що стиль діяльності їх авторів і розробників відрізнявся від Батишевського.

За психотипом – колективіст

Важливою особливістю наукової творчості в педагогіці є і те, що вона носить колективний характер. Учений-педагог не може творити і реалізовувати свої відкриття на самоті. Сергій Батишев за своїм психотипом – колективіст, біля нього завжди були соратники. Звичайно, такий стиль остаточно у нього сформувався і зміцнився на фронті. Це і забезпечувало йому успіхи в науковій роботі на посаді академіка-секретаря відділення професійно-технічної освіти АПН СРСР. Виступаючи на бюро Відділення АПН, він підкреслював: «Дуже важливо всіляко розвивати мережу наукових кореспондентів з числа найбільш кваліфікованих викладачів і майстрів виробничого навчання, які працюють над дисертаціями, залучати до наукової роботи фахівців, які представили на конференціях або симпозіумах доповіді з новими ідеями, педагогічними знахідками».
І, нарешті, ще одна дуже важлива психологічна риса, яка сформувалася у Сергія Яковича в роки війни. Це постійне прагнення до підвищення та оновлення своїх знань. Здавалося б, кінець війни, армія підійшла до Вісли, і сумнівів в швидкій перемозі немає ні в кого. Але, як згадує Батившев: «То сам комдив, то його заступник, то начальник штабу заняття проводить». Тільки глибокі знання приносять перемогу. Цю істину молодий командир назавжди і засвоїв на фронті. Тому не випадково, який би високий пост він не обіймав, його кабінети вражали не розмірами і комфортом обстановки, а великою кількістю книг, журналів, газет… Дуже хотілося б, щоб подібні риси особистості формувалися якомога раніше і у сучасних українських учених.

Ілля СТАРІКОВ, почесний доктор НАПН України,
професор МНУ ім. В. О. Сухомлинського,
зарубіжний член РАО